Буря

Я люблю своїх дітей. Я зроблю все можливе, аби захистити їх.

Саме тому я опікуюся Марі завжди, коли не зайнята роботою чи безглуздими зустрічами з «керівництвом». Навчаю її всьому, про що вона мала б дізнатись в школі (а зараз знаходження у місцевих школах надто небезпечне, тим більше - дорога до них), не відпускаю з дому по дурницях.

Звісно, набагато легше було б набити трикляту піку десь на видимому місці, щоб збочинці засліплені владою знали, що вона належить Верхівці і чіпати її не  можна, проте так безжалісно клеймити свою тепер вже єдину доньку символом жорстокості та назавжди привʼязати її до цього натовпу показившихся на вседозволеності я не бажаю. Якби могла б - і собі б не ставила, проте на відміну від неї людина наді мною мені вибору не дала. Якщо Косатку взагалі можна вважати за людину…

Дякую, він дав мені обрати місце. Я не хотіла кутом ока постійно вловлювати його огидну мітку, не хотіла щоб люди під час розмови звертали на неї увагу, не хотіла бачити їхні погляди, не хотіла щоб вони знали, на кого я працюю. Тож моє татуювання набите там, де ні я, ні будь-яка людина з головою на плечах ніколи не змогла б на себе глянути - ззаду на шиї. Одразу після я, що скільки себе памʼятала носила коротку зачіску (будь-що довше підборіддя заважало б в бійках), відпустила волосся. Впевнена, Косатка через це просто скаженіє з люті. Кожен раз як згадую його невдоволене буркотіння,вуста самі собою розливаються у посмішці. Якщо роблю щось, що злить його - значить, роблю правильно.

Та й загалом, захист його масті мені не потрібен - будь-який житель правого берега і без того знає, хто я. Ніхто окрім мене в здоровому глузді не наважився б ходити по вулицям Фойнса у білосніжній сукні. Вона - символ моєї недоторканості, вона та перлини, що ободом сяють на моїй шиї. Привезені з-за міста речі тут довго не живуть (або губляться, або банально кришаться прямо в руках - в будь-якому випадку довше ніж декілька місяців жодна моя прикраса не протрималась), тож ціле намисто перлин в ідеальному стані є для місцевих справжнім скарбом.

Лякає не тільки статус - вони знають, на що я здатна. Знають, що навіть після півдесятка років на пенсії я не втратила форму. В юності мені не було рівних, навіть чоловіки не могли тягатись зі мною. Одного разу сам Косатка ледь не поплатився життям коли пішов проти мене, але це вже інша історія. Історія з часів, коли він ще не встиг стати пихатим йолопом, а був таким же дурником побігеньках за яких зараз вважає всіх нас. Коли він був нікому не відомим майстром тату, якого Карась відкопав у якійсь підвальній студії, назвавши «перспективним» через його кремезні розміри. Якби я знала, чим обернеться таке нове знайомство - пристрелила б його при першій же нагоді.

Прізвисько Косатка, тоді ще просто Ігор, отримав за величезне зображення чорно-білого кита на своїй спині. Інакше й бути не могло - тоді, коли нашу дружбу ще не розділили сором та обовʼязки, ми взяли за традицію давати один одному морські клички. То була Івасева ідея - любив він ті величезні солоні озера, бо виріс на Азовському побережжі. Казав, треба буде і нам якось зʼїздити разом, обіцяв показати рідне місто. Не встиг. От він-то Карасем звався. Віктор - Штилем, Сергій (мій добрий друг) - Маяком. Мене ж охрестили Бурею, хоча зараз це імʼя не викликає у мені нічого крім огиди.

Був там ще якийсь чоловік. Зʼявився незабаром після появи Косатки з ним під ручку. Як серед наших його прозвали - не памʼятаю, та знаю, що ділили вони з Ігорем як імена, так і обличчя. Може, навіть братами були, зараз мені нема до того діла. Знаю що той Ігор, інший, зник одразу після перевороту. Ми були так обурені зрадою Косатки що навіть не подумали його розпитувати, та й сам він ніяк не реагував на ситуацію. Певно, і з ним він щось скоїв, мене б це не здивувало. А може ховає його навмисне, чорт його зна з яким наміром. Довго думати про це не хочеться, бо міркування про Косатку не приносять мені задоволення. Окрім тих, де він біснується, звісно ж.

