Навіщо бути лібертаріанцем?

У своєму есе виконавчий віцепрезидент Atlas Network Том Палмер не лише визначає, що таке лібертаріанство, а й пояснює, чому, на його думку, це ідеологія здорового глузду.

У книзі під назвою «Чому свобода?» було б логічним розпочати з прямолінійного пояснення того, що таке лібертаріанство і чому люди повинні приймати свободу як принцип соціального устрою.

В ході вашого життя ви майже зі 100-відсотковою вірогідністю поводитеся як лібертаріанець. Ви можете запитати, що означає «поводитися як лібертаріанець»? Це не настільки вже і складно. Ви не будете бити інших людей, якщо вас дратує їх поведінка. Ви не забираєте їх речі. Ви не брешете людям, щоб змусити їх віддати вам те, що їм належить, не вводите людей в оману, і не показуєте у бік обриву дороги, коли вас питають як кудись проїхати. Ви просто так не робите.

Ви поважаєте інших людей. Ви поважаєте їх права. Вам навіть іноді кортить врізати комусь, коли той сказав щось справді образливе, але ви берете себе в руки і йдете геть, або просто відповідаєте словами на слова. Ви цивілізована людина.

Вітаю. Ви усвідомили та прийняли базові принципи лібертаріанства. Ви живете своїм життям, користуєтеся своїми свободами, при цьому поважаючи права і свободи інших. Ви поводитеся як лібертаріанець.

Лібертаціанці сповідують принцип добровільної згоди, а не силового примусу. І дуже ймовірно, що саме цим принципом ви послуговуєтеся у своєму повсякденному спілкуванні та житті.

Але зачекайте хвилинку, хіба лібертаріанство не політична філософія, набір ідей стосовно управління та політики? Саме так. Тоді чому вона не базується на тому, що влада мала би робити, радше ніж на тому, що мали б робити окремі громадяни? О, от саме в цьому є глибинна відмінність між лібертаріанством та іншими ідеями про політику. Лібертаріанці не вважають, що влада є чимось магічним. Її здійснюють люди. Вони такі самі як ми. Немає окремої особливої раси (можемо назвати їх королі, імператори, чарівники, маги, президенти, законотворці чи прем’єр міністри), що має надлюдський розум, мудрість чи силу, які б робили їх вище, ніж всі нормальні люди. Правителі, навіть коли вони обрані демократичним шляхом, не є більш, а навпаки часто-густо набагато менше, «просякнуті духом патріотизму», ніж пересічні громадяни. Немає жодних доказів того, що вони хоч трохи менш егоїстичні чи більш великодушні ніж решта людей. Немає жодних доказів, що вони більше ніж решта людей переймаються тим, що є правильним, а що неправильним. Вони такі як ми.

Але зачекайте ще хвилинку, політичні лідери справді мають владні повноваження, яких немає в інших. Вони мають право арештовувати людей, розпочинати війни і вбивати людей, видавати укази стосовно того, що можуть чи не можуть читати люди, чи мають вони поклонятися Богу і якщо так, то у який спосіб, на кому вони можуть одружуватися, що вони можуть чи не можуть їсти, пити, курити, чим вони можуть чи не можуть заробляти на життя, де вони можуть жити, в яку школу ходити, чи можна їм подорожувати, які товари та послуги вони можуть надавати іншим і по яким цінам та багато чого іншого. Вони точно мають такі права, які решта нас не має.

Саме так. Вони використовують силу і вони сприймають це як належне — саме це вирізняє владу від інших інститутів. Але ні їх навички сприйняття, аналізу та прогнозування не кращі за наші з вами, ні їхні моральні устої не є вищими за звичайні. Дехто може бути розумнішим за пересічних громадян, інші трохи менш розумними, але немає жодних свідчень того, що вони якось вищі за решту людства, щоб могти вважатися вищою кастою, нашими природніми володарями.

Чому вони використовують силу в той час як решта з нас у стосунках з іншими покладається на добровільне переконання? Ті, хто наділений політичною владою, не ангели і не боги, то чому вони заявляють про свої права на здійснення влади, коли ніхто інший не готовий заявити про такі права? Чому ми повинні підкорятися їх примусу? Якщо я не маю жодного права увірватися до тебе в домівку, щоб розказати, що ти маєш їсти, що ти маєш курити, чи коли тобі лягати спати, чи з ким саме тобі лягати спати, то чому такі повноваження має політик чи бюрократ, чи генерал армії, чи король, чи губернатор?

