Четверте правило

Мого запевняв мене: брехні, що ходять про Ґенна – це таки всього лиш брехні. От він, Мого, вже кілька разів поспіль із Ґенном в експедиції ходив. І нічого, і живий, руки-ноги цілі. А ті, хто кличе Ґенна стерв'ятником, просто заздрять йому, та й по всьому.

Я знав Мого, не дуже добре, але знав. Ми працювали колись разом на руїнах Гекатополя. Я вірив йому, як колега колезі. Тому...

Тому зараз я краяв себе вкотре за те, що погодився піти. "Давай, що тобі втрачати, все одно археологія потроху вимирає, а так матимеш хоч і не дуже легальний, але заробіток! Та й із плюгавими ми домовимось; гайда!.."

Клята машина, що мала перенести нас додому одразу після завантаження зразків, не відповідала на команди. Із препаратами все було гаразд. Ідоли генерували неймовірності. Показники реальності довкілля не змінилися. Ґеннова тарантайка поволі перетравлювала пальне, вирячивши фари на вицвіле степове небо та скелі вдалині.

– Ну, студент, Мого казав, ти розумний, то доводь. Без тебе все працювало як годинник, то справа має бути в тобі. Згадуй, що ти зробив не так.

Студентом я був років вісім тому, коли археологія снів саме поволі ставала суто теоретичною наукою. Але прізвисько, що його мені дали колеги по експедиції (надто Мого), прилипло й не хотіло відлипати. Так, і я забув сказати: Мого покликав мене водієм. Не перекладачем, не дешифрувальником. Тобто, цим, звісно, теж, але в першу чергу, – звичайним водієм, що сидітиме за кермом, доки решта робитиме щось цікаве, та першим одержить на горіхи, якщо щось піде не так. Про це я дізнався, звісно, вже після того, як сів до них у машину. Не можна ж було скасувати цілу місію через такі дрібні непорозуміння. Так сказав Мого.

А я гадаю, варто було скасувати.

Мого вийшов зі "Скінії", ліг у дурнувату траву й увімкнув на колонці щось зі своїх дурнуватих записів. Я навіть упізнав: ну, звісно, це та вимерла пташка, на честь якої Вальтера Бріка назвали Мого.

– Голос останнього самця з його виду, – баритон Мого з трави звучав нерозбірливо, та цю фразу я знав напам'ять. – Він співає для самички, не знаючи, що вона ніколи не прилетить, бо він лишився сам.

– Дуже зворушливо, – Ґенн дістав із шухлядки портативну кавоварку. – Поки твій протеже доламує "Скінію", я пропоную нам усім по ковтку старої-доброї кави по-ірландські. П'янкої, гіркої, міцної... Хоча, тобі, студенте, буде просто гола кава. Не заслужив, та й вести маєш.

Я красно подякував і ще раз глянув у розрахунки.

Час прибуття, тривалість перебування, час прогнозованого виходу. Координати х1, координати х2. Показники реальності х1 сталі. Показники реальності х2 сталі. Пальне: 64%. Завантаженість: оптимальна. Ретроградних планет: немає. Якого біса.

Ця місцевість була порожньою та знелюдненою. Ми бачили кілька невеликих зграй птахів десь при небокраї на півдні, бачили старі одинокі сліди великих тварин, оце й усе.

Кавоварка Ґенна засичала, Мого у траві захропів, заглушуючи співи свого тезки з запису. Ну чудово. Просто прекрасно. Доки я намагаюся розібратися, що не так із цією доісторичною халепою, мій старший товариш вирішив додати нам роботи. Хтозна що він притягне з собою, коли прокинеться. Можливо, це буде ще одна клята кам'яна скрижаль із неземною математикою – десь така, яку здобув Мого, трохи покунявши тут просто неба. Важелезна, громіздка, брила одна займала третину вантажного відділення. Воно було забитим по вінця різними приблудами невідомого призначення, пописаними нерозшифрованним шрифтом сувоями, книжками та камінням. Для повного щастя нам хіба лише місцевої некерованої фауни бракувало.

