"Чилійське економічне диво": вплив режиму Августо Піночета на соціально-економічний розвиток Чилі

"Чилійське економічне диво": вплив режиму Августо Піночета на соціально-економічний розвиток Чилі

Анастасія Стадніченко


Його біографія, певно, є найбільш суперечливою в XX ст. Його боялися, ненавиділи і ним же захоплювалися. Диктатор, тоталітарний демократ, лідер військової хунти та президент Чилі – усе це описує постать Піночета. Він вважав, що зміг підняти свою країну з колін, зробив її нарешті сильною і здатною до конкуренції зі світовими державами-лідерами. Дійсно, найважливішою стороною діяльності військового уряду були глибокі економічні реформи, що заклали основи нової моделі національного розвитку і дозволили країні не лише подолати найважчу кризу, але й у короткі історичні терміни стати органічною частиною сучасної світової економіки, тим самим спричинивши «чилійське економічне диво».

З чого все почалося? Плани поставити економіку держави на ліберальні рейки існували й до 70-х рр. На виборах 1970-го у програмі одного з суперників скинутого пізніше президента були подібні ідеї, проте перемогу здобув все ж таки Сальвадор Альєнде з його проєктом мирної соціалістичної трансформації та провідної ролі держави в економіці. Криза 1973-го охопила багато галузей, політична ситуація була вкрай складна: група опозиційних політиків відкрито закликала армію втрутитися і повернути «конституційний лад», адже його нібито не існувало. «Народний фронт» (блок лівоцентристів під проводом Альєнде) не мав важелів вирішення проблеми, тому було прийнято рішення провести плебісцит, де порушилось питання довіри уряду. Для правої опозиції це було вкрай невигідно, тому в ситуацію втрутилася армія на чолі з головнокомандувачем сухопутних військ – Августо Піночетом. Економіка держави перебувала вже у глибокій кризі. План перетворень був наданий новому керівнику держави вже наступного дня - 12 вересня 1973-го - групою економістів, яких прийнято називати «Чиказькими хлопчиками». Це група з трьох десятків чилійських економістів, які пройшли навчання в університеті Чикаго і були прихильниками неоліберальної школи Мілтона Фрідмана. До 1974-го більшість посад, що керували економічною сферою в уряді Піночета, належала їм.

Взагалі, перші кроки нового уряду, які не були реформами, а скоріше – реакцією на дії попереднього керівництва (приватизація раніше націоналізованих підприємств, наприклад), відбувалися у вкрай несприятливих умовах – падіння цін на мідь (класично перша стаття експорту Чилі), спад світового виробництва, енергетична криза. Стан економіки погіршувався до 1975-го р., а вплив «чиказьких хлопчиків» на керівництво країни ставав дедалі сильнішим, що дало їм карт-бланш на системні перетворення. Так народилася «шокова терапія» - комплекс радикальних перетворень економіки, що включали лібералізацію цін, масштабну приватизацію, скорочення державних витрат і так далі.

Першим кроком для виходу з кризової ситуації було скорочення грошової маси та державних витрат. Суттєво знизилися державні інвестиції, як і витрати загалом. Настала лібералізація цін, споживчий попит впав. Таким чином, бюджетний дефіцит знизився з 8,9% ВВП до 2,9%, вдалося знизити інфляцію. Проте ці заходи спричинили зростання безробіття з 9,1% до 18,7% за період з 1974-го по 1975 рік. Це були прогнозовані, але болючі наслідки уживаних заходів. В умовах диктатури Піночету нічого не заважало займатися подібними перетвореннями, не враховуючи думки «виборців».

Важливим аспектом роботи уряду була масштабна приватизація. Програмно вона розпочалася у 1975-му році, приватизувалася більша частина державних активів, при цьому – з державними субсидіями. Приватизувалися різні підприємства і банки. Якщо у 1973 р. у Чилі понад 5 тис. підприємств та банків перебували під контролем держави, то у 1980 р. – всього 25. Цікаво, що незабаром, у 1982 р., під час фінансової кризи, найбільші банки країни Піночету довелося рятувати шляхом націоналізації. Такий хід незабаром іронічно охрестили «чиказьким шляхом до соціалізму». 

Не прикрашаючи ситуацію яскравими епітетами, можна сказати, що п'ять економічних груп стали контролювати 53% капіталу 250-ти найбільших підприємств країни та 82% банківських активів. Незважаючи на це, такі найважливіші галузі, як міднорудна та нафтопереробна промисловість, енергетика, транспорт та зв'язок, не були приватизовані.

Піночет робив ставку на експортно-орієнтовану економіку. Модернізувалися мідновидобувна та сільськогосподарська галузі. Сам президент заявляв: «Перехід Чилі від закритої економіки до економіки, відкритої для міжнародної конкуренції, дозволив споживачеві вільно купувати товари, вироблені всередині країни або за її межами, залишаючись базою для найширшої конкуренції у народному господарстві. Таким чином, використовуючи об'єктивні та недискреційні механізми, держава забезпечила всіх чилійців широкою пропозицією з ціною, якістю та ефективністю, що значно перевершують ті, що були в минулому». Однак подібні заходи в поєднанні із загальною кризовою ситуацією середини 70-х призвели до занепаду підприємств, орієнтованих на внутрішній ринок, падіння купівельної спроможності громадян. Саме тому після початку фінансово-економічної кризи початку 80-х років Августо Піночет розпочав другий етап реформ, яким керувала вже інша група економістів і який був націлений на збільшення ролі держави в економіці: з'явилися податкові пільги, підтримка бізнесу, орієнтованого на внутрішній ринок, а банківську систему було врятовано виключно завдяки державному втручанню. 

Найважливішим фактором, який дозволив проводити подібні реформи, не скорочувати їх, йдучи на політичні компроміси, і повністю давати свободу економістам, був диктаторський устрій піночетівської держави. У той час, коли ЗМІ та опозиція повністю обмежувалися, президент часто виступав і робив низку заяв, які апелювали одразу до всіх соціальних груп. Це відрізняло його як від соціалістів, які орієнтувалися на бідні верстви населення, так і від правих сил, що виступали на захист інтересів соціальної верхівки. Піночет не будував абсолютних ілюзій щодо економічної ситуації, про що (не без прикрас) заявляв. Це сприяло більш-менш стабільній ситуації в країні і на його думку було правильним на тлі явних соціальних проблем. Після ж, піночетівський режим зробив дивовижну річ для подібних йому – де-факто саморозпустився. Дозволивши діяльність профсоюзів, опозиційних партій, генерал провів плебісцит про довіру уряду, на якому... програв. Прихильники вищезазначених перетворень ратують за такий вдалий збіг обставин – необмежену економічну лібералізацію, за якою пішла лібералізація політична.

Отже, політичний режим військового диктатора Августо Піночета став неймовірно цікавим у сукупності явищем, що характеризувався незвичайним об'єднанням політичних обмежень та повних економічних свобод. Двадцятилітній період правління генерала став предметом великих дискусій щодо того, чи варто жертвувати соціальним благом значної частини населення заради бурхливого економічного зростання. Чилійська практика неолібералізму стала основою для реформ Тетчер, Рейгана, “шокових терапій” пострадянських країн тощо. Проте, крім ринкових законів, вільної фінансової системи та побудови експортно-орієнтованої економіки, реформи 70-х, 80-х років заклали серйозні соціальні проблеми, які відіграють значну роль у політиці Чилі сьогодні. Особистість самого Августо Піночета не залишається поза увагою дослідників цього питання. Роль вибудованої ним ідеологічної бази не можна переоцінити, адже саме завдяки їй, завдяки вмілій пропагандистській роботі, подібна система і подібний симбіоз взагалі існували.

Report Page