Чи може Україна виграти?

Переклав українською @mortis_aeterna

«Зневажай ворога стратегічно, але поважай його тактично» - Мао Цзедун

У моєму першому пості після початку російсько-української війни я стверджував, що Володимир Путін зробив величезну помилку і що росія не може перемогти. Я дійшов такого висновку лише частково тому, що москва, очевидно, не досягла своїх безпосередніх цілей, коли 24 лютого користувалася перевагою несподіванки. Я був обережним щодо того, як розгортатиметься війна, оскільки припускав, що росіяни незабаром навчаться пристосовуватися до української тактики та можливостей. (У своєму другому пості від 27 лютого я був більше вражений військовою некомпетентністю Росії, і я намагався пояснити, чому це продовжуватиме впливати на її оперативні показники.)

Я вважав, що Путін зазнає поразки, тому що ця справа була розпочата на основі оманливого погляду на Україну як на країну, у якій немає ні законного уряду, ні національної ідентичності, і яка настільки схильна до швидкого розпаду. У цей перший день він розраховував повалити український уряд і замінити його маріонетковим. Навіть якби цей план вдався, українці, ймовірно, продовжували б боротися проти російської окупації. Але ми можемо уявити, якби Зеленського вбили чи викрали, росіяни сказали б поступливому уряду запросити їхні війська, щоб усунути «нацистських» узурпаторів у Києві, хоча, звісно, це запрошення було б ретроспективним. Це те, що сталося в Афганістані в грудні 1979 року, коли Радянський Союз усунув одного лідера та поставив іншого в Кабулі, який тоді попросив про військове втручання, яке вже здійснювалося.

Виживання Зеленського та його уряду стало першою великою невдачею російських планів. Їхній наратив був ще більше підірваний, коли ті, кого нібито звільняли, продемонстрували відсутність ентузіазму щодо окупації. Це дало життєво важливий сигнал прихильникам України на Заході, що росіяни зіткнуться з серйозним опором. Незабаром Зеленський розвинув власний потужний наратив про потребу в більшій кількості зброї, щоб перемогти росіян («Мені не потрібна евакуація, мені потрібна зброя»). Протягом останніх чотирьох місяців його чітким і послідовним посланням було потреба в більшій кількості кращої зброї та боєприпасів до неї.

Розуміння «перемоги»

Я також зазначив у тому першому дописі, що «перемога» - це більше політична концепція, ніж військова. До 25 березня, коли Міністерство оборони Росії оголосило про відхід з півночі України, щоб зосередитися на Донбасі, це вимагало нового визначення російської перемоги, яке неминуче було б менш амбітним, ніж початкове визначення, але також більш неоднозначним. Неясність не розвіяна. Ціллю, яка найбільше відповідає останнім операціям, є захоплення Луганської, Донецької та Херсонської областей з метою їх остаточної анексії та русифікації. Але вони не лише трохи віддалені від досягнення цього (оскільки більша частина Донецької області все ще знаходиться в руках України, а позиції в Херсонській області дуже спірні), це також вимагатиме явної капітуляції України, щоб це стало основою для проголошення перемоги. Цього не буде.

Натомість Зеленський чітко дав зрозуміти, що він має на увазі під політичною перемогою. Як мінімум російські сили повинні відійти на позиції 23 лютого. Бажано, щоб анклави в Донецьку та Луганську повернули Україні. Крим, у принципі, має брати участь у грі, хоча з політичного та військового погляду це було б більш складно.

Щоб вивести все це за межі досяжності України та закріпити завоювання Росії, Путін міг би запропонувати припинення вогню на основі поточного розташування сил. Це може бути спритний пропагандистський хід, хоча пропозиція буде відхилена. Таким чином, військова перспектива для росіян - це конфлікт, який триватиме певний час без остаточного завершення. Це створить великі вимоги до російських військ, оскільки їм потрібно буде впоратися з партизанами, що збираються на окупованих територіях, і протяжною лінією оборони від українських сил. Вони сподіваються, що все ж таки можуть досягти результату переговорів не тому, що Україна капітулює, а тому, що її західні прихильники втомляться від війни та великих витрат, які вона завдає їхнім економікам.

У цьому, як і у своєму початковому гамбіті в перший день війни, Путін недооцінив стійкість своїх опонентів. Чим довше триватиме війна, тим більша вірогідність того, що тиск на Захід з метою закінчення конфлікту, лише зростатиме. Проте позиція Заходу за останні тижні стала жорсткішою, особливо після візиту європейських лідерів до Києва 16 червня, а потім під час зустрічей Європейської ради, G7 та НАТО, які призвели до гучних заяв про підтримку України. Зобов’язання зараз узяті такого масштабу, що українська поразка виглядатиме як поразка НАТО.

