Про феномен абсурдних робіт

Ви думали про те, чи приносить ваша робота якусь ширшу користь, окрім грошей? Здається, усе більше людей задумуються про це, і частина з них вважає свою роботу абсурдною — побоюється, що вона не створює користі суспільству чи іншим людям.

Кілька років тому британський антрополог Девід Гребер написав книжку «Bullshit Jobs» про цей феномен — у чому суть абсурдних робіт і чому їх стало так багато. Робимо для вас невеличкий огляд і переказ основних ідей.

Що таке «абсурдна робота»?

За визначенням Гребера, bullshit job — це оплачувана робота, яка настільки безглузда і настільки позбавлена суспільної користі, що навіть сам працівник це розуміє.Гребер пише, що абсурдних робіт у сучасному суспільстві навдивовижу багато. Наприклад, згідно з одним соціологічним опитуванням, третина британців вважають, що їхня робота не приносить змістовного внеску світові.

Тут важливо уточнити, що Гребер розділяє абсурдні роботи (bullshit jobs) і погані роботи (shit jobs). Абсурдна робота далеко не завжди має погані умови праці, а погана робота часто може бути корисною для суспільства.

Скажімо, працювати прибиральником чи водієм маршрутки — це shit job, але не bullshit job: робота неприємна, платять мало, але вона явно приносить користь іншим людям. А працювати PR-консультантом для лобістської фірми — це bullshit job: платять гарно, умови хороші, але користі суспільству не приносиш і сам не знаєш, що ти робиш.

Гарним прикладом «абсурдної роботи» у нашому контексті (яким поділилася підписниця каналу Long Telegram) може бути SMM — не завжди, але доволі часто. У соцмережах усе залежить від непрозорих алгоритмів, а часто пости є лише сировиною для безкінечного споживання контенту, про який більшість читачів відразу забувають.

Чому «абсурдних робіт» так багато (і чи справді їх так багато)? Гребер не дає хорошої відповіді

Слабка сторона книжки — це теоретичне пояснення того, звідки походить феномен абсурдних робіт. У Гребера є кілька цікавих аргументів і спостережень на цю тему (наприклад, вплив протестантської робочої етики), але є й багато проблемних місць. По-перше, мені видається, що він перебільшує масштаб проблеми. По-друге, дратує його схильність бачити лихі наміри там, де причиною може бути проста неефективність. По-третє, коректність його економічних аргументів дискусійна. Як гарно підмітив один оглядач, книжці не вистачає якогось практичного експерименту, який підтвердив би теоретичні тези.

Але Гребер був не економістом, а антропологом — і йому чудово вдався емпіричний опис того, які бувають типи абсурдних робіт і що відчувають люди, які на них працюють. Тому не будемо зупинятися на теоретичній частині і поговоримо більше про практичну.

Які абсурдні роботи існують

Після публікації вірального есе, з якого згодом і виросла книжка, Гребер отримав сотні листів і провів багато інтерв’ю, аби визначити, які абсурдні роботи існують і як їх можна категоризувати.

У підсумку він об’єднав це у дотепну класифікацію із п’яти типів:

• Лакеї (flunkies) — позиції, які існують лише для того, щоби їхні начальники відчували себе важливішими. Кілька століть тому прикладом таких робіт були справжні лакеї, а зараз сюди можна занести швейцарів чи багатьох секретарів і «адміністративних асистентів».
• Головорізи (goons) — посади, які існують через відчуття конкуренції; які створюються в компаніях тільки тому, що вони є в інших компаніях. Приклад — частина корпоративних юристів та PR-спеціалістів. 
• Поклейники скотчу (duct tapers) — працівники, які вирішують проблеми, котрих не мало би існувати із самого початку. Часто їхні позиції вводяться через неефективну роботу в організації, яку, втім, ніхто не спішить виправляти. Приклад Гребера — програмісти, які займаються винятково виправленням багів у неякісному коді.
• Галочники (box tickers) — «працівники, які існують лише або здебільшого для того, щоб дозволити організації стверджувати, що вона робить щось, чого вона насправді не робить». Одна з героїнь Гребера мала організовувати відпочинок резидентів будинку літніх людей, але здебільшого її робота складалася з того, щоб заповнювати форми замість того, щоби власне організовувати якісь події. Інші приклади таких позицій — автори корпоративних журналів, співробітники відділів комплаєнсу.
• Наглядачі (taskmasters) — люди, які створюють зайвий шар менеджменту (тобто керують людьми, якими насправді не потрібно керувати) або активно створюють абсурдну роботу для інших. Типовий приклад одного з героїв книжки — менеджер середньої ланки Бен. Він витрачає три чверті робочого часу на розподіл завдань і моніторинг їхнього виконання, але при цьому вважає, що його підлеглі цього не потребують і спокійно б виконували свою роботу без його нагляду.

А що ви думаєте? Упізнаєте себе в якомусь із цих типів? Вважаєте свою роботу повністю чи частково абсурдною? Чи, може, вважаєте, що це все ілюзія, і у ринковій економіці не буває абсурдних робіт? Діліться думкою в коментарях до посту в Телеграмі.

Більше на тему:

• Український переклад есе Гребера, з якого виросла книжка. (До речі, мені здається, що “паскудні роботи”, як у цій публікації, не є найкращим перекладом для “bullshit jobs”. Мій варіант “абсурдні роботи” мені подобається більше — хоча, можливо, у когось з вас є ще кращі варіанти)
• Огляд книжки у The New York Times. (Смішно, що NYT цензурують слово “bullshit” — навіть попри те, що це назва книжки).
• Випуск одного з моїх улюблених подкастів «Hidden Brain» на цю тему. 

Автор — Антон Процюк для проекту The Old York Times