Чому авторитаризм вбиває?

Розпад Радянського Союзу у 1991, здавалось, поклав край диктатурі партійної номенклатури. Весь цивілізований світ очікував встановлення демократичних режимів. Однак демократичний шлях вибрали лише одиниці. Успішними та стійкими можна назвати лише демократії балтійських країн (Естонії, Латвії та Литви). Україна, Молдова, Грузія теж вибрали демократичний шлях розвитку, однак перед ними постали проблеми олігархату, а згодом і російської агресії. Інші країни регіону відкинули модель західної демократії. Від Білорусі до Таджикистану сформувалися авторитарні режими, які загрожують не лише своїм громадянам, а й усьому світу.

Неправильний капіталізм

Введення власного бізнесу в авторитарній країні справа небезпечна, а подекуди просто неможлива. У пострадянських диктатурах розподілу між державною та приватною власністю де-факто немає. Великі компанії належать або державі напряму, або наближеним до правлячої верхівки, так званої "сім'ї". Показовим тут є скандал навколо сім'ї Карімових, колись очільників Узбекистану. Старша донька президента - Гульнара контролювала компанію Zeromax, найбільший конгломерат країни. Бізнес-імперія простояла до 2012, доки не трапився великий корупційний скандал. Фінно-шведська компанія TeliaSonera заплатила 300 млн доларів, щоб потрапити на узбецький ринок телекомунікацій. Ці гроші були переведені Гульнарі Карімовій через фіктивну фірму в Гібралтарі. Ця схема була виявлена європейськими та американськими службами. Банківські рахунки Карімової в Швейцарії були заарештовані, а у французькій віллі були проведені обшуки. Іронічним є те, що, батько-президент Ісмаіл в цей момент почав політичну боротьбу проти доньки. Він таким чином дистанціювався від корупції доньки та знищував головного політичного претендента. Зараз Гульнара під арештом, а Zeromax вже давно банкрот. І як за таких умов вести бізнес, якщо ти навіть не донька президента?

Погіршує ситуацію для підприємців і економічні інтереси "сімей". Як правило, вони абсолютно не зацікавлені в розвитку третинного сектору чи високотехнологічного виробництва. Вони спраглі на швидкі гроші, а в сучасних умовах це газ та нафта. Режими Азербайджану, Туркменістану, Узбекистану тримаються на видобутку нафти та газу. Білорусі з газом та нафтою не пощастило, але її економіка заточена на переробку нафтопродуктів (13% - виробництво бензину, 9% - хімічна промисловість, 7% - виробництва пластику). Продаж нафти, газу та нафтопродуктів дуже вигідний, тому інвестування в інші сфери диктаторів не цікавлять.

Автократи всіх країн, єднайтесь!

Авторитарні пострадянські режими перебувають у тісних стосунках. Спричинено це залишеною після розпаду совка економічною кон'юнктурою, яка пов'язувала між собою всі республіки. Країни Середньої Азії продають нафту, газ та мінеральні ресурси Росії в обмін на товари машинобудування. Росія торгує газом та нафтою з Білоруссю в обмін на товари харчової та легкої промисловості. Товарообміни вигідні "сім'ям", що мають монополії на ресурси, але не для національних економік. Країни Середньої Азії залишаються сировинними, а Білорусь поступово втрачає суверенітет через російські газові війни.

Економічна інтеграція провокує і політичну. Навколо Москви створено СНГ, ОДКБ, Євразійський Союз та навіть Союзна держава (з Білоруссю). Всі ці організації відрізняються складом, цілями та рівнем взаємодії. Ця кооперація на меті має лише одне - збереження та підтримання авторитаризму в регіоні. Втручання військ ОДКБ в революційні події Казахстану яскраво це унаочнюють. Режим Токаєва мав всі шанси пасти, якби не турбота північного сусіда. ОДКБ в цій ситуації легалізувало інтервенцію росіян в Казахстан. Якщо ваші силовики не можуть вас зломити, то прийдуть силовики з "дружньої" країни. ОДКБ як організація всіма силами намагається недопустити демократичні цінності в регіон.