Я востаннє зневірено кинув Ґеннові:

– Пане професоре, може, таки відженемо "Скінію" десь подалі? І там уже спробуємо перейти. Га? Поле ніби в порядку, але раптом щось чіпляє. Ви ж самі казали – аномальна зона...

Ян Ґенн замість відповіді тицьнув кавоварку й чашку мені в руки, а сам дістав із кишені фляжку з бальзамом і зробив ковток.

Я дивився на нього й чекав на відповідь.

– Юстине, роби свою роботу. Тебе сюди для цього взяли, а не щоб ти поради роздавав. Ми прибули сюди і підемо саме звідси.

Чи ба, за іменем назвав. Розсердився чи що.

– Але якщо ми не зможемо...

– То зроби, щоби змогли.

Після такої дружньої розмови Ґенн теж вийшов назовні й, певно, і собі пішов лежати. Куди ми будемо складати те, що він зараз наловить, це, певно, теж не його проблема.

Я налив собі кави, кинув у рота дві таблетки кисло-солодкого стимулятора. Синтетична гидота, але якби не вона – я зараз лежав би просто в машині, як ті двоє у степу, і марив. А нам потрібен хоч хтось при тямі – принаймні щоби ніяка місцева тварина не забігла до "Скінії", поки всі відпочивають. Ну, або працюють, це як подивитись...

У дверях хтось стояв. Я підскочив від несподіванки, випльовуючи таблетки, кавоварка смикнулась у руці і на ту-таки руку вилила гіркого окропу. Сука!..

Коли оговтався й рука під струменем води з портативного крану перестала пекти, на вході вже, звісно, нікого не було.

– Ґенн?

Так, спокійно. Спокійно. Це просто контакт із місцевими, вони тобі нічого не зроблять. Зрештою, в тебе є зброя, в тебе є...

– Ґенн? Мого? Ґенн?!

Сплять. Два підстаркуватих придурка.

Я вискочив із машини в призахідню тривожну спеку. Ще година – і впаде нічна прохолода. До цього часу нам треба забратися звідси, бо спати в аномальній зоні вночі – це, як мені пояснив Мого, чисте самогубство. Той Мого, що зараз куняє у травичці поруч із Ґенном, який заправився алкоголем – депресантом – і сам ліг поруч.

Може, вони просто перевіряють мене? В усіх є такі колеги, зрештою. А може, не так усе й страшно.

Шурхіт у траві. Поруч із машиною – хропіння на дві горлянки, звуки вимерлих птахів. "Скінія" буркоче тихенько та низько. Знову шурхіт. Це точно, майже напевно, те, що стояло у дверях.

Так, Юстине, зберися. Що ти про нього пам'ятаєш?

А що я пам'ятаю про ці місця?

Не лягай у траву – перше правило. Особисто для тебе, студенте, іншим можна, а ти водій, і ти без досвіду: ляжеш, поснеш надто глибоко, і вже по тобі.

Пий каву. Каву, стимулятори, колу; жери цукерки, роби зарядку, роби що хочеш – тільки тримай себе при тямі. Досвідчені фахівці вміють прокинутися й заснути за першим посвистом, а ти – ні. Забудеш учасно випити каву – трава покличе, підеш і ляжеш, і...

Не залишайся в аномальній зоні вночі. Сни стануть надто нав'язливими, пам'ять тебе підведе, найголовніше лишиться поза зором, цей світ притягне тебе до себе, і замість цікавих взірців місцевої культури цікавим взірцем для місцевих станеш ти. Ця точка – одне з небагатьох безпечних місць, студенте, далі за обрієм починаються їхні міста, а ми взагалі-то просто крадемо в них те, що їм належить – так само, як звичайні археологи крадуть у мерців, а ти що хотів?

Не відволікайся.

Воно було невисоке, людиноподібне, в одязі, з неприродно видовженою, великою головою.

Дитина? Можливо, дитина. Дитиною я дуже любив карнавали, любив носити костюми, а надто маски. В мене була маска вовка.

Не відволікайся!

Це ж ніби все? Скільки тих правил було, три чи чотири? Та ніби три...

