Чи можна ототожнювати поняття «право» і «закон»? Який шлях праворозуміння обрати українцям?

Правознавство тісно повʼязано з економікою в таких важливих для держави напрямках як: інститути контракції та власності, суду чи законодавства в цілому. Але що таке право та закон і чому громадянам варто замислитись над цими поняттями? 

Якщо відкрити словник української мови, то ми побачимо, що синонімом права є законодавство. Під законодавством розуміється система законів та інших нормативно-правових актів. Але, якщо у випадку законодавства визначення загально прийняте, то от з терміном «право» складніше.

Ми маємо як мінімум кілька визначень права і вони є дискусійними для науки. Одне з таких визначень говорить, що право це просто система законів: умовно, який закон підписав монарх чи прийняв парламент, то і є право. 

Інші спираються на філософські концепції, як, наприклад, природне право (природні права). Що таке природні права? Єдиного переліку не існує, але формально їхнє відображення можна побачити в пакті ООН «про громадянські та політичні права». Там ми знайдемо право на життя, свободи, у тому числі політичні та економічні, і, звісно, свободи слова. Відповідно, закони, які діють в державі, не повинні суперечити цим правам.

Більш академічно концепції права поділяють на позитивіське праворозуміння та концепції природного права. Я не буду обтяжувати далі деталізацією цих напрямків, бо це за мене краще можуть зробити самі правознавці, але я хочу звернути Вашу увагу на те, що від вибору між правом, як системи законів, і правом, як природні права людини, формуються переконання громадян і ці переконання впливають на суспільство. Зокрема, з цими переконаннями ростуть правники, які відіграють колосальну роль у таких важливих інститутах як верховенство права чи інститути власності та контрактів.

Конституція Німеччини стаття 20: «Судова влада зобов’язана посилатися на закон і право».

Проте реалізація в законодавстві обох концепцій впирається у якість тих, хто безпосередньо і приймає закони. Тобто прописати можна будь-які норми, які за все хороше, але хто буде контролювати їхнє виконання?

У Вас може виникнути зустрічне питання: то який сенс розрізняти концепції права? Окрім академічної дискусії є суто практична складова й далі я передам свої роздуми щодо цієї сторони. 

Концепція, заснована на природному праві, куди більш зрозуміла пересічному громадянину. Тобто достатньо середньої освіти, аби кожен громадянин міг пізнати чому це для нього важливо. Умовно: без гарантії свобод буде рабство, а з ним і більш низький рівень життя, відповідно, країнам зі слабкими інститутами краще спиратись в сторону концепцій, що природні права людини головують над національними законами. У разі, якщо влада почне рухатись в сторону утиску громадян, їм простіше буде змобілізуватись для того, аби захиститись, бо вони вже мають перед собою простий перелік.

Чому концепція природного права, а не позитивізм? Якщо ми рухаємось за позитивістським поняттям права, то ризики ми одразу бачимо в його визначенні, де право це система законів. Умовно: якщо диктатор захопить контроль над владою, а прийняте ним законодавство буде обмежувати права і свободи, то в позитивістську сенсі його закони і будуть правом. У громадян, які ростуть з такою концепцією, буде більше труднощів для того, аби змобілізуватись на боротьбу. Фактично, перед ними постає дилема: порушуючи закони у разі протесту, вони порушують порядок. Не даремно в системі СССР право розуміли так:

Право — это совокупность установленных или санкционированных государством общеобязательных правил поведения (норм), соблюдение которых обеспечивается мерами государственного воздействия

Такий підхід до права сформував у цілих поколінь масу наративів, які поглиблюють атомізацію нашого суспільства та послаблюють розвиток соціального капіталу в Україні. В той же час на Заході часто разом з позитивіськими та природними концепціями права звучить і таке визначення древньоримського юриста Цельса:

Право - це мистецтво добра та справедливості.

Звісно, позитивізм існує не для легітимізації диктаторів, скоріше в його основі лежить можливість гнучкості законодавства під потреби громадян. Але це можливо лише в тому випадку, якщо суспільство має якісні і, найголовніше, підконтрольні йому інститути. Себто працює верховенство права, політична конкуренція та економічні свободи. 

У разі справді інклюзивних інститутів будь-яке регулювання містить в собі не спробу обмежити природні права, а адаптувати їх під ті чи інші потреби. Згідно пакту ООН, у людини є право на страйк. Відповідно, позитивізм дає можливість його регулювати, зокрема, корегуючи умови проведення страйків (погодьтеся, що не усюди можна проводити голосні демонстрації). Наприклад, заборони можуть стосуватись заходів близько до лікарень чи інших обʼєктів інфраструктури, але при цьому місце проведення такого страйку повинно бути видимим для суспільства. В державах з працюючими державними інститутами подібні процеси регулюють досить легко, враховуючи й інтереси всіх громадян і протестуючих. 

Але варто відзначити, що іноді, як, наприклад, в тій ж Німеччині, протест може порушувати права інших громадян. Для прикладу: активісти «Останнього покоління» блокували дороги, якими рухались швидкі. Таку діяльність активістів виправдовують природними правами, що в своїй основі несе небезпеку для життів інших, проте навіть в такому випадку існує вирішення спору, бо природні права однієї людини не можуть бути вищими за природні права іншої. 

В кінці цього посту хочу навести цікаву цитату автора з Вікі, яка, на мій погляд, краще підходить для епілогу:

Природне право людини може бути обмежене лише у разі, коли її діяльність порушує природне право інших суб'єктів суспільства, і тоді вже йдеться про його (суспільства) право на самооборону. (…)

Суб’єктом суспільного договору є саме суспільство, але не суспільство і влада як договірні сторони. Влада і владні структури не є суб’єктом договірних сторін, а «прикажчиками», найнятими суспільством для контролю за виконанням/додержанням суспільного договору. Саме ця концепція відіграє вирішальну роль у гарантуванні демократії в суспільстві.

Нехтування цієї концепції неминуче призводить до того, що влада спочатку стає стороною договору, а потім стороною, що диктує суспільствусвої умови. Історія формування влади (від демократії народних зборів до монархії, диктатури і деспотизму) зумовлена саме такою підміною концепції суспільного договору.

Конкретика | ПригоститиАвтораКавою | Patreon | Блог