Чи давали ми згоду на примус?

Але зачекайте, ми ж і є влада, чи не так? Принаймні, як стверджували деякі мудрі філософи, такі як Жан-Жак Руссо, в умовах демократії ми погоджуємося виконувати вказівки влади стосовно того, що робити чи не робити. Влада реалізує «загальну волю» народу, а це означає, що вона реалізує нашу волю. Отже, коли влада застосовує проти нас силу, вона просто змушує нас бути вільними, адже вона змушує нас слідувати нашій власній волі, а не робити те, що нам здається ми хочемо. Як казав Руссо у своїй надзвичайно впливовій книзі «Соціальний договір», «спільна воля є завжди правильною і тяжіє до досягнення суспільного блага; але це не означає, що рішення народу завжди мають такий самий правильний напрямок… Часто існує істотна відмінність між волею усіх [чого хочуть усі індивіди] і спільною волею». [1]

У цій теорії Руссо поєднує примус із свободою, адже, як він стверджує «хто відмовляється підкорюватися спільній волі, має бути змушений це зробити усією структурою, що означає не що інше, як те, що його мають змусити бути вільним». [2] Врешті решт, ти не знаєш чого ти насправді хочеш, поки держава не вирішила, що ти хочеш, отже коли ти думаєш, що ти хочеш щось зробити, але тебе зупиняє поліція, чи саджає тебе до в’язниці, то вона робить тебе вільним. Тобі видавалося, що ти хочеш ослухатися державу, а поліція просто допомогла тобі обрати те, що ти хотів насправді, але був занадто недалеким, неосвіченим, нерозумним чи слабким, щоб це усвідомити.

Так, напевне, ми занадто зайшли в площину метафізичного, тож давайте повернемося трохи назад і поміркуємо над тим, за що виступають прихильники правління більшості. Якимось чином, шляхом виборів чи у якийсь інший спосіб, ми генеруємо «волю народу», навіть якщо частина цього народу з цим і не згодна (як мінімум ті, хто програв вибори, не згодні з більшістю). Цих людей змусять слідувати за більшістю і, наприклад, не вживати алкоголь чи марихуану чи сплачувати власні гроші для фінансування того, з чим вони не згодні, наприклад, війни з іншими державами чи дотації для впливових бізнесів. Більшість проголосувала за закон, що забороняє Х чи вимагає Y, чи за кандидатів, котрі обіцяли заборонити Х чи вимагати Y, і отже тепер ми знаємо «волю народу». І якщо хтось продовжує пити пиво чи курити марихуану, чи приховує свої доходи, то така особа не виконує волю народу, на дотримання якої він давав згоду. Давайте заглибимося в це ще трішки.

Скажімо, сухий закон було прийнято і він вступив в силу, а ви голосували за цей сухий закон чи кандидата, що його підтримував. Можна сказати, що ви дали згоду на обмеження, передбачені цим законом. А якщо ви голосували проти сухого закону чи за кандидата, що виступав проти прийняття даного закону? Ну, тоді можна сказати, що ви брали участь в процесі, в результаті якого дане рішення було прийнято, а отже дали згоду на обмеження, передбачені цим законом. А якщо ви не голосували і взагалі немає жодної точки хору з даного питання? Ну, тоді ви точно не можете скаржитися, адже не голосуючи ви не скористалися своїм шансом вплинути на результат! Як уже досить давно казав англійський лібертаріанець Герберт Спенсер, «як не дивно, виходить, що він [громадянин] дав згоду незалежно від того, що він робив: казав так, казав ні чи залишався нейтральним! Досить дивна доктрина». [3] Справді, дивна, що не кажи. Якщо ти завжди «даєш згоду», незалежно від того, що ти робиш чи говориш насправді, тоді фраза «дати згоду» нічого не означає, адже вона означає як «незгоду» так і «згоду». А в такому випадку руйнується саме значення слова.

Адже насправді людина, яку арештували за куріння марихуани в її власному помешканні, ніяким логічним чином не «давала згоди» на свій арешт. Саме тому поліція має при собі палиці та зброю, щоб залякувати людей насиллям.

