Бугенвілія.

Час розсипався на примарні уламки десь близько четвертої ранку. Це була та особлива, майже містична година, коли розпечений за день Стамбул на короткий момент остаточно замовкав, коли навіть голосні мінарети ще не закликали до ранкової молитви, а саме місто наче завмирало, затримуючи дихання перед неминучим шумом нового дня.

Сет не спав.

Він лежав на вузькому ліжку, вп'явшись очима в темну стелю, де тіні від розлогих гілок магнолії малювали химерні, тріпотливі візерунки під блідим місячним світлом, що пробивалося крізь завісу. Усе його єство протестувало проти самої присутності чужих думок у його ретельно вибудуваному просторі. Але свідомість зрадливо поверталася до однієї й тієї ж точки — знову і знову, наче голодний кіт до порожньої миски, настирливо, невідворотно.

Він згадував учорашній вечір. Те, як Нікі сидів на крижаній підлозі його кухні, обережно притискаючи до грудей крихітне сліпе кошеня, і як захисна маска сповзала з нього шар за шаром. Під пластом блискучої, майже штучної ексцентричності ховалося щось настільки оголене, настільки розбите й беззахисне, що Ґордону на секунду здалося, ніби він дивиться у власне дзеркало. Йому хотілося відвернутися, заплющити очі, зачинитися за сімома замками. Але він не відвернувся. Він дивився. І це розуміння лякало його більше, ніж будь-яка небезпека з минулого.

Він не просив про це. Він вибудовував своє життя як неприступну цитадель — грубий камінь стін, вузькі стрілчасті вікна, єдина стежка, що вела до дверей. Він нікого не впускав. Ніколи.

Але Ніколас прийшов із простою буханкою хліба. І Сет чомусь відчинив.

— Aptal, — дурень, — вирвалося з його грудей хрипким, злим шепотом.

Тієї ж миті в ногах ліжка зашелестіло хутро. Умар, великий рудий кіт із характером східного візира й царственною поставою, підняв важку голову. Його зелені очі в темряві світилися двома фосфорними монетами, ніби запитуючи: «Ти зараз про себе чи про того чорнявого недоумка?»

— Спи, — кинув Сет, повертаючись на бік.

Айдар — так звали другого кота, чорного, як ніч, пустотливого забіяку, який зазвичай спав ближче до подушки — не послухався. Він потягнувся всім тілом, вигнувши спину стрілою, здригнувся лапами і безшумно спригнув на холодне підвіконня. Там той сів, притиснувшись вухами до скла, спостерігаючи за темним двором, доки його довгий хвіст ритмічно й байдуже погойдувався з боку в бік.

Сон так і не прийшов.

Ранок прийшов сірим, розмитим, наскрізь просякнутим вологою.

Браян прокинувся від монотонного, докучливого звуку — дрібний, осінній дощ барабанив по черепичному даху, наче невидимі пальці перебирали дрібні зерна. Він підвівся з ліжка, відчуваючи неприємну скутість у м'язах, накинув на плечі звичну картату сорочку й попрямував вниз, туди, де пропахлий полином простір майстерні чекав на нього.

Там уже чекала Ліра. Чорно-біла кішка, лагідна, але з гордим поглядом володарки цього світу, сиділа біля порога, очікуючи на ранкову порцію турботи. Неподалік, у старому плетеному кошику, її малеча продовжувала безтурботно крутитися й пищати, шукаючи тепла серед м'яких складок тканини.

— Günaydın, — доброго ранку, — промовив Сет низьким, сонним голосом, відчиняючи важкі двері.

Ліра обережно ступила на поріг, вдихнула вологий, насичений озоном повітря, але під дощ виходити не стала. Вона сіла біля самого краю, спостерігаючи за тим, як сірі краплі розбиваються об камінь. Води вона не любила — як і все живе, що цінувало сухе й безпечне укриття.

Блондин звичними рухами поставив заварюватися чай, розливши його по склянкам-армудам, що нагадували витончені бутони тюльпанів. Він сів біля вікна, дивлячись на те, як краплі повільно стікають по склу, розмиваючи контури двору. Робота чекала — на столі лежав незакінчений набір керамічних тарілок із ніжним розписом гвоздик, замовлення для однієї з традиційних кав'ярень у Кадикьої. Але пальці не слухалися. Вони не хотіли торкатися глини. Вони просто обхопили гаряче скло, шукаючи в цьому хоч якоїсь зовнішньої стабілізації.