Тим не менш, заперечувати перемогу Росії – це не те саме, що перемогу України. Тривала війна означає продовження труднощів і затримку відновлення, на додаток до ризику ослаблення міжнародної підтримки та тиску з метою «досягнення компромісу». Країни Заходу завбачливо готуються до тривалого шляху. Вони також можуть відзначити розвиток проблем, з якими стикається російська економіка. Але воліли б, щоб це не перетворювалося на змагальний тест на витривалість. Тому разом із посиленням політичної підтримки України зросла і військова підтримка. Життєво необхідна нова техніка надходить після важких бойових дій для українських збройних сил, коли вони гостро відчули брак вогневої потужності. Чи вистачить цього, щоб переломити ситуацію?

Військовий вимір ситуації

Битва на Донбасі була (і є) важкою, українці визнають великі втрати, оскільки вони наполегливо трималися. Стратегічно цей захист мав сенс, оскільки росіяни також заплатили високу ціну, щоб захопити відносно невеликі території. Будь-яке подальше просування було відкладено, що було важливо через час, який потрібен був для того, щоб доставити західне обладнання до лінії фронту. Київ також вказав на свої втрати, щоб закликати донорів діяти швидше (хоча цей поштовх ніс ризики, оскільки міг сприяти появі думки про те, що українці програють і не можуть витримати боротьбу).

Цей етап війни майже завершився, росіяни зараз вже у Лисичанську, прагнучи завершити окупацію Луганської області. Стратегічно Луганська кампанія була важливою для росіян з трьох потенційних причин. По-перше, підтримати претензії росії на Донбас. Наразі, після тижнів зусиль, ця кампанія дозволила росіянам захопити близько 0,5 відсотка території країни на додаток до того, що було захоплено в перші дні війни. Другою метою було потрапляння українських військ у пастку. Ігор Гіркін, який, як зазначалося в попередній публікації, несе відповідальність за всю цю трагедію, але який також дуже критично (з жорсткої націоналістичної точки зору) відноситься до ведення війни росією, постійно стежив за подіями на Донбасі. Нещодавно він повідомив, що в результаті зваженої евакуації українські сили зберегли «основну частину досвідченої живої сили».

«Створення «котла» з повним знищенням Сєвєродонецько-Лисичанського угруповання противника не вдалося досягти, незважаючи на всі зусилля та дуже відчутні (загальні протягом понад півтора місяців) втрати».

Третя мета полягала в тому, щоб підтримати наратив Кремля про те, що перевага у війні знаходиться у російських руках, тому підтримка Заходом України буде марною та дорогою. Поки це не дало бажаного ефекту.

Адаптація до втрат

У своїх коментарях генерал Майкл Райан підкреслив, що Росія зараз стоїть перед важливим вибором: чи зосередитися на Донецькій області, чи докладати більше зусиль для захисту Херсонської області, де ЗСУ проводять наступальні дії. Вони досягли прогресу в Луганській області, застосувавши набагато обережнішу тактику, ніж та, що демонструвалася в перші тижні війни. Вони використовували артилерію, основну сферу, в якій мають відносну перевагу, щоб наносити удари по українським позиціям аж до тих пір, поки через втрати захисників їх неможливо було утримувати далі. Крім того, на Донбасі все ще є напрямки, які росіяни можуть «перевірити на міцність» - але очевидні напрямки майбутнього російського наступу добре захищені.

На цьому другому етапі війни вони не могли так сильно покладатися на маневри через втрати бронетехніки. Вони намагалися компенсувати свої втрати технікою, знятою зі зберігання, включаючи, як широко повідомлялося, старі танки (Т-62М - прим. ред.), які використовувалися в 1960-х роках. Виробництво нових танків може бути зупинено через відсутність ключових компонентів, таких як мікрочіпи, які були отримані із Заходу і зараз є підсанкційними.

Здається, у Росії також вичерпуються запаси високоточної зброї, про що свідчать деякі з її недавніх «дальніх». Цілком ймовірно, наприклад, що вони не планували влучити у ТЦ у Кременчуку, а натомість намагалися знищити іншу ціль, у яку не влучили. Це продемонструвало, окрім неточності їхньої зброї, загальну російську легковажність щодо побічних збитків та їхню нездатність відповідати за свої помилки (як завжди натякаючи на те, що чомусь українці зробили це самі собі). Під час зустрічі G7 це допомогло посилити підтримку України, нагадавши лідерам про те, чому важливо, щоб Росія зазнала поразки.

Їхньою реакцією на втрати військ у минулому було те, що вони ринули навколо, щоб знайти більше військ, де могли. Одним із варіантів для Путіна було б оголосити загальну мобілізацію, але він не хоче цього робити, оскільки знає, наскільки це був би непопулярний крок. Є ознаки того, що є недобір поточного призову строковиків, хоча вони й не відправляються на фронт. Натомість мета полягає в тому, щоб заохотити призовників і всіх, хто має військовий досвід, вступати на службу за контрактом, часто за фінансову винагороду. Є неофіційні свідчення того, що багато хто з тих, хто був у епіцентрі бойових дій, шукали способів розірвати свої контракти.