Як результат такої інтеграції є повне нехтування диктаторами національних інтересів. Ці режими незацікавлені у захисті свого суверенітету та навіть культури. У всіх країнах ОДКБ відбувається повзуча русифікація. Особливо сильний удар іде по Білорусі. Білоруська мова на межі зникнення, національно свідомі білоруси покидають країну. Лукашенко веде свою країну до повного зникнення.

Ілюзія безальтернативності

Авторитарні режими роблять все можливе, аби тримати своє населення в покорі. Для цього диктатори використовують маніпуляції, страх та набитий холодильник.

Маніпуляції. Справжня журналістика в пострадянських країнах справа небезпечна для життя. Як повідомляє Європейська Федерація Журналістів за 2021 р. було ув'язнено 29 працівників медіа в Білорусі, 11 в Азербайджані. За даними організації "Репортери без кордонів" за 2021р в рейтингу свободи преси з 180 країн Казахстан зайняв 155у позицію, Узбекистан - 157е, Білорусь -158е, Таджикистан - 162е, Туркменістан -178е. Більшість мас-медіа в авторитарних країнах контролюється державою або наближеним до "сім'ї" особами.

Страх. Однією брехнею владу не втримати, диктатори опираються на репресивний апарат. Лояльність силовиків досягається високими зарплатнями та іншими пільгами. Люди в цих структурах потрапляють в "золоту клітку". Вони змушені виконувати всі злочинні накази влади, бо а) вони втратять стабільний заробіток, б) їх самих репресують. Використовуючи підконтрольних прокурорів та судів, режим розправляється з будь-якою опозицією та нелояльним населенням.

Набитий холодильник. На жаль, багатьох громадян цих країн проблеми опозиції чи свободи слова не турбують. Вони піклуються про свій достаток. Тому авторитарні режими намагаються вливати залишки з краденого в соціальну сферу. Як приклад регуляція цін на природні ресурси в Казахстані. Довгий час Астана регулювала ціну на скраплений газ. Коли цей контроль був знятий, ціна пішла угору, що викликало цілий протестний рух на початку 2022 року. Великі видатки на соціальну сферу та регуляція цін в авторитарних країнах є платою за лояльність населення. Однак, якщо режим нездатний виконати своїх зобов'язань, він не буде шукати виходу з кризу. Він буде закручувати гайки. 

Коли народ втрачає інші орієнтири, крім влади, влада починає формувати навколо себе культ, щоб точно закріпитись. Лідер Туркменістану має титул "Аркадаг", що перекладається "за горою". Назарбаєва казахи називають єлбаси (батько нації). З такими батьками хочеться бути сиротою, але в народів немає такого вибору.

Транзит влади

Окремим пунктом виділимо період транзиту влади. Це період переходу влади від одного диктатора до іншого, як правила в межах "сім'ї". Питання спадкоємця завжди проблемне для діючого диктатора. В Азербайджані він пройшов достатньо мирно. Президент Ільхам Алієв успадкував владу від свого батьку, Гейдара. Іноді транзит влади може відбутися не за сценарієм. В Узбекистані неочікувана смерть Ісмаіла Карімова спровокувала політичну кризу в 2016 році. Приклад невдалого транзиту підштовхнув до часткового відходу від влади Назарбаєва в 2019 році. Період транзиту небезпечний для громадян, бо режим в цей момент дуже нестабільний і непередбачуваний. Розвиток подій може бути як мирним, так і завершитися війною.

Замість висновків

З наведених фактів може виникнути питання: "А що дає це Україні?". Відповімо, що це розбиває ілюзію, що авторитарний шлях кращий за демократичний. Безумовно, залізною рукою на рік чи два можна підняти рівень життя населення, роздаючи гроші з бюджету направо і наліво. Але довго так не буде. Відсутність економічної і політичної свободи поступово доведе країну до стагнації та дегенерації.

Чи можливо якось змінити статус-кво? Інтеграція авторитарних режимів настільки сильна, що рух в одній країні буде давитись усіма "дружніми" сусідами. Лише серйозна політична та економічна криза в Росії, яка є гегемоном серед пострадянських диктаторів, може дати вікно можливості для інших народів цього простору.

 Автор статті: Антон Школовий, дописувач «Зони відповідальності».