Чотирикутне небо

Цей стіл на чотирьох ніжках змайстрував мій прадід Григорій Михайлович, дядько так само квадратний, грубий і простий на вигляд і вдачу, однак із двома вищими освітами. В хаті порався й готував саме він, а прабаба "робила красу" й ні до холодної води не бралася. Народжувала вона теж на цьому столі, пологи фельдшер Григорій Михайлович приймав сам. Половину з восьми дітей Галини Федорівни, жінки тихої та тендітної, на цьому ж столі відспівали. Як не дивно, не під час Голодомору, і не в Другу світову, а значно пізніше. Прадід жартував: скільки стоятиме цей стіл, стільки стоятиме рід. Перемогу, прадідове й внучатого дядька повернення теж святкували за ним.

Потім молодшій дочці Галі, сьомій, стіл перейшов у спадок. Вона за ним і виросла: за ним робила домашки, до іспитів готувалася за ним. Його, трохи підбивши кут під час переїзду, поставили першим у новій кімнаті комуналки, "пустили замість кота". За ним святкували й новосілля, і весілля. Бабуся й дідусь були дуже гарною парою, хоча в день свята обоє знали, що обоє зраджують. На фото з весілля всі сидять за тим столом, і він трохи кривувавтий, і прадід дивитися на це невдоволено.

На цьому столі дід узяв бабусю попри волю, і так з'явилася мама Ганна; інших дітей у них не було. Тут її пеленали, а потім це була її халабуда зі стола й ряден. Влітку стіл виносили на двір, і він був таким величезними для мами та її друзів, вони називали його фортецею та грали у штурм. Мама завжди перемагала, хоч і була кволенька. Дід Владлен усе казав, що треба позбутися того одоробла (стола), але бабуся не дозволяла.

Тоді була аварія на ЧАЕС, всі ніби потай поїхали десь до Дніпра, крім діда, а він вечорами сидів за тим столом і пив гірку. Тут його і знайшли, коли повернулися, на цей стіл і поклали, коли обмили. В стола тріснула друга ніжка, та бабуся відмовлялася його винести.

Потім мама хворіла й була змушена піти з універу, бабуся щодня варила їй бульйон із синіх перебудовних курей, які бозна де діставала, і мама їла той бульйон за тим-таки столом.

Потім у мами стався Олег, і так з'явився я. Дядя Олег іще приходив до нас у перші роки три мого життя, а я, як і мама колись, сидів собі під тим столом і не надто цікавився, що то в нас за гості й чого мені треба з ними вітатися.

Якось я з розгону вгамселився в одну з поламаних ніжок головою. Була велика ґуля, я плакав, а стіл на якийсь час став ніби рівнішим. Мамі трохи покращало зі здоров'ям, бабуся знайшла собі професора, а я пішов до школи на рік раніше за всіх.

Під час якогось родинного свята, а я був уже майже дорослий, до нас приплентався Олег, довго стукав кулаком по столу, побився з бабусиним професором, а столу вирвав поличку, яка в ньому весь цей час була. На підлогу посипалися якісь трави, хрестики, дріб'язок.

Потім ми дізналися, що тої ночі прадіда застав інсульт. Мама з бабусею їздили до нього в сільську лікарню, домовлялися, щоб забрати його до нас, бабусин професор бідкався й шукав найкращі лікарі. Прадід кілька місяців сидів у нас удома, в колишній комуналці, мичав і плакав. А тоді – все вірно – його поклали на цей-таки стіл.

А за якийсь час на нього поклали мене з гострим апендицитом, оперували просто в кімнаті, ввівши загальний наркоз, щоби я не кричав од болю, лякаючи сусідів; перевозити мене було надто небезпечно. Взагалі той рік був якийсь страшенно невдалий, і на столі побувала велика купа людей. Як дати тому ради, бабуся не знала, прадід не передав їй тої науки. Запрошували священика, він трохи помахав кадило, з'їв пирога, сказав, зроби я вів цнотливе життя й забрався собі.

Коли я переїздив по навчанню, мама мене останніми словами називала за те, що я хочу забрати стола. Він у неї стояв на балконі, займаючи його майже весь, вона ним років зі сто не користувалася. Як я йому відкручував ніжки, як потім возив через пів-країни аж у Тернопіль – це окрема фантастична історія.

Але цікаво знаєте, що? Коли я його скручував назад, то знайшов другий ящичок. Там теж щось було, я поки не дивився. Я його підрихтував, як міг, і так-сяк працював за ним вечорами, коли країну підкидало в гарячці повітряних тривог.

Тоді я забрав їх до себе: маму, бабусю і професора. Бабуся дуже плакала, як побачила, що наш старий стіл цілий. Питала мене, чи є в мене "дівчинка". Ні, бабусю, "дівчинки" нема, та наша родина в безпеці й ціла, хіба щось іще треба?

Мама казала, Грицю, – вона-бо мене нагадав на честь прадіда. Грицю, ти знаєш? Дядя Олег загинув. Ти ж його ніколи не кохала, сказав я. Ну так, але ж це не чужа людина. Тому ми робили за моїм біологічним батьком імпровізовані поминки.

А тоді Максим (я вам про нього не розказував, бо то наше особисте) записався добровольцем. Як він записувався, і як потім я – це теж окрема історія. Ми, звісно, в різні частини потрапили, але...

Ну, мама дуже хотіла того стола викинути, але бабуся з професором за ним одружилися (нарешті!) днями, то, може, не викине тепер. Дуже хочеться як у дитинстві, повернувшись, – сісти під ним, і щоби весь світ сховався під тим чотирикутним небом.

Бабуся з чоловіком обіцяли берегти наш стіл. А він хай береже їх і маму. Дурні речі кажу, певно, але мені чомусь хочеться, щоб було так: вони наглянуть за ним, а він – за ними.