Воно стояло просто над ними. Так, дитина років восьми на зріст. У масці лисиці чи койота, в дивному одязі. Гула величезна лінива "Скінія", дивилася на це небо і цей степ усіма фарами й очима кількох ідолів на капоті. Тріщали цикади – тепер я їх добре розчув. Співали на записі вимерлі птахи, шумів у траві вітер.

Ґенн і Мого не хропіли. Можливо, саме тому, що воно стояло так близько.

Тоді я впав.

А тоді побіг.

Степ був червоний, дороги не було, як і потягу – якого потягу, автівка, ми приїхали автівкою, фургоном, він називається –

Минуло вже три роки, відколи я тут, і все намагаюся – день, минув день, і вранці ми прибули сюди, і хлопці одразу пішли на лови, а я –

Моїх супутників було троє, двоє дівчат і один хлопець – двоє! Одного звали Мого, другого –

Я біг червоним степом без дороги, і руки самі вихоплювали з трави якісь предмети, а тоді кидали їх назад: я нічого не хочу, мені нічого не треба, тільки вибратися звідси та ще щось.

Синім. Небо було синім, насиченим і темним, і таким самим було уквітчане поле навкруги. Я все біг і біг ним, і в кишені мені насипало квітів, духмяних і ніжних – мені не треба ваших квітів, заберіть назад –

Міст. Я опинився на мосту, широкому та довгому, над цим-таки полем. Тиснява, вал людей суне через міст в обидва боки, а над їхніми головами – місто і передмістя, між якими зі скелі на скелю прокладено міст.

Хтось штурхнув мене у бік, я глянув під ноги: камінь мосту був синій, вкритий шаром засохлих квітів. Це з того поля, напевно. З моєї кишені теж випало дві квітки, і мені раптом стало шкода, коли чиясь велика нога втоптала їх у камінь. Шкода майже як малих тварин, як дітей.

– Не відволікайся.

Воно стояло поруч, воно тримало мене за руку. Може, якщо не дихати, я його менше боятимусь?

– Маячня. Бійся скільки завгодно, цей страх тебе не вб'є. Тобі треба в місто.

Нащо мені в місто?

– Ти маєш їх забрати. Вони злодії, на них тут не чекає нічого хорошого.

А я?

– Ти чистий. Ходімо.

Я кинув погляд униз: далеко, при ледь помітний дорозі, стояла нерухомо чорна точка. Я придивився, точка наблизилась. Небо над нею збиралося на вечірню грозу. Точка була двадцятикутна, видовжена, перероблена з автомобіля на пересувний вівтар із багажним відділенням. Я простягнув руку – "Скінія" легко опинилася в моїй долоні.

– Які ви незграби.

Дитина в масці лисиці чи койота простягнула до маленької "Скінії" палець, натисла на один із крихітних ідолів, трохи провернула (в машині щось хруснуло).

– Ну от. Тепер усе працюватиме як треба.

Ми пішли далі (я заледве згадав поставити машину на місце), міст ставав дедалі ширшим, народу теж більшало. В якусь мить уже не можна було розрізнити степ під мостом і квіти під ногами, що сипалися в усіх із кишень. Але я помітив Мого.

Його важко було не помітити: він на цьому мосту був єдиний власник гавайської сорочки, сонячних окулярів та кольорової бандани на лобі. Стояв і спокійнісінько, мов на торжищі, теревенив із вепреголовим, який щось продавав просто посеред мосту.

– Мого!

Десь поруч із ним, певно, і Ґенн. Тож усе не так погано. Аби лиш дістатися до них.

– Мого!..

Я пішов швидше, розштовхуючи місцевих песиголовців, щуроголовців, вепреголовців, а ще звичайних на вигляд людей. Дитина з головою койота чи лисиці (це не маска, воно нею говорить і кліпає!) вчепилася мені у светра і дріботіла поряд. Тільки зараз, придивившись, я зрозумів: одяг на ньому шкіряний. Багато-багато шарів шкіри, світлої й темної. Так були ввібрані тут усі чи майже всі, крім мене і моїх колег.

Поруч із рудою кучмою Могового волосся я справді побачив коротко стрижену сивувату Ґеннову потилицю.

– Ґенн! Пане професоре!..