Мабуть, за ним дійсно стоїть хтось інший. Хтось розумніший за порожню бляшанку з-під пива, як мінімум. Тоді, певно, не було так болісно розуміти, що такий йолоп як він обвів нас всіх навколо пальця.

Найбільше дісталось Віктору. На відміну від Косатки, він дійсно мав право на наслідування влади, проте не зміг зберегти ні посади, ні власної гідності. Штамп сорому та висміювання поразки Косатка поставив йому прямо на лобі, між бровами - принизливий жест, щоб нагадати, хто він відтепер і ким йому вже ніколи не стати. Сергій намагався заперечити, за що поплатився татуюванням прямо поверх правого ока. Не знаю, чому Косатка був впевнений у тому, що вони знатимуть своє місце, а мені спустив з рук просту й очікувану хитрість. Може, не вважав мене за загрозу? В його стилі. Не знаю жодної жінки, до якої він би ставився хоч з найменшою долею поваги.

Місто поступово скорялось під його тиранією. Хаос на правому березі завжди панував над людиною, тож не можна сказати що життя до Косатки було таким вже й вдалим (було б вдалим - не було б нас), але коли він прийшов до влади, щось у людській натурі, у надії та вірі в краще раптово зламалось. Вулиці заполонила гниль, разом з нею і беззаконня. Який може бути закон, коли навіть ті хто його встановив його і порушує? Погорілі домівки, розграбовані магазини. Нині взагалі неможливо тримати крамницю, не маючи при собі охоронця, зброї або хоч якихось бойових навичок. А він ніби цього й не помічає. Не бачить, як місто гине. Звісно, легко дивитись на проблему крізь пальці коли не дивишся на неї зовсім - Косатка майже не буває на людях. Замість нього все розгрібаємо ми, а йому б тільки сидіти й пальцями нам вказувати, куди піти і що Його Величності принести.

Якщо перші два-три роки терор під його керівництвом ще можна було вважати терпимим, то все що траплялось далі не опишеш жодним ввічливим словом, як не старайся. Угода, укладена з тим недолугим коротуном, який, судячи з зовнішнього вигляду, боявся миття голови більше ніж смерті, кардинально змінила обстановку у Фойнсі. Якщо раніше люди більше за все берегли життя, відтепер мали боятись і за власну свободу.

Не скажу що сама не грішила використанням чужого тіла для власної вигоди - все-таки я за спеціальністю першочергово лікарка і тільки потім боєць, проте на відміну від Косатки я мучу лише мерців. Торгівля проходить вдало, настільки вдало, що нею зацікавились по іншу сторону ріки. Цікаво, як би бридлива лівобережна буржуазія відреагувала, знаючи, чиї печінки, нирки та серця в них вшивають у дорогих приватних клініках? Відхрестились від нас Дніпром та загорожею на мостах, але коли справа доходить до наших органів та зброї - чомусь не вередують. Хотіла б я бути свідком коли вони нарешті зрозуміють, де їхня поліція набиває кобуру.

Бідні, бідні діти. Так шкода мені всіх тих дітей, яких насильно вирвали з обіймів матері за те, що тіло виявилось дорожчим за гроші. Шкода бачити як гнояться пікові клейма, які на рабах вирізають спеціально глибоко і криво щоб лишався шрам, бо ніхто не доглядає за ними достатньо пильно щоб привести їх до лікарні. Шкода спостерігати як вони сохнуть від голоду, як доросло виглядають їхні обличчя з порожніми щоками та очима.

З кожним днем я все ближче тисну до себе власну донечку. Боюсь, що час безжалісної розплати за мої повинності настане і для неї. Косатку не спинить мораль, не спинить і те, що Марі досі дитина. Доказ його жорстокості раз-два на тиждень заглядає до мене для обговорення бюрократії чи лікування нової гематоми.