Але, можливо, ці повноваження делеговані владі народом, тому якщо люди могли вирішити на курити марихуану, тоді вони могли б вирішити арештовувати себе. Але якщо у тебе немає права виламати двері твого сусіда і вломитися до нього в дім зі зброєю, щоб витягти його з дому і посадити у клітку, як ти можеш делегувати це право комусь іншому? Отже, ми повертаємося до того магічного твердження, що ваші сусіди-курці марихуани дозволили свій арешт, незалежно від того, яку точку зору вони відстоювали і що вони робили.

Але, можливо, просто від того, що ти живеш в державі, це автоматично означає, що ти дав згоду на все, що влада вимагає від тебе. Врешті решт, якщо ти приходиш до мене додому, ти напевне погоджуєшся слідувати моїм правилам. Але «країна» — це не зовсім «мій дім». Я є власником свого будинку, але я не є «власником» своєї країни. Країна складається з багатьох людей, котрі мають власне бачення, стосовно того, як вони хочуть прожити своє життя. І вони мені не належать. Це справді є найбільш важливе усвідомлення зрілих людей: інші люди мені не належать. Вони мають прожити своє життя. Ти, як людина зріла, це розумієш, а твої дії є тому підтвердженням. Ти не вриваєшся в домівки інших людей і не розказуєш як їм жити. Ти не крадеш їх речі просто від того, що вважаєш, що користуватимешся ними краще. Ти не б’єш, ріжеш чи стріляєш людей, коли вони з тобою не погоджуються, навіть у дуже важливих питаннях.

Отже, якщо ти вже поводишся як лібертаріанець, можливо, тобі слід стати ним.

Що означає бути лібертаріанцем?

Це означає не лише те, що ти не порушуєш права інших, а саме, поважаєш закони справедливості по відношенню до інших людей, але також на ментальному рівні усвідомлюєш, що означає те, що люди мають права, як права створюють фундамент для мирної суспільної співпраці, і як функціонують добровільні товариства. Це означає, що ти захищаєш не лише власну свободу, а й свободу інших людей. Великий бразильський мислитель присвятив своє життя скасуванню найбільшого можливого порушення свободи — рабства. Його звали Хоакім Набуко і він проголосив лібертаріанське кредо, котрим він керувався у власному житті:

Вчіть своїх дітей, вчіться самі, в любові до свободи інших, адже тільки тоді ваша власна свобода не буде незаслуженим подарунком долі. Ви будете усвідомлювати її ціну і ви будете мати мужність захищати її. [4]

Бути лібертаріанцем — це означає піклуватися про свободу кожного. Це означає поважати права інших людей, навіть коли ми вважаємо їх слова чи дії неприйнятними. Це означає утримуватися від використання сили і натомість досягати своїх цілей, чи особистого щастя, чи покращення стану життя людства, чи знань, чи усього з вищеперерахованого, чи чогось іншого, виключно шляхом добровільних і мирних дій, чи то у «капіталістичному» світі вільного підприємництва та обміну, чи в науці, філантропії, мистецтві, коханні, дружбі чи бідь-яких інших починаннях людства, котрі структуровані правилами добровільної співпраці.

Скептицизм стосовно влади та повноважень

Бути лібертаріанцем означає розуміти, що права в безпеці виключно коли влада обмежена. Права вимагають верховенства права. Джон Лок, англійський радикальний філософ та активіст, допоміг закласти фундамент сучасного світу. Він виступав проти прихильників «абсолютизму», тих, хто вважав, що правителі повинні бути наділені необмеженою владою. Ті, хто відстоював ідеї абсолютної влади, заявляли, що якщо дати людям їх «свободу», це означатиме, що кожен буде робити те, що «надумає», тобто будь-що, що спаде йому на думку, не задумуючись про наслідки чи права інших.

Лок відповів, що ліберальна партія намагалася досягнути «свободи щодо своїх дій та можливості розпоряджатися своїм майном та особистістю відповідно до того, що вони вважають підходящим для себе в рамках закону природи, не запитуючи дозволу у якої небудь другої особи і не залежачи від волі когось». [5] Людина має право робити що їй заманеться із тим, що їй належить особисто: вільно слідувати за своїм бажанням, а не слухати накази інших, допоки вона поважає рівні права інших.