Оточення не звертало на мене майже жодної уваги. Лише один раз хтось скинувся: обережніше треба, юначе! Але переважно всі навіть розступалися переді мною й моїм нав'язливим супутником.

Однак колеги ближчими не ставали. Навпаки: дві голови, руда і сива, швидко віддалялися від мене.

Міст почав видовжуватися, витягуватися вперед, і скеля, на якій стояло місто, теж виявилася значно далі, ніж була. Проте саме зараз я зрозумів: місто, до якого я йду – це суцільна руїна.

Я вдивався в місто пильніше, й воно стало ближчим. На руїнах стояли, сиділи й ходили місцеві у шкірах. Я побачив: ті, хто мені на перший погляд здалися звичайними, мали мавп'ячі голови.

– Отут ви й живете?

Воно теж було тут, стояло під колоною колись, певно, красивого будинку.

– Так. Нам більше немає де жити. А тоді приходите ви й забираєте те, що лишилося.

Я ковтнув.

– Що тут сталося?

Ми поволі брели містом серед руїн, і я бачив, як хтось сидить на купі цегли й варить собі гарячий напій у кавоварці, а хтось інший поряд нього читає книжку.

– Тут сталася смерть. Але багато хто вижив.

– Ви завжди виглядали... так?

Замість відповіді дитина сказала:

– В нас колись багато чого було. Не все було наше власне, щось ми забрали в інших – та щось було і своє. Ми хотіли відтворити місто за кресленнями. Але прийшли твої друзі й такі як вони, і почали красти.

Ми опинилися на ринку: ятки розставили просто серед понівечених портиків. Продавали переважно їжу: м'ясо, якесь коріння, ще старий одяг та речі.

Я побачив Мого поруч із собою, почув голос:

– Десять років життя за сувій зцілення? Чоловіче добрий, а чи ти, бува, з дуба не впав?! Та я таких сто штук безкоштовно у вашому полі накраду!

Я сіпнув колегу за плече, як мене до того сіпала звіродитина. Обличчя в нього було видовженим та більше нагадувало дзьоб, а очі, коли він зняв окуляри, були геть порожніми.

– Юстине?..

Прокинутися. Перший польовий досвід пройшов украй невдало. Я ж раніше робив це лише як теоретик, у лабораторних умовах, та й то дуже рідко, бо грошей на досліди ніхто не давав.

Будильник дзвенить. Такий дивний дзвін.

Сідаю. Ліжко в цій вашій "Скінії" страшенно незручне. Чи це я вже вдома? Може, не в той бік головою заснув?

Я розплющив очі. Кімната була темна, я лежав на підлозі на чомусь кривому та твердому. Обмацав руками: камінь.

– Вставай.

Знову голос цієї істоти. Тож я не вийшов із міста тварин і не забрав колег.

Десь удалині почув знайоме тьохкання. Треба спробувати ще раз.

Битою цеглою та величезними шматами штукатурки я вибрався з темного будинку.

– Це тобі все мариться. Таким наше місто було триста років тому.

Величезна лука, порізана байраками. Знову квіти. І небо, червоне-червоне. Де-не-де над пагорбами – уламки старих колон.

Над квітами здійнявся вітер. Я пішов за ним услід, і дуже швидко зрозумів, що ті пагорбки та балки лежать на скелі, від якої в небо ідуть уламки мосту.

Пішов уздовж прірви шукати спуск /пішов вузькими вуличками понівеченого міста попід самою міською стіною, де були ятки найбідніших торговців.

А тоді знову побачив Мого. Чи те, що від нього лишилося. Істота з людським тілом і пташиного головою по-пташиному белькотіла з двома щуроголовцями, й не впізнавала мене, коли я покликав. Коли сіпнув за руку й розвернув до себе, коли —

Ґенн сидів на чомусь, схожому на могильний камінь і ніби чекав на мене.

– Ця пошесть дісталася до Бріка, студенте.

Він підвів очі на мене. Обличчя в нього було людське, а от очі... Щось із ними не так. Якісь червонуваті абощо. Та, може, він плакав?

– Мого? То давайте заберемо його скоріш, ви ж можете зробити так, щоби ми всі прокинулися? Добре, що я вас знайшов.

