Чому ми не деокуповуємо Придністров'я? Ч.2

У минулій частині ми відповіли на любовне питання «Нахіба Молдові розділення з ПМР». Точніше не Молдові, а нинішній владі. Але хоч ми й поважаємо права нашого сестринського народу, однак у нас тут трохи війна і оці ваші напів-легальні автономні суб’єкти муляють око. Тим паче коли там існує цілий контингент ЗС РФ. А ще, подейкують, є величезний склад у селі Колбасна, де по чутках совок тримав боєприпаси на випадок війни проти НАТО.

Тому давайте для експерименту відійдемо від дружнього пієтету до Майї Санду та її партії та збагнемо наскільки загрозливо виглядає Придністровський анклав.

Логістика завдяки/всупереч небратнім народам

До речі про анклав. Коли я вперше вирішив поцікавитися темою ПМР, то перше питання, яке у мене виникло: а як туди власне РФ постачає людей та зброю? Ну типу якщо глянути на карту, то за умови ворожості режимів у Києві та Кишиневі місцевим Захарченкам загрожує безпросвітна блокада. Виходу до моря нема. То як же відбуваються ротації та привози всілякого добра?

Ну, по перше, цьому сприяли свого часу ми. До 2014 року русня використовувала наш повітряний простір для перекидання всякого добра в ПМР та для ротацій. Напряму в аеродром Тирасполя. Іноді навіть користувались послугами "Укрзалізниці". Інший варіант – через аеропорт у Кишиневі. Власне цей варік і використовували після початку війни. Як я писав у минулій частині – практично все 21 століття й до приходу Санду Молдовою керували соціялісти, які лояльно ставилися до Кремля, тож натхненно виконували свої зобов’язання щодо логістичних моментів. Опісля було проведено ще кілька ротацій, але десь починаючи з 2021 року прямих постачань з РФ не було. З непрямих – хіба контрабанда, але вона не настільки потрібна. Причина? Починаючи ще з 90х років для служби саме в миротворчих силах (не плутати з армією ПМР) запрошували місцевих мешканців. Це спрощувало проведення ротацій, хоча й не додавало логіки у присутність довботворців. Втім, цю алогічність легко покривала миролюбність законного сюзерена. Тому спиртотворчий контингент РФ став по суті продовженням армії ПМР, а армія ПМР стала одним суцільним росіянським спиртотворчим контингентом на аутсорсі.

Що ж із себе являє ця чудо-армія? Всього у складі збройних сил ПМР входить 4 бригади. Усі мотострілецькі, що вже якби натякає на рівень укомплектованості. Також є кілька окремих батальйонів, один з яких навіть носить ім’я Богдана Хмельницького. Орієнтовна чисельність ЗС ПМР, включно з руснею, складає 3 370 осіб. При цьому штатна кількість армії чудо-республіки ніби як має бути…15 000 людей! І це без лохотворців. Допоможіть Дорі знайти майже 80% «штатки». Звісно місцева влада грозиться в разі чого провести мобілізацію. Кажуть, аж 80 000 героїв меча й спирту можуть зібрати! Мовляв, стільки от у нас людей на обліку. Але щось мені підказує, що процес оновлення даних у Придністров’ї відбувається десь так само як у нас до повномасштабки. Власне останні збори призовників (це не призов у армію, це просто всім військовозобов’язаним треба одночасно прийти у ТЦК і заявити про своє існування) відвідало по офіційним даним 39 000 осіб.

Якщо ж кому цікаво дізнатися детальніше про озброєння та інші особливості місцевого силового апарату – є прекрасна стаття на Мілітарному.

Колбасна Хіросіма

Що теоретично могло б зацікавити наші збройні сили – так це той самий легендарний військовий склад в селі Колбасна! Власне саме цей склад, що не дивно, і охороняють росіянські крінжотворці. Цей факт породжує численні легенди пов’язані з міфічним данженом. Міфи один краще за інший, хоч окремий огляд пиляй. Кажуть, що там розташований склад військ всього південного флангу Варшавського договору! Мовляв, от якби почалась війна за НАТО, то саме з цього миловидного села йшли би ешалони боєприпасів через Румунію і аж до Вашингтону. Не менш цікаві речі довелось прочитати на сайті «Воєнноє обозрєніє»: на цей склад везли ледь не всі радянські боєприпаси з НДР та Польші після виходу цих країн з соцтабору. І тепер їх кількість попри часткову утилізацію складає 20 000 тон, а сила їх вибуху при детонації становитиме 10 000 кілотон, тобто станеться локальний армагедон. Як не дивно, цю версію форсять як русняві джерела, так і наші. Наші скоріше з тою метою, що РФ використовуватиме склад як елемент шантажу, а русня тому що їм подобається нагнітати історію з нашим ймовірним нападом на ПМР. То що ж там насправді?

З одного боку присутність сміхотворців РФ на об’єкті якби натякає, що там щось таки є. Причому стовбичать вони там не стільки через страх перед нашими ДРГ, скільки з провокаційних міркувань. Мовляв, захочете по нас постріляти – майте наувазі, що ми можемо в разі чого влаштувати великий бабах і райцентр вашого союзника (Рибниця) буде трохи в руїнах.

З іншого боку, якщо проаналізувати факти утилізації боєприпасів починаючи з 1994 року, то відомо про щонайменше три великих кампанії, в результаті яких сумарно було утилізовано трохи більше як ті самі 20 000 тон. «Знаючі люди» просять не розслаблятись, бо ж на початку 90х було 40 000 тон! Але якихось внятних пруфів тому нема. Окрім того, за словами влади ПМР утилізація боєприпасів проходить ледве не постійно, просто «по чуть-чуть» що можна перекласти як «коли РФ на це гроші виділить, свої нам тратити впадло».

Для росіян же наявність боєприпасів може бути вигідна і по причині тиску на владу Молдови. Наприклад, був кумедний момент у 2019 році коли Шойгу вирішив провести перемовини щодо утилізації з…Майєю Санду, яка була тоді Прем’єром! Тут прекрасно все. По-перше чому переговори щодо вузькоспеціалізованої теми Міністр Оборони веде з Прем'єром? По-друге до чого тут взагалі Молдова, яка навіть не контролює Колбасну? Санду звісно ж послала тувинця. Русня на цьому розігнала плач Ярославни, що проєвропейським молдовським політикам байдуже на долю простих жителів Рибницького району. Та й таке.

І все ж у цій історії є одне невелике слабке місце. Боєприпаси у Колбасній почали виникати ще у 1940 році. Після цього їх мільйони разів довозили й перевозили. Останнє їх бойове застосування було у 1992 році. Скільки на той момент там лежало «прострочки» невідомо. Скільки туди поклали після війни теж. Але навіть якщо рахувати з 1992 року, то значна частина боєприпасів не просто підлягає списанню, а й може детонувати. Окрім того, до 2022 року русня могла спокійно вивозити що хоче з ПМР через Молдову. Виникає логічне припущення, що на складі вже давно повісилась миша, а боєприпаси частково перепродали, частково вивезли для поповнення арсеналу ЗС РФ, частково «офіційно» утилізували. Ви можете справедливо зауважити, що ну напевно 20 000 тон чекали армію ПМР у 2022 році для удару по Одесі! А я скажу, що Колбасна – це прикордонне село, яке 24/7 у зоні досяжності навіть стрілкової зброї ЗСУ. І у випадку спроби «розвантажень» та реальній загрозі Одеси ніхто би вже не думав про місцеву екологію. Ну і наостанок «фан фект» - до 2022 року кількість хранителів складу з числа манятворців лише скорочувалась.

Адміністративно-територіальні ідеології

Є такий цікавий вид реформ, який на словах подобається всім, а на ділі для їх досягнення можна ледве не розвалити країну через внутрішні суперечки. Усі політичні партії Молдови підтримують децентралізацію. Комуністи, євродемократи, партії місцевих тємщиків – усі сплять і бачать як місцеві органи влади вільно розпоряджаються коштами отриманими з податків від місцевих фіз. та юр.осіб. І так з 1992 року й по сьогодні. Ну, хай сплять далі, а я розповім чому з децентралізацією в Молдові така лажа й чому це неіронічно аргумент до неприєднання ПМР.

Здавалось б, яка різниця скільки у вас областей/районів/муніципалітетів? Точніше значення то воно має, але логіка поділу всім відома: в залежності від населення. У вас може бути 50 областей, може бути 5 - головне пропорційність. Чим населення менше – тим менше вам треба адміністративних одиниць першого рівня. Та й інших рівнів це теж стосується. Так от у наших молдовських друзів ця логіка пішла кудись по бороді. При населенні у менш ніж 4 мільйони (не рахуючи ПМР) у країні існує 32 райони (одиниці першого рівня, тобто області на наші гроші), 13 муніципалітетів і 2 автономії (Гагаузія та ПМР). Про автономії потім, а поки поясню як так сталось, що вони мають більше адмін.одиниць першого рівня ніж ми.

Поділ на купу дрібних районів – це радянська спадщина. З 1989 року по 1994 рік Молдова ділилась на райони та міста республіканського значення (у нас такими є Київ та Севастополь). У 1994 році приймається Конституція Молдови, де такий поділ по суті закріплюється, однак допускається створення автономій. Тоді ж місцевий парламент приймав новий закон про адмін.поділ. Здавалося б непоганий час для того аби чи скоротити кількість районів чи об’єднати їх у які-небудь великі округи. Однак це певно останнє що тоді хвилювало народних обранців, бо слідом за Придністров’ям остаточне прощавай хотіла зробити…Гагаузія! І треба було вирішувати яку автономію їм давати щоб вони раптом не звалили.

Взагалі Гагагаузія – це ще більш мемний регіон ніж Придністров’я. Названий на честь тюркомовного, однак православного народу. Такий собі спадок російсько-турецьких війн. І надаючи їм автономію передбачалось, що це дозволить їм зберегти свою унікальну гагаузьку мову та трохи менш унікальну православну ідентичність. Результат совкових переселень та індоктринацій вийшов вражаючим: гагаузам було по цимбалах що на перше, що на друге, у 1994 році їм треба була офіційна російська мова та бажано офіційна російська влада. Такі собі «татари навпаки». Зара от дізнаюсь від підписника, що місцевий люд старіє, спивається, виїжджає хто куди, але все одно чекає Путіна.

В результаті дебатів був прийнятий майже аналогічний совковому формат поділу, тільки міста республіканського значення перейменували в муніципії та додали 2 автономії.

Поділ цей «прожив» аж до 1998 року – тоді був короткотривалий зоряний час місцевих євроінтеграторів. Які логічно зметикували, що з мільйоном адмін.одиниць їх спроби зміцнити свій вплив будуть провалені. По новій адмін.реформі села об’єднувались з найближчим містом в уїзд, або «жудець», якщо по-місцевому. Єдиним муніципієм оголошувався Кишинів. Таким чином більше не було районів, які складалися з одного селища міського типу й кількох сіл навколо на 3,5 жителя. Уїздне місто мало бути саме містом. В результаті уїздів стало 9 + Кишинів + 2 автономії. Адекватність повернулась у чат.

Ненадовго! У 2000 році відбулися дострокові парламентські вибори, партії з минулої про-європейської коаліції не набрали навіть порогового відсотку голосів. До влади всерйоз і надовго прийшли комуністи, які…повернули все назад! Точніше деякі мікро зміни порівняно з версією 1994 року були внесені, але ключове лишилось – 32 райони, 12 муніципіїв, 2 автономії. Звісно ж цей триндець проголошувався під гасла децентралізації, а як іще. Ну і такий поділ існує досі, щоправда Санду планує його теж реформувати.

А тепер розберемо нахіба комуністам треба багато районів, а європеоїдам мало жудців. По-перше навіть тут відбувається своєрідне протистояння радянської та румунської культурної спадщини Молдови. Як уже писав: достобіса областей придумали совки, а поділ 1998 року майже повністю копіював аналогічний поділ цих земель коли вони ще були в складі Королівства Румунія до 1940 року. Звідси й  конкуренція між назвами – радянські райони та румунські жудці.

По-друге різні підходи до управління. Чим більше у Молдові адмін.одиниць першого рівня – тим більше впливу на місцеву владу матиме центральний уряд. Але…при умові. Поясню на прикладі. Ви – голова району на 3,5 каліки площею в футбольне поле. Логічно, що багато інфраструктури набудувати не вийде, а якщо і вийде, то на ній не буде кому працювати. Відповідно, елементарні господарські питання, такі як вивіз сміття, перетворюються для вас у захопливий квест, який без профільного міністерства вирішити важкувато. Бо сміття, скоріш за все, доведеться вивозити у якийсь інший район на 3,5 каліки, яким «пощастило» мати сміттєзвалище. При наявності «своїх людей» у міністерстві такі проблеми можна вирішувати відносно нескладно й отримати славу міцного господарника серед місцевих. Але все ускладняється якщо до влади приходять якість мутні тіпи, які спілкуються румунською, і на ваше просте пролетарське «Дай» розповідають про якісь інституції, умови програм партнерства з ЄС та інші нісенітниці.

Відповідно, виходить цікава ситуація коли для комуністів більший вплив центрального уряду є корисним і бажаним, а для послідовних євроінтеграторів такий стан речей спричиняє суцільний головняк через купу невдоволених мікро феодалів.

Окремий молдовський мем – це національне питання. В ході останньої адмін.реформи 2001 року мешканці Теленештського району мали б стати частиною Оргіївського району, однак місцеві гражданє заявили про свою особливу культурну ідентичність і попросили аби їх відділили від цих ваших оргіївців. Так з’явився новий район на 72 тисячі населення.

А тепер уявімо собі відновлення контролю над ПМР. По-перше, сеператисти вже мають автономію згідно конституції самої Молдови без жодних угод про воз’єднання, жодних переговорів та сходжень посередині. При єврооптимістичному уряді це буде джерело вічного ниття, криків «Дай!» та дестабілізації в країні. При комуністах це буде рай для місцевих господарників з корпорації «Шериф». Будь-які спроби передивитись адмін.поділ країни неодмінно спричиняють культурні війни, протистояння спадшин тощо. Сподіваємось, що у Санду все складеться з її реформою і, для того аби склалось, треба поменше ниючих суб’єктів у країні. Тим паче суб’єктів, які ймовірно сидять п’ятою точкою на джерелі армагедону.

Такі от справи. Лишайтесь на зв’язку, далі будуть не менш цікаві теми.