Владу було дванадцять років коли він вперше зʼявився у житті Верхівки. Яскраво стоїть в памʼяті і його перше досягнення - вбивство Івася. Косатка не давав жодних пояснень, як він завжди і робить, просто одного дня поставив нас перед фактом смерті нашого останнього друга та існування малого. Точніше, правильніше було б сказати «малої» - все ж Влад колись звався дівчинкою. Неймовірно миле дівча, дуже схожа була на мою Марі, коли відпускала волосся. Але несправедливість життя дуже рано загнала маленьку Владу в кут. Здається, я вже казала, наскільки Косатка не любить жінок? Так от, не любить він їх достатньо щоб для життя з ним під одним дахом хоч в якійсь злагоді треба вдавати з себе хлопчину. Принаймні так я уявляю причину того, що несмілива, тендітна Влада почала брити голову, вдягатись в Косаткин одяг та кликати медсестер у моєму відділенні «бабами». По ньому-то і не скажеш, гарно грає чи справді втратив здоровий глузд. Як заговориш із ним про щось жіноче - відбрикується. За рідне імʼя може й вдарити, якщо наполягати достатньо довго. Ясно одне: Влад - дуже хвора дитина. Вічно ходить побитий і голодний бо, звісно ж, годувати його Косатка б не став. Прямо таки боляче дивитись на малого, знаючи, що той робить з ним вдома - а робить він всілякі збочення. Він обіймає мене при кожній нашій зустрічі, я гладжу по голові та відсипаю у простягнуту долоню кілька льодяників, що привезла з того берега ріки. Якби ж я могла якось йому завадити…

Здавалося б, найпростішим виходом зі скрутної ситуації в якій опинилась моя родина є втеча з міста. Я маю гроші, владу, звʼязки з лівобережними авторитетами. Навіть вклала угодну з леді на імʼя Астрід щодо безпеки Марі на випадок моєї раптової смерті. Дивлячись як з кожним роком Косатка все менше стримується, а народ поступово перетягує ситуацію в свої руки, я її вже майже чекаю. Астрід Косатка, доречі, ненавидить всією душею (хто б міг подумати?) з моменту коли на підписанні договору про перемирʼя людина з прізвиськом Авіатор виявилась жінкою. Після такого «приниження» він доручив комунікацію з нею Віктору, а вже Віктор передав всі права мені - в нього і без того забитий графік, нема часу якшатися з вибриками невдоволеного керівництвом. Певно, Косатка не зрадів би, знаючи що саме я веду спілкування з його конкуренткою.

Зое, моя старша дочка, теж вмовляла мене поїхати. Ще давно, коли Косатка тільки почав закріпляти свій вплив над Фойнсом. Майже кожен день влаштовувала мені істерики, кричала, казала, я безхребетна. Зое завжди мала гострий язик та жорстко ділила речі на хороші і погані, проте я б ніколи не подумала що цей її стійкий характер, яким я так пишалась, обернеться проти мене. Вона тоді наговорила мені стільки пакостей, що згадувати досі болісно. Грозилась, що поїде сама, якщо я не наважусь, але я вважала такі її слова блефом. Тому-то порожня кімната та прощальна записка застали мене зненацька.

Зое все ж покинула мене. Досі я не отримала від неї жодної звістки, та й не думаю що вона сподівається на якісь стосунки. Нехай, на мене вона зла, але за що вона вчиняє так з Марі? Моя маленька так плакала, так сумувала за нею. І я теж сумую. Сумую кожного дня, кожної миті. Але що я зроблю? Я зовсім стара. Нове життя мені починати вже пізно. Я народилась у Фойнсі, прожила тут довше ніж більшість членів пікового культу взагалі жила на цьому світі. Це моє місто, я знаю його краще за будь-кого. Якщо і є хтось, хто міг би влаштувати своїй родині безпечне проживання і щасливе життя тут - це я.

Невже Зое не розуміє цього? Кому як не їй знати, скільки я зробила для безпеки своїх дівчат, скільки віддала і віддаватиму, аби тільки мої милі жили без турбот і нещастя. Зое зробила свій вибір і, хоч я його і не розумію, я його приймаю, бо люблю її, завжди любитиму. 

Бо я люблю своїх дітей. І я зроблю все можливе, аби захистити їх.