Філософ Майкл Г'юмер обґрунтовує лібертаріанство тим, що він називає «моральністю здорового глузду», яка складається із трьох компонент: «принципу неагресії», що забороняє людям нападати, вбивати, красти чи вводити в оману один одного; «визнання насильницької природи влади… що підтверджується справжніми погрозами застосування фізичної сили проти тих, хто не підкоряється державі» та «скептицизм політичної влади… стосовно того, що держава не може зробити того, що було б не на користь будь-якої людини чи громадської організації». [6] Як він зазначає, «саме поняття повноважень формує справжнє ядро дискусії між лібертаріанством та іншими політичними філософіями». [7]

Свобода, процвітання та порядок

Бути лібертаріанцем означає розуміти, як створюється багатство; не політиками, які видають укази, а вільними людьми, котрі працюють разом, роблять винаходи, творять, економлять, інвестують, купують та продають, і все це при повазі до приватної власності, а отже і прав інших. «Власність» не обмежується фізичними «речами», хоча ми часто сьогодні саме так використовуємо даний термін, вона включає в себе право на «життя, свободу та власність», якщо використовувати відому фразу Лока. [8] Як казав Джеймс Медісон, один з основних авторів Конституції США, «Кажуть, людина має право на власність, можна так само сказати, що її права це її власність». [9]

Любов та симпатія можуть бути достатніми для того, щоб забезпечити мирну та ефективну роботу невеликих груп, але лібертаріанці розуміють, що цього недостатньо для забезпечення миру та співпраці у великих групах, які не мають особистих контактів. Лібертаріанці підтримують ідею верховенства права у тому сенсі, що правила написані для всіх і не можуть бути перекрученими в той чи інший бік в залежності від примх тих, хто при владі. Правила вільних товариств не створюються на користь для того, щоб дане товариство чи особа отримали вигоду; вони поважають права усіх людей, незалежно від статі, кольору шкіри, релігії, мови, сім’ї чи ще якоїсь характеристики.

Правила власності є одними з найважливіших засад добровільної співпраці між незнайомцями. Власність — це не лише те, що можна потримати в руках; це цілий взаємопов’язаний комплекс прав та обов’язків, якими керуються незнайомі між собою люди, що дозволяє їм мирно співіснувати, працювати разом в компаніях та асоціаціях та торгувати на взаємовигідних умовах, адже вони усвідомлюють базовий розподіл — що моє, а що твоє — і відштовхуючись від цього, кожен може діяти з метою того, щоб покращити своє становище. Майнові права, котрі чітко окреслені, юридично захищені та можуть бути продані третім особам, формують фундамент для добровільного співробітництва, загального процвітання, прогресу та миру. [10] Це включає в себе не лише ті речі, котрі можна потримати в руках, чи на яких можна постояти, а також і складні бізнес структури, котрі виробляють ті блага, які вимагають співпраці тисяч людей, будь-то ліки, літаки, чи ананаси, котрі прикрашають ваші столи взимку.

Лібертаріанець та професор права Річард Епштейн назвав одну із своїх найкращих книг «Прості правила складного світу». [11] Цей заголовок ідеально вловлює основну ідею книги, що не потрібно складних правил, щоб створити складні організаційні структури. Достатньо і простих правил. Взагалі, прості, зрозумілі та постійні правила зазвичай і створюють порядок, в той час як складні, незрозумілі та нестабільні правила зазвичай створюють хаос.

Чітко окреслені майнові права та право вести торгівлю на взаємо вигідних умовах, створюють умови для масштабної безконфліктної співпраці. Вільні ринки забезпечують більше (ні в якому разі не менше) порядку та передбачуваності, ніж суспільства, що керуються чи регулюються за допомогою сили. Спонтанний порядок ринку, набагато більш абстрактний, комплексний та далекоглядний, ніж будь-які п’ятирічні плани чи державні регулювання економіки. Інститут ціноутворення, що виникає за умови вільного обміну, допомагає направляти ресурси і використовувати їх максимально ефективно, не наділяючи бюрократичну машину правом силового регулювання. [12] Силою насаджене «планування» є насправді абсолютним антонімом до цього поняття; це є порушенням безперервного процесу координування плану, котрий закладено в суспільні інститути, що вільно розвиваються.