За словами Майкла Кофмана, російські командири все більше покладаються у бойових діях безпосреденьо на фронті на сили з анклавів на Донбасі, найманців з групи Вагнера, добровольців і резервні батальйони, укомплектовані нещодавно контрактниками. Бої за Сєвєродонецьк здебільшого велися підрозділами з Луганська, які, схоже, зазнали жахливого виснаження в процесі, і тепер можуть зрозуміти, що росіяни використовують їх як гарматне м’ясо. Кофман припускає, що інші підрозділи використовуються для наступальних маневрів, а найбоєздатніші переміщуються «навколо поля бою, щоб спробувати локалізувати просування».

Українська проблема в іншому. Безсумнівно, вони зазнали великих втрат, хоча занадто багато шуму було через нарікання Зеленського про те, що вони втрачали 100-200 людей на день. Це було в розпал Сєвєродонецької битви, коли російська артилерія завдавала великих втрат. Він не припустив, що втрати такого роду є звичним явищем. Як це часто буває на ранніх етапах війни, їхні найдосвідченіші підрозділи постраждали найбільше, і українцям потрібен час, щоб замінити їх. Але оскільки Україна провела мобілізацію, дефіциту людської сили немає, і мотивація залишається високою. На відміну від росіян, українці воюють за свою батьківщину. Але все одно було б нерозумно кидати резервістів у бої, до яких вони погано підготовлені.

На першому етапі війни Україна спиралася на системи радянських часів, доповнені західними поставками протитанкової та протиповітряної оборони. Є нові поставки старих систем – таких як танки Т-72, ​​які добре відомі ЗСУ та були надані з інших країн колишнього Варшавського договору; українці можуть швидко поставити їх на озброєння.

У критичній сфері - артилерії їхні - проблеми полягали в нестачі як озброєння, так і боєприпасів; повідомлялося, що росіяни переважають українців у вогневій потужності артилерії у співвідношенні десять до одного. ЗСУ використовували старі радянські системи калібру 152 мм. Стандарт НАТО - 155 мм. Інші країни колишнього Варшавського договору порпалися у своїх запасах, але незрозуміло, скільки радянських систем ще можна відшукати. Тому українці так наполегливо вимагали сучасної артилерії. З їхньої точки зору країни НАТО відповіли із запізненням. Системи ідентифіковано, навчання триває, і перші частини вже досягли передової, де починає відчуватися їх вплив.

Такі системи, як французькі гаубиці Caesar на колісній базі, які можуть атакувати та тікати - Shoot and Scoot - з великою швидкістю, і американська високомобільна РСЗВ M142 HIMARS, яка наразі може вести вогонь на відстань у 70 км (альтернативні боєприпаси мають більшу дальність, хоча вони ще не надані Україні) починають справляти вплив. Вони не тільки мають вдвічі більший радіус дії, ніж старі системи, але й високу точність. Безпілотники продовжують відігравати важливу роль у виявленні цілей. Важливим новим потенціалом, який нададуть США, є NASAMS, передова ракетна система «земля-повітря», яка повинна зменшити загрозу з боку російських літаків і ракет.

Тому обидві сторони повинні адаптуватися, але, правда, занадто спрощуючи, росіяни адаптуються до того, щоб стати більш схожими на армію 20-го століття, тоді як українці стають більше армією 21-го століття. Таким чином, український процес адаптації триватиме довше, але зрештою очікується, що ЗСУ стануть набагато більш дієвою силою.

Наступний етап війни

Поточний етап війни найкраще розуміти як перехідний, оскільки росіяни досліджують можливості для просування, але готуються до захисту, тоді як українці готуються до контрнаступу.

Загалом я намагався уникати прогнозів у своїх публікаціях, тому що війна - справа невизначена, тактичні помилки можуть мати суттєве значення, незалежно від основного балансу сил, і все, здається, займає більше часу, ніж має. Я також не маю особливого розуміння свідомості ні російського, ні українського старшого командування.

Тому я обмежуся трьома пунктами щодо наступного етапу війни.

По-перше, зараз пріоритетом для обох сторін є ліквідація потужностей противника.

Частковим розчаруванням для України дотепер були обмежені можливості ведення контрбатарейного вогню, який підривав здатність ЗСУ протистояти російської артилерії. З появою нових систем українці повинні мати можливість вражати російську артилерію. Найціннішими цілями, однак, можуть бути російські склади боєприпасів, і протягом останнього тижня надходили регулярні повідомлення про те, що вони були вражені. З часом це знизить ефективність російської артилерії.

Зі свого боку, росіяни також прагнуть знайти українські засоби (включаючи запаси боєприпасів) і знищити їх, перш ніж вони завдадуть великої шкоди. Для цього потрібні як якісні розвідувальні дані, так і точні системи. Українці докладають чимало зусиль, щоб приховати зброю та боєприпаси, регулярно їх переміщуючи та розподіляючи невеликими «порціями». Але коли у вас є лише кілька далекобійних установок, незалежно від того, наскільки окремо вони є більш потужними, ніж їхні російські еквіваленти, втрата кількох може мати велике значення.

По-друге, українська тактика не повторюватиме російську, коли йдеться про встановлення контролю над територією.

Росіяни просунулися, спустошуючи території, які вони хотіли окупувати. Деякі з територій, які Україна бажає повернути, уже зруйновані та знелюднені, і тут тактика може бути схожою, але інші території, включаючи життєво важливе місто Херсон, відносно неушкоджені, і росіяни розмістили там артилерію. Незважаючи на те, що місто знаходиться в радіусі дії української артилерії, вони не бажають знищувати цивільні території. Тому їм доведеться застосувати іншу тактику, використовуючи максимальну точність своєї нової зброї, зосереджуючись на лініях постачання, базах і командних центрах, здійснюючи опортуністичні наступи, використовуючи партизанську тактику в місті проти окупаційних сил, залишаючи російські війська в невпевненості щодо того, звідки буде здійснена наступна атака. Політично Зеленський захоче показати як своєму народу, так і своїм донорам, що Україна може почати повертати втрачені території та перенести тягар війни на росіян. Звідси повідомляється, що Україна завдала ударів по російській базі біля аеропорту в місті Мелітополь.

Відчутну демонстрацію різниці, яку можуть зробити нові системи, можна було побачити в битві за крихітний острів Зміїний у Чорному морі, неподалік від материкової України. Його захопила Росія на початку війни. Росіяни привезли на острів системи ППО. Після того, як протикорабельна ракета «Гарпун» знищила російський буксир, який доставляв зброю та особовий склад, минулої середи ракети та артилерія знищили системи ППО, розміщені на острові. Це не було справжньою несподіванкою. Вразливість острова до артилерії була очевидною протягом деякого часу, і було дивно, що росіяни продовжували розміщувати на острові людей і обладнання. У четвер росіяни схилилися перед неминучим і оголосили про відступ з острова, описавши це, дещо недолуго, як «жест доброї волі» (подібне твердження було зроблено, коли вони відступили з півночі).

По-третє, росіяни навряд чи продовжуватимуть боротьбу, якщо стане ясно, що вони ймовірно зазнають поразки.

Один урок із епізоду на острові Зміїний, а також відходу з-під Києва полягає в тому, що російські командири можуть розпізнати, коли вони знаходяться в програшній позиції, і відійти, а не нести непотрібні втрати. Оскільки ми пережили період повільного прогризанючого наступу з боку росії, існує тенденція припускати, що Україні також доведеться подолати стійкий російський захист, що третій етап війни може виглядати як другий, за винятком того, що ролі поміняються.

Це не так очевидно, як може здатися. Мало того, що українська тактика, швидше за все, буде відрізнятися, але, якщо їх почнуть витискати з окупованих територій, росіянам доведеться вирішити, наскільки вони насправді хочуть утримати територію за рахунок збереження того, що залишилося від їхньої армії. Якщо в якийсь момент російське командування побачить попереду лише несприятливі тенденції, воно може розглянути довгострокову перспективу та потребу утримувати свої збройні сили для протидії майбутнім загрозам, крім України. Росія не може дозволити собі дюйм за дюймом відступати до кордону, несучи втрати на всьому шляху. У якийсь момент їм може знадобитися скоротити свої втрати. Це був би момент, коли вони могли б спонукати Путіна до серйозних переговорів (наприклад, відновлення попередніх пропозицій щодо форми нейтралітету в обмін на повний вивід російських військ з України), щоб забезпечити політичне прикриття для свого виходу.

Інше питання – дійдемо ми до цього етапу чи ні. Завдання для України полягає в тому, щоб розвинути наступ із певним імпульсом до такого рівня, коли росіяни не зможуть його зупинити. Це виклик, оскільки українцям потрібно буде просуватися засобами, які не передбачають лише прямі напади на позиції росіян. Протягом наступних кількох тижнів ми маємо почати отримувати певне уявлення про те, чи може Україна почати проявляти ініціативу та нав’язувати власні пріоритети Росії, а не навпаки, і наскільки добре росіяни здатні реагувати на постійне покращення українських спроможностей. Однак, якщо українські сили зможуть створити хоч якийсь імпульс, тоді ситуація може змінитися на їхню користь дуже швидко.

Чи можуть українці перемогти? Так.

Чи переможуть українці? Ще не зрозуміло, але не варто відкидати цю можливість.