Він не хотів працювати. Він хотів… втім, він сам не знав, чого саме хотів.

У двері різко й нетерпляче постукали.

Сет здригнувся, проливши краплю гарячого чаю на стіл. Він ще до того, як підвівся з місця, знав, хто там стояв. Він відчув це несподіваним, різким поштовхом у грудях — важким, тривожним ударом серця, яке чомусь вирішило порушити власний ритм.

Сіроокий відчинив двері.

Нікі стояв просто під проливним дощем.

Геммік був мокрий до нитки — темне волосся безпорадно прилипло до чола, тонка сорочка наскрізь промокла й обліпила плечі, а кросівки при кожному русі видавали жалібні хлюпаючі звуки. Але на його обличчі, незважаючи ні на що, сяяла та сама божевільна, занадто яскрава, трохи розгублена усмішка.

— Merhaba, — привіт! — прокричав він крізь шум води.

— Ти мокрий наскрізь, — констатував Браян очевидне, дивлячись на нього з відвертим роздратуванням.

— О, правда? — Естебан жартівливо оглянув себе, розвівши руки. — А я й не помітив. Уявляєш, тут із неба падає вода. Чистий обман. Хто б міг подумати.

— Чому ти без парасольки?

— Бо я в душевному пориві забув, що таке погода.

— Ти живеш тут уже скільки? Два дні? Стамбул восени — це суцільна вода.

— Я думав, це все міфи, створені туристичними буклетами, аби продавати парасольки втридорога, — Нікі легко стенув плечима, від чого віяло прохолодних бризок полетіло прямо в обличчя Сетові.

Сет незадоволено витер обличчя долонею.

— Заходь усередину, — буркнув він, відступаючи в глибину передпокою. — Поки не застудився тут мені на голову.

Брюнет переступив поріг, залишаючи за собою мокрі сліди на чистій дощатій підлозі. Він завмер у коридорі, озираючись навколо так, ніби бачив це місце вперше в житті — хоча був тут лише вчора. А блондин тим часом зловив себе на думці, що пам'ятає кожну деталь вчорашнього вечора: і те, як цей хлопець сміявся, і те, як тримав мале кошеня, і те, як його погляд раптом ставав нестерпно серйозним.

— У тебе тут… — кароокий замовк, шукаючи потрібне слово, дихаючи на повні груди. — Так тепло.

— Це майстерня, — відповів Ґордон, кидаючи через плечо. — Тут завжди тримається температура. Сира глина не терпить холоду.

— Ні, я не про градуси на термометрі, — Естебан м'яко похитав головою, витираючи обличчя руками. — Я про атмосферу. Тут пахне… чимось справжнім. Домом.

Сіроокий нічого не відповів. Він різко розвернувся, пішов на кухню, витягнув із шафи чистий сухий рушник і практично кинув його хлопцю в обличчя.

— Витрися. І не смій ходити по майстерні в мокрому одязі, дерево розбухне.

Геммік слухняно схопив рушник, почавши енергійно терти волосся та плечі. Зараз він скидався на безпородне, змокле від зливи цуценя — незграбне, кумедне, але чомусь на диво тепле зсередини.

— Я прийшов не просто так, Сете, — сказав він, повертаючи вологий рушник. — Мені потрібна твоя допомога.

— Що ще?

— Ти знаєш, де в цьому місті можна знайти хороші фарби? Ну, для кераміки. Я хочу спробувати. Сам.

Браян скептично вигнув темну брову.

— Ти? Кераміка? Ти ж розіб'єш усе до того, як воно торкнеться печі.

— А от і ні! — обурено й водночас весело вищирився Нікі. — Я людина прихованих талантів. Ти мене недооцінюєш.

— Ти навіть парасольку купити не зміг.

— Це не брак таланту, — пафосно підняв палець брюнет. — Це високий рівень оптимізму.

Сет тихо пирхнув. Це не був повноцінний сміх — радше зневажливий видих, але Естебан чомусь просяяв так, ніби отримав найвищу похвалу у своєму житті.

— Добре, — сказав білявий після короткої паузи. — Є одна стара крамниця на іншому березі. У Кадикьої. Там продають справжні пігменти для розпису. Але туди треба їхати поромом через Босфор.