Порядок виникає спонтанно, в результаті вільних взаємодій людей, котрі захищені можливість вільно користуватися своїми правами. Це стосується не лише економічного ладу, а також і мови, суспільних звичаїв, традицій, науки та навіть таких сфер як мода та стиль. Використання сили, щоб спробувати підпорядкувати будь-яку чи усі ці сфери забаганкам правителя, диктатора, президента, комітету, законодавчого органу чи бюрократичного апарату, означатиме замінити порядок хаосом, свободу силою, а гармонію розбратом.

Лібертаріанці є прихильниками та працюють задля побудови мирного світу, в якому визнаються і поважаються права кожного окремого унікального індивіда, світу, де панує процвітання, досягнуте шляхом добровільної співпраці, що основане на системі законів, які захищають права та сприяють взаємовигідному обміну. Лібертаріанці є прихильниками та працюють задля обмеження владних повноважень, задля забезпечення верховенства права над забаганками влади, задля обмеження та мінімізації будь-яких форм жорстокості. Лібертаріанці є прихильниками та захищають право думати, працювати та поводитися як тобі заманеться, до тих пір, поки цим ти не порушуєш ті самі права інших. Лібертаріанці є прихильниками і працюють задля того, щоб створити світ, у якому кожна людина вільна прагнути та досягати щастя, не питаючи нікого дозволу бути, діяти, жити.

Отож… Чому бути лібертаріанцем?

Чому бути лібертаріанцем? Може прозвучати дещо зухвало, але логічна відповідь на це питання: «А чому ні?» так само як стороні звинувачення потрібно довести вину відповідача, а не навпаки, так само необхідність давати докази лежить на тому, хто заперечує право іншої людини бути лібертаріанцем, а не на тому, хто ним є. якщо хтось хоче заспівати пісню чи спекти тортик не має починати з того, що він вимолює собі право співати чи пекти. І йому також непотрібно придумувати контраргументи на всі можливі аргументи проти співу чи кулінарії. Якщо людині мають заборонити співати чи пекти, той хто планує це зробити, має надати вагому на те причину. Причина може бути вагомою, наприклад, якщо спів буде занадто голосним і заважатиме іншим спати, чи якщо приготування торту може викликати пожежу і спалити будинки сусідів. Це досить вагомі причини, щоб заборонити співати чи готувати. При цьому ми все-одно керуємося презумпцією свободи, а не за можливості використання сили, щоб обмежити свободу.

Лібертаріанець — це людина, яка вірить у презумпцію свободи. І саме з реалізацією даної презумпції на практиці, з’являється світ, в якому різні люди можуть реалізувати свої сценарії щастя так, як вони вважають за належне, світ, в якому люди можуть вільно та взаємовигідно торгувати, а суперечки вирішуються словами, а не бейсбольними бітами. Це не буде ідеальний світ, але це буде світ, за який варто поборотися.