Похитав головою. Ця червона краватка і помаранчева сорочка – вони такими були?

– Тільки ти і я, хлопче. Вальтер уже не в тому стані, на жаль.

Встав. Я про всяк випадок зробив пару кроків назад. На худе обличчя Ґенна виповзла невластива йому посмішка:

– Студенте, ти що, боїшся мене? Це ти дарма. Ходи сюди, й нумо прокидатися.

А інші, що ходили з вами, теж були "не в тому стані", щоби їх забирати, пане професоре? – хотів я спитати. Не спитав.

Ґенн простягнув до мене жовтувату кістляву руку:

– Ну, ти йдеш? І, до речі, чи вдалося тобі щось зібрати? Добре якщо так, у машині ще є трохи місця, а спонсори в нас на цей раз – дуже серйозні та щедрі люди.

Я зробив іще кілька кроків назад. Згадав про те, що в мене є зброя (мені її Мого дав). Але не зміг згадати, яка.

– Що за танці, юначе?

Іще кілька кроків назад.

– Ти ж не думаєш, що я щось зробив із нашим колегою виключно для того, щоби привласнити його частину заробітку?..

Ґенн посміхнувся ще ширше.

Тоді я побіг. Сміх професора летів за мною назирці, щомиті стаючи все химернішим і голоснішим. Я побіг швидше, не озираючись: на траву коло мене впала величезна крилата тінь.

"Ну так, Юстине, дивись. Усе буде добре, запам'ятав? Не запам'ятав, то запиши: все буде добре. А якщо добре не буде, а буде дуже, дуже химерно, і навіть ти своєю дурною головою почнеш підозрювати, що ти уві сні – я дам тобі зброю".

Я спіткнувся та впав. Рука ковзнула по чомусь м'якому та вологому. Пташиний труп. Невелика сіро-чорна пташка. Поруч у траві – розбиті окуляри без одного скельця.

"Це навіть не так зброя, тобто в реальному житті вона не спрацює. Але це й добре, в реальному вона тобі й не знадобиться, плюгаві в нас на короткому повідді... Словом, дивись: четверте правило – це зброя. Уві сні ти не пам'ятатимеш, яка, сни не так працюють. Сни – це взагалі дивна штука, студенте".

У птаха були розбиті груди та виклювані очі.

"Ми ходимо у край снів по тексти незвіданими мовами, щоби продавати їх божевільним багатіям – а цих мов і бути не мало б, бо людська підсвідомість відтинає слова. Підсвідомо ми всі досі тварини, й носимо тих тварин у голові".

Крилата тінь торкнулася моєї руки, і мене аж опекло.

"І тому я зараз заговорю до тварини всередині тебе, студенте".

Я знову біг полем, і скелі лишилися позаду мене.

"Обери звук".

Високі пагони сипали квіти мені в кишені, в руки, на одяг, за комір. Тінь летіла то поряд, то ковзала по мені, і в цю мить ставало так холодно, що я забував: тут можливо все, навіть бігти швидше, навіть пересуватися мигцем, навіть літати.

Я спіткнувся вдруге, побачив іще одного мертвого птаха. Такого ж чи того самого.

"Обери звук. Будь-який, бажано різкий та неприємний. Завчи його краще, ніж абетку, до початку експедиції. І раптом усі три попередні правила не поможуть, – використай його".

Десь попри дорогу я побачив лисячі чи койотячі вуха: на хвильку вигулькнули та знову сховалися у траві.

Мого би здивувався й дуже посміявся, якби знав, який звук я обрав. А ще сказав би: я скільки разів повторював, наша підсвідомість не розуміє слів...

Тінь біля мене зменшилася. Я мимохіть глянув угору: стерв'ятник був зовсім близько. Тоді я нарешті змусив себе пригадати той звук. Так сильно й живо пригадати, щоб було аж боляче.

Взагалі-то я б сказав, що, на відміну від голоса професора Яна Ґенна, що говорячи ніби рипів і скрипів як старий незмащений робот, – в Мого був доволі приємний голос. Але цю фразу він завжди вимовляв із такою кількістю зарозумілої пихи, що мені від неї завжди робилося погано.