— Поромом?! — очі Нікі спалахнули дитячим захватом. — Я ніколи не плавав на турецьких поромах!

— Ти взагалі багато чого в цьому житті не робив, судячи з усього.

— Тому я й приїхав сюди, — молодший розвів руками. — Щоб виправляти це.

Ґордон уважно дивився на нього. Він щиро не хотів нікуди їхати. Йому не посміхалося витрачати день на цю поїздку, штовхатися на вологому поромі, слухати балаканину цього нестерпного хлопця під сірими хмарами.

Але він заздалегідь знав відповідь. Він знав це ще до того, як роззявив рота.

— Дай мені п'ять хвилин, — сказав він різко. — Візьму куртку.

Ніколас просто сяяв.

— Ти найкращий, — випалив він. — Я знав, що ти добра душа, хоч і ховаєшся за цією міною роздратування.

— Я не добра душа, — пробурмотів Сет, отвертаючись. — Я просто не люблю, коли мені виносять мозок.

Пором відходив від гамірної пристані Еміньоню, розрізаючи сіру, важку воду Босфору.

Дощ на хвилину вщух, але небо залишалося затягнутим важкими свинцевими хмарами. Вода навколо здавалася майже чорною, зеленувато-масною, і невеликі хвилі ритмічно билися об металеві борти судна.

Чорноволосий стояв на відкритій палубі, міцно тримаючись за металеві поручні. Вітер різкими поривами рвав його темне волосся, кидаючи в обличчя солоні водяні бризки, але він навіть не думав ховатися всередину. Він дивився на простір навколо так, ніби бачив цей світ уперше в житті — жадібно, широко розплющеними очима.

Браян стояв поруч, сховавши руки в кишені куртки. Його погляд був прикутий не до води, а до самого Нікі.

Спочатку на розмиті силуети Галатської вежі вдалині, а потім — на профіль хлопця, який просто зараз жив на повну потужність.

— Ти що, ніколи раніше не бачив Босфор? — не витримав Сет.

— Бачив, звісно, — не відводячи погляду від води, відповів Естебан. — На фотографіях. У туристичних блогах. На екрані телефону. Але це зовсім інше. Це… — він на мить замовк, шукаючи точне визначення. — Це як знати людину лише по аватарці в соцмережах, а потім раптом зустріти її наживо й зрозуміти, що ти не знав про неї абсолютно нічого.

Сіроокий промовчав. Усередині щось неприємно й болісно ковтнуло повітря — бо він сам жив так усе своє свідоме життя, ховаючись від реальності за масками.

У цей момент пором різко гойднувся на несподіваній хвилі. Нікі втратив рівновагу, незграбно захитався і всім тілом впав на плече Сета. Цей випадковий, але щільний дотик обпалив шкіру через одяг. Браян різко відсахнувся, наче його вдарило струмом.

— Обережно, чорт би тебе побрав, — виплюнув він із роздратуванням.

— Вибач, вибач! — зніяковіло усміхнувся Геммік, випростовуючись. — Я завжди був катастрофічно незграбним. Генетичний брак координації.

— Це помітно.

— А ти? — Ніколас лукаво примружився, дивлячись на нього збоку. — Ти завжди такий надмірно зібраний, наче проковтнув залізний прут?

— Я не зібраний. Я просто не бачу сенсу в зайвій метушні.

— Метушня — це ознака того, що ти живий, Сете.

— Метушня — це найкращий спосіб для людей втекти від самих себе й не думати про те, що всередині порожнеча.

Нікі раптом різко замовк. Усмішка зникла з його обличчя так само швидко, як з'явилася. Він пильно й довго дивився на блондина своїми очима, пробиваючи наскрізь усіма цими тонкими шарами захисту.

— Ти завжди так робиш? — тихо запитав він.

— Що саме?

— Відштовхуєш кожного, хто намагається підійти хоча б на крок ближче до твоєї броні. До того, як вони встигнуть побачити, що під нею насправді нікого немає, окрім страху.

Браян обернувся до нього, і їхні погляди зіткнулися лоб у лоб. У світлих очах Сета бушувала ціла буря, яку він роками намагався приборкати.

— А ти? — кинув він у відповідь. — Ти завжди прикидаєшся найбільш щасливою людиною у світі лише для того, щоб ніхто не помітив, як сильно ти розсипаєшся зсередини?

Естебан замер. На секунду здалося, що повітря між ними згустилося до стану скла. