Чи можу я?

Чи можу я встати з-за столу і мовчки вийти, якщо близька людина при всіх боляче жартує в мій бік? Чи не думати, як він там, а думати, як я тут. Піти, виправивши всі пристойності, норми, страви, серветки зі столовими приладами. Піти в темряву з галасливої ​​компанії, тому що мені там не затишно, а це для мене найголовніше. Вчинити абсурдно і неввічливо, а потім на вулиці вдихнути морозне, свіже повітря і попрямувати в нікуди, хоча можна було б вкотре стерпіти. І було б зрозуміло, як складеться вечір та життя, а тепер попереду невідомість.

Можу.

Чи можу я бути непослідовною та нелогічною, якщо в понеділок ми запланували одне, а в неділю стало так неприємно, що для мене втрачено сенс щось робити разом. Чи можу я раптом відчувати байдужість замість ніжності та захоплення, зраджуючи свої ілюзії про міцність? Чи можу я дозволити собі провалитися в смуток, не намагаючись зараз «завеселити» неприємне відчуття. Чи можу я подивитися в очі цьому почуттю, і спитати, навіщо воно мені? І дозволити собі чути гірку відповідь, яка змусить робити черговий, непростий вибір.

Можу.

Чи можу я не дзвонити тим, кому здавалося б треба, а так не хочеться. Тяжкі розмови як обов'язкове.

Можу і я не дзвоню.

Чи можу я говорити про свої почуття, якщо дуже хочеться поділитись ними, а там начебто ніхто не вішав табличку «вислухаю».

Можу спробувати хоч би.

Чи можу я відкриватися, отримати у відповідь подив і упокорюватися з цим?

Можу.

Чи можу я чекати, пробувати, довіряти? Іти туди, куди йдуть мої ноги, а не туди, де дорога заасфальтована?

Можу.

Чи можу я пережити холод і дзвін самотності, перетворені на тривожне безсоння? Чи можу я припустити, що так може часто й погодитися на це?

Можу.

Чи можу я вчинити в цій ситуації так, як хочеться мені, а не так, як «вчиняють усі нормальні люди»? Чи можу я прийняти себе без виправдання та сорому? Просто тому, що я вже є і теорема моєї цінності була підтверджена в момент мого виникнення. Чи можу я перестати сумніватися у правильності цього очевидного факту без спроби отримати від життя більше, ніж воно дає зараз? Життя не зобов'язане доводити мені мою цінність. Мені вже все дали давно. Чи можу я взяти?

Можу.

Чи можу я продовжувати дивуватися життю щодня, і помічати зміну своїх станів без спроб утриматися в одному з них? Бути вдячною за те, що в мене є піжама, ліжко, і я в цьому всьому.

Можу.

Просто тому, що я вже є і теорема моєї цінності була доведена у момент мого виникнення.

Марія Машковська