– Голос останнього самця з його виду, – полилося над степом ніби в гучномовець.

Прокидайся, Юстине, давай.

– Він співає для самички, – боже, сподіваюся, Мого живий, тоді я йому просто в очі скажу, – не знаючи, – як це нестерпно, – що вона ніколи не прилетить, бо він лишився сам.

За спиною пролунав свист, і вий, і крики на два голоси. Тоді я спіткнувся втретє.

– Очуняв?

Я знов не одразу зрозумів, де я, де верх і низ, і що переді мною. Прибори? Здається, прибори.

– Якщо прийшов до тями, поможи мені з Ґенном.

"Скінія" гула високо та сильно. Готова до бою. Я глянув на показники. Пального 50%, завантаженість низька, можна рушати. Стоп.

Озирнувся на Мого. Це, певно, він посадив мене у крісло водія. Незграбно та криво, як уже міг.

Я схотів спитати його: ти що, оту брилу з багажника викинув?

І ще: чи ти знаєш, що мені зараз наснилося?

І ще: з тобою все гаразд, Мого, ти такий блідий?

Але він лише показав рукою і повторив уголос:

– Ходімо, поможеш мені.

Ґенн лежав дуже близько, обличчям донизу, ми одразу підхопили його під обидві руки ("А важкий який, зараза!") й понесли до машини.

– Він живий?

– А мені звідки знати. Я проснувся майже тоді ж, коли ти. Спробував тягти його, а воно важке як колода. Ти давай краще заводься і гайда звідси. Сонце майже сіло.

Цього разу машина мене послухалася та зрушила з місця. Сонце саме тонуло у виднокраї між двома скелями. Мого за моєю спиною бабрався з Ґенном: тримав то за горло, то за руку, то підсував йому під ніс не скельце від окулярів, що лишилося цілим.

– Ну, ніби дихає старий хрін. Чорт його не вхопить.

– Тримайся, Мого, зараз буде брама.

Він негайно лишив непритомного кататися підлогою машини, кинувся на сусіднє зі мною сидіння та пристебнувся. "Скінія" ввімкнула режим проходження брами, й після миті сліпучого світла та помішаних відчуттів ми були вдома.

– Що... Що ви викинули? Покидьки. Ви уявляєте, які це гроші?!

Керівник нашої експедиції хрипко дихав та стогнав. Але розносити нас почав, щойно прийшов до тями.

Брила, якої Мого позбувся, і яку власне ж він і виловив у полі снів, була вся суціль пописана тамтешньою мовою. Важила вона як дорослий чолов'яга, я чи Мого. Чи сам Ґенн. А переобтяжена "Скінія" браму не пройшла б.

– Ви уявляєте, що мені тепер доведеться сказати замовникам? А проблеми будуть не лише в мене, проблеми будуть у вас...

Мого піднявся з крісла й пішов – чи то перевіряти Ґеннів стан, чи то сваритися з ним, чи бити його. А я все ніяк не міг примусити себе встати. Замість гаража на професорській дачі, де пахло гумою та металом – я опустив скло й перевірив, – мені здавалося, що насправді "Скінія" нікуди не рушила.

Я досі стою в зневірі на виході з неї, сонце сідає над диким степом, що його наші чомусь кличуть полем снів, а просто неба переді мною лежить два тіла: один чоловік сивий та худорлявий, другий – вайлуватий та рудий. В одного червона пляма на сорочці, в іншого – на горлі, та жоден із них не дихає. У високій траві шорохтять невідомі тварини, я бачу, як піднімаються над травами їхні голови з великими гострими вухами. Бачу, як із відкритого багажного відділення "Скінії", забитого під стелею, вилітають у вечірнє повітря літери та слова мовою, яку я заледве розумію навіть із кращими словниками. І бачу, опустивши очі, як із кишень мені все сиплють і сиплють блакитні квіти, падають і падають долі, і перетворюють степову дорогу на блакитний міст.

– ...Голос останнього самця з його виду. Він співає для самички, не знаючи, що вона ніколи не прилетить, бо він лишився сам.