Примітки

Jean-Jacques Rousseau, The Social Contract, trans. by Alan Cranston (New York: Penguin Books, 1968), p. 72.
Там само., с. 64.
Повний текст пам’ятної тиради Спенсера з його есе «Право ігнорувати державу», звучить так: «Можливо скажуть, що ця згода не конкретна, а загальна, та що громадянин погодився на все, що може зробити його представник, після того, як він за нього проголосував. Але припустимо, що він за нього не голосував; а навпаки, робив усе можливе, щоб обрали когось, хто має кардинально протилежні погляди – що тоді? Швидше за все, відповіддю буде те, що, взявши участь у таких виборах, він автоматично погодився виконувати рішення більшості. А якщо він, взагалі, не голосував? А ну, тоді в нього немає законних підстав скаржитися на будь-який податок, адже він не зробив нічого, щоб його не встановлювали. Отже, як не дивно, виходить, що він дав згоду незалежно від того, що він робив: казав так, казав ні чи залишався нейтральним! Досить дивна доктрина. Ось стоїть нещасний громадянин, якого питають, чи заплатить він за певну обіцяну вигоду; і незалежно, чи він використає свій єдиний спосіб відмовитися, чи ні, нам кажуть, що, по суті, він погодився, якщо тільки кількість тих, хто погодилися більша за кількість тих, хто відмовився. І ось ми бачимо новий принцип, який стверджує, що згода громадянина А на щось не визначається тим, що А сказав, а тим, що може сказати громадянин В!» Herbert Spencer, Social Statics: or, The Conditions essential to Happiness specified, and the First of them Developed, (London: John Chapman, 1851). Розділ: CHAPTER XIX: The Right to Ignore the State. Режим доступу: http://oll.libertyfund.org/title/273/6325. Дата: 2013-03-23.
Joaquim Nabuco, Abolitionism: The Brazilian Antislavery Struggle, trans. anded. by Robert Conrad (1883; Urbana, University of Illinois Press, 1977), p. 172. (У перекладі звучить так: «Нехай вони вчать своїх дітей – справді, нехай вони їх навчать самі – насолоджуватися свободою інших без якої їх власна свобода могла б бути випадковим дарунком долі. Нехай вони зрозуміють, що свобода варта того, щоб її мати, і нехай вони наберуться сміливості захищати її»).
John Locke, The Second Treatise of Government, in Two Treatises of Government, ed. by Peter Laslett (1690; Cambridge: Cambridge University Press, 1988), p. 306.
Michael Huemer, The Problem of Political Authority (NewYork: Palgrave Macmillan, 2013), p. 177.
Там само, с. 178.
Там само, с. 323. Лок вважав, що коренем власності, в цілому, є особиста «Власність самої особи, на яку ніхто, окрім нього самого, немає ніяких прав». Там саме., с. 287.
Madison, James. 1983. «Property». In The Papers of James Madison, vol. 14: April 6, 1791 – March 16, 1793. Charlottesville: University Press of Virginia. p. 266. Ширше твердження (доступне в режимі онлайн на http://oll.libertyfund.org/title/875/63884), звучить так: «Цей термін, у цьому конкретному випадку, означає «володіння тими правами, про які заявляє одна особа та які реалізує самостійно, не торкаючись усіх інших людей світу». Це ширше та справедливіше визначення, воно включає в себе все, що може складати для людини цінність і на що вона може мати права; і яке залишає таке право за всіма іншими. У попередньому значенні, людина має право на свою точку зору та на її висловлення. Вона має право на власні релігійні погляди та на духовні практики, пов’язані з ними. Вона володіє правом дуже важливим для неї, а саме – на особисту безпеку та свободу. Вона так само володіє правом вільно використовувати свої таланти і вільно вирішувати, як саме їх застосовувати. Одним словом, коли говорять, що людина має право на власність, можна так само казати, що вона володіє своїми правами».
Дані, зібрані протягом десятирічь, дослідниками Інституту Фрейзера в Канаді представлені у Economic Freedom of the World Report та відкриті для громадського доступу на сайті www.freetheworld.com, чітко демонструють, що більший ступінь свободи кругом дає кращі результати, і в Європі, і в Азії, і в Африці, і в Латинській Америці.
Richard Epstein, Simple Rules for a Complex World (Cambridge, Mass: Harvard University Press, 1995);
Економіка як наука виникла сотні років тому, коли люди почали помічати, що країни, які мали вільніші ринки, зазвичай, демонстрували вищий рівень порядку і процвітання і що міністри короля не були потрібні для того, щоб регулювати попит і пропозицію. Як відзначала історик Джойс Еплбі: «Економісти з’ясували регуляторну силу діяльності вільних ринків. У той час як моралісти заявляли, що потреба не знає законів, економісти-аналітики, які пов’язали ціну з попитом, з’ясували законність потреби і в процесі цього наштовхнулися і на можливість, і на реальність. Реальність полягала в тому, що індивіди, приймаючи рішення стосовно себе та свого майна, були детермінантами ціни на ринку. Можливість полягала в тому, що економічний раціоналізм учасників ринку міг забезпечити порядок в економіці, який раніше досягався шляхом авторитарної влади». Joyce Appleby, Economic Thought and Ideology in Seventeenth-Century England (Princeton, N.J.: Princeton University Press, 1978), pp. 187–88.

Джерело матеріалу: «Чому свобода?», видавництво «Jameson books», переклад Тетяни Неприцької

Більше статей і дрібка мемів у телеграм-каналі «Українських студентів за свободу», підпишіться.

Обговорити публікації ви можете в нашому публічному чаті.