Чому я розчарувалась у ворк енд тревел і як вирватися з тієї пастки, в яку може потрапити кожен #TryToRead

У кожної медалі дві сторони і цим твердженням я Америку нікому не відкрила, але про неї розповім чимало. Допоки я звітувала про своє перебування там і ділилася фотографіями з нашого тріпу (скрольте в телеграмі хто проспав), а збоку лише й здавалося, як все чудово, то я буду не я, якщо не додам ложки дьогтю до цієї медової подорожі 🌚. Не тому, що хочу зіпсувати хороші враження від прочитаного, а лише тому, що хочу застерегти й допомогти не пізнати того, що випало пізнати мені.

Швидше за все, перше, що спадає на думку після прочитання заголовку – це негативний відгук про Америку і все, що з нею пов’язано. Так ось, перш ніж розпочати цю довгу подорож, раджу відмежувати поняття Work&Travel, якому власне присв’ячений матеріал, й США, які forever in my heart 💙.

Ще в школі не склалися у мене відносини з правом.

Іронія в цьому є чимала, адже з дитинства я по духу «борець за справедливість», але як це боротися за права, яких толком і не знаєш?

В університеті довелося наздоганяти те, що втекло від мене ще в школі. Не скажу, що схопила за горло, але скажу, що життя вирішило зробити це за мене. А до кінця ще й зі мною. Про що це я так довго, запитаєте ви, а я скажу: про Ворк енд Тревел. В ролях: студент, агенція з працевлаштування й справжній, американський працедавець. Буде довго, але аж ніяк не нудно. Це буде не тільки сповідь, але й такий собі порадник, як не впасти духом. Найкращі історії з перших вуст. Тому, поїхали.

Аби не змусити нікого заснути читаючи цей матеріал, частина, де б я мала розповідати, наскільки я мріяла потрапити в США, побачити State of Liberty і померти від щастя – я випущу, бо і так все зрозуміло. Не зрозуміло, чому Америка хоче довести усіма можливими способами, що помирати тут не варто, а тим паче від щастя.

Напевно, почну я зі своєї історії намбер 1. Мій перший американський досвід почався у 2016 році, коли я навчалася на 3 курсі журналістики. Їхала від української агенції. Взагалі в Україні їх тьма-тьмуща, а особливо тих, які радо зароблять на вас грошики. Всі радо усміхаються на ваших перших зустрічах, виставляють рахунки, а коли ви заплатили усе, що було від вас потрібно, покинули територію, на якій ви «як риба у воді» і потрапили на нову, де відчуваєте себе Робінзоном Крузо – допомоги не варто чекати, адже здебільшого вам лише посміхнуться у відповідь. Або, як мене, звинуватять в тому, що сталося. А сталося ось що.

Житло. Головний біль студентів і компаній, які повинні його знайти. Як і було обіцяно із самого початку самою компанією – житло надали, проте в подробиці звичайно ніхто не вдавався. Як виявилось, в кімнаті з дівчатами місця мені не вистачило, тому запропонували ділити кімнату з хлопцями. З працедавцем мені пощастило більше, аніж з агенцією, тому, не довго думаючи, я вирішила просити допомоги саме тут. Після цього прохання до кінця літа жила у двоповерховому будинку з басейном і ванною вже не на 10-ьох, а на 4-ьох людей. Різниця в ціні за житло склала $50. Думаю, тут усе й без слів зрозуміло. Про те, що переїжджаю попередила свого орендодавця або, як їх називають у США, «landlord». Вона була здвивована моїм рішенням (ну і справді, чого б це?! 🙄) і депозит, який я віддала в’їхавши в кімнату, віддавати відмовилася. Агенція, яка б мала відповідати за мене, допомгти «не змогла» (житло надавали вони, а отже й домовленість з орендодавцем у них була і не здивуюсь, якщо вони отримували за студентів якийсь відсоток 💰). По-хорошому не домовилися, тому мій працедавець «спустила своїх псів» 🐶 (щось на кшталт санепідемстанції), і та, з переляку, повернула кошти 💪🏻. 

Історія Намбер 2. 

На дворі був 2018 рік. Цього разу, вже у статусі словацько-європейського студента, я пакую валізи в країну мрій. Пакую з думкою про те, що вже цього разу зустріч буде ну зовсім інакшою. Зрозумійте мене правильно, але, як не як, з Європи їду. Та далеко я не втікла. На місці виявляється, що на роботі мене ніхто не чекає, а квитки на літак, на хвилиночку, я купувала за 2 місяці до подорожі, тому дати мого приїзду були відомі працедавцеві задовго до. Самотня й у розпачі, зате біля океану, розмірковую що робити далі і куди податися. Вгадайте, хто допоміг мені цього разу? Ну, звичайно, що корінні американці. Коротко про головне: знайшла нову роботу і досі вважаю, що зробила правильно.

Історія намбер 3. 

Якщо на цьому мої пригоди більш менш завершилися, то людям, яких мені довелося зустріти вже тут, було що розповісти. Поділюся найцікавішою, проте із сумним завершенням, історією. Цього року працювали ми на острові. Дістатися туди можна було судном або автівкою з перепусткою (тому більшість відпочивальників обирали перший варіант). Інколи заповненість наших ресторанів залежала від погоди: якщо спека – тоді «бізі», якщо злива – відповідно «слов». Цього року сезон починався довго, тому так само довго ми чекали свої обіцяні робочі години (просто напросто й працювати було ні для кого).

На цьому острові я познайомилася зі студентом із Туреччини, який поїхав від тієї ж агенції й до того ж працедавця, що й я. Через два тижні після прибуття він по секрету зізнається, що планує покинути острів. На питання: куди ж ти хочеш поїхати? Він відповів: «Додому». Аргументував тим, що майже витратив усі гроші на харчування (роботи не було, зарплати, відповідно, теж, проте їсти хотілося незалежно від погоди); житлові умови були ганебними, а до кінця доводилося за них ще й платити (попередні роки для студентів завжди знаходилася кімната від працедавців, за яку не потрібно було платити, бо праця у них й оцінювалася, як оплата); і ще один важливий фактор – близькі або друзі, яких йому не вистачало й без того не в надто комфортних умовах (здебільшого студенти завжди їздять якщо не компаніями, то хоча б парами, аби ділити усі біди на двох 👥). Своїх він не знайшов, що, як виявилося, не мало повпливало на його кінцеве рішення. На мої вмовляння, що все налагодиться і він ніколи не пошкодує, що сюди приїхав, він пообіцяв подумати, а вже за кілька днів повернувся додому навіть не попрощавшись 💔. Окрім того, що він заплатив за програму, витратив гроші на квитки так і не відробивши їх, ще й на додачу отримав не зовсім той досвід, який, ймовірно, очікував.

Проаналізувавши усе це, хочу поділитися порадами, які допоможуть мінімізувати масштаби подібних катастроф, застерегти й допомогти, якщо щось піде не за планом. Отож:

1.Агенція. Обирати агенцію, від якої здійснюватиметься поїздка, клопітка справа. Робити це потрібно не лише за відгуками знайомих, які вже мали позитивний досвід від спрівпраці з тією чи іншою агенцією, а й за відгуками он-лайн. Чим більше отих зірочок в рейтингу, тим краще для вас.

2.Пакет послуг. Стандартний набір, який пропонують агенції – це оплата за участь у програмі (коли агенція відповідає за студента і може, в разі чого, йому допомогти) + каталог із переліком робіт, яку кожен обирає на свій смак і ризик. Якщо від першого не відмовишся, то від другого можна, а інколи й потрібно. Зі своїм досвідом можу спокійно сказати, що шукати роботу самотужки (через друзів або знайомих, які вже були в США) краще, а головне – дешевше.

3.Обов’язкове страхування. «Та зі мною нічого не станеться» або «Сам,-а полікуюсь» тут не працює. По-перше – це обов’язковий пункт прописаний в контракті. По-друге – ризикувати усім не варто, адже ніхто не знає, що з нами буде завтра. Якщо є можливість страхуватися самому – чудово, ні – варто купити страхування, яке пропонує агенція.

4.ЖИТЛО! Перше, що має цікавити при пошуках роботи – це те, чи забезпечує працедавець кімнатою, в якій доведеться провести, щонайменше, 3 місяці. Її вартість й умови – перше, що потрібно запитувати, ну а далі відштовхуватися від почутого.

5. Зв’язуватися з працедавцем ДО приїзду в США. Якщо раніше я б побоялася проходити співбесіду в он-лайн режимі, то сьогодні я б її вимагала. Це єдиний спосіб зрозуміти, з ким доведеться працювати (хоч перші враження й не завжди вірні). Робити це варто лише для себе і знати, що, в першу чергу, обирають не тебе, а обираєш ТИ. 

6. Вчити мову. Якщо мітите до США, то базовий рівень знання англійської – це мінімум, без якого доведеться не легко. Чим краще знання англійської, тим краще ставлення працедавця й, відповідно, колег, до закордонного студента-працівника. 

7. Знати свої права. Починала свою розповідь про права, то ними ж й завершу. Коли ти в чужій країні й тебе сприймають як людину, в якої немає ніяких прав, дуже влучно вміти довести протилежне власним прикладом і дати зрозуміти, що цих прав куди більше. Тільки тоді з’явиться впевненість за себе вступитися. Живеться спокійніше, коли знаєш, як правильно вчинити в тій чи іншій ситуації, особливо якщо нікого немає поруч, аби допомогти.

Колись до учасників програми Work&Travel ставилися з повагою й захопленням, адже студенти за тисячі кілометрів відлітали за океан здійснювати мрії і робили це за великі кошти, нелегкою працею, кожного дня, зранку до вечора, з одним вихідним, а то й без нього. На жаль, часи змінилися і сказати, що ставлення залишилося таким, як і колись, буде неправдою. Єдине, що залишилося незмінним – це статус студента «дешева робоча сила». Якщо раніше цю «силу» хоча б поважали, то сьогодні таких людей – меншість.

Я хочу, аби мене зрозуміли правильно: моя любов до США не згасне, до тих СПРАВЖНІХ американців, які в докір собі допоможуть незнайомцю. Саме їм я й готова співати оди і лише заради цієї доброзичливості згадувати про найкраще проведене літо в моєму житті. Ні в якому разі не розвіюю міф про те, що Америка – це країна можливостей і здійснення мрій, бо для мене це так було, є і буде. Вона така, як її змальовують у фільмах. Але ж усі знають, що навіть у фільмах завжди знайдеться той один паразит, з яким треба боротися до кінця. Добро завжди перемагає зло, головне знати, як з ним боротися.

P.S. Ну, як ви вже самі зрозуміли, не сплю, не їм, аби для вас писати, тому нагодуйте Feedbackом, іт вілл мін зе ворлд ту мі 🌍.