Червоне

Я пишу ледачі вірші коло вікна на стриху, попід солоним запахом доків, коли до порту прибуває перший корабель. Мабуть, дошки в нього риплять так само, як віконниці в моєму маленькому сховку, а палубою стукотять десятки пар ніг, немов тендітні кроки чайок по даху. Корабель видно з вікна, але я верчу ручкою між пальцями, вистукую по столу ледве знайомий ритм, вдивляюсь у наповнену поганими римами сторінку, — і його розмірений хід від блідого горизонту до пристаней мене обминає. Про той день і той корабель я пам’ятаю лиш одне.

У нього були червоні вітрила.

Тиждень потому старезна бабця з нижнього поверху стукає в мої двері та шурхотить беззубим ротом про хворобу. У неї зелена хустка з абстрактними візерунками, схожими на крихке коріння, та блідо-сірі очі, сховані поміж зморшок. Я ввічливо киваю та з легким рипінням зачиняю вузеньку щілину, що я її дозволили собі відчинити на стукіт. Тоді я вперше дивлюсь у вікно: пейзаж майже не змінився, лишень той корабель стоїть у пристані, та біля нього комашаться якісь люди. Ще більше сидять чи лежать у доках, та червоні стрічки перекривають до них дорогу з вулиць. Здається, я можу почути віддалений кашель та плач, але звуки відносить бризом, і я знизую плечима.

Отже, хвороба. Треба, мабуть, мити руки частіше та не торкатись інших.

Люди хворітимуть. Можливо, і я захворію якось, але навряд чи. Навряд.

Я сідаю за стіл та проводжу рубанком по вишневій деревині для полички, що я маю її віднести в горішнє місто завтра ввечері.

Два тижні потому я бачу перші тіла. Вони лежать прямо там, у порту, сірі та сухі, немов опалі гілки. Запах гнилизни пронизує повітря. Я майже відчуваю його шкірою — такий бридкий, що в мене ледь не звертає шлунок. Я хочу відвести погляд, але, немов зачаровані, слідкую, як люди в чорних уніформах беруть тіла за руки та ноги, кладуть у мішки та несуть нагору, глибше в місто, до печей. У темноті ночі вони запалюються одна за одною, і місто висвітлюється червоним. Бабця приходить наступного ранку та розповідає про захворілу своячку; що в неї виразки, і кашляє кров’ю, і живуть після цього тиждень чи два, не більше. Я слухаю через двері — боюся відчиняти, — але чую, як тремтить її голос, тихий та приречений. Вона вже мертва, думаю я, і вона це знає.

Наступної середи бабця не приходить.

До порту прибувають кораблі; червоні вітрила — плями на лазурових хвилях. Вони стоять біля пристаней та в затоці, маленькі фігурки людей бігають палубами, а в доках тіла, тіла, тіла. Я вже три місяці не роблю меблів, бо ніхто не просить, та і я не хочу полишати стрих. До мене стукають у двері та дають роботу. Зранку люди в чорному ставлять коробки біля входу. У коробках — речі. Одяг, записники, чоботи, ляльки, хустинки, ремені. Я вдягаю рукавиці та перекладаю речі з однієї коробки в іншу; записую, категоризую все в широку книгу, а потім ставлю назад та чекаю наступної партії.

Спочатку я не хочу брати речі в руки: боюся захворіти, боюся до тремтіння в колінах та поту в пахвах. Але мені потрібні гроші та їжа, тож я пересилюю себе й збризкую кімнату та речі дезінфектантом так рясно, що його запах в’їдається в мою шкіру, і потім весь день болить голова.

Потім я сиджу на стільці кілька годин поспіль та, ридаючи, притискаю до грудей плюшевого ведмедика, такого ж самого, який був у мене в сім років і якого я вчили будувати вежі з камінців. Я притискаю лляну блідо-жовту хустку із синіми квітами та слідом від помади. Притискаю книжечку з віршами про хмари та горіхові очі.

Мої вечори перетворюються на тихі похорони тих, кого я ніколи не знали та ніколи вже не побачу.

Проходить ще пів року, і люди за речами розпливаються, немов чорнила по воді. Усе стає буденним: нові кораблі на горизонті, червоні вітрила та червоні вогні печей, тіла в доках та на вулицях, люди в чорному, шарфи, пальта та чоботи в коробках, запахи гнилизни та дезінфектанту, кроки в коридорі, крики вночі, виття, біль і тиша.

Я роздивляюся нові речі та помічаю зелену хустку з абстрактними візерунками, схожими на крихке коріння. Я проводжу пальцями по вишивці, відкладаю хустку до коробки та записую її до книжки.

У вечірні години я ледаче шукаю на руках перші ознаки хвороби. Колись, мабуть, і я захворію. Колись.

Проходить рік, а за ним іще один. Я ледве можу згадати, що було щось іще крім стриху, коробок із речами та тихого шорохтіння ручки об папір. Моя кімната пахне свічковим воском, мої руки чисті, я дихаю повітрям, зарядженим смертю, і це нормально. Ночами мені сняться вірші, кроки чайок по даху, моряцькі пісні, що їх доносить бриз до мого вікна. Сниться синє-синє море — і жодної краплі червоного.

Горять печі. До порту прибувають кораблі.

У кораблів червоні вітрила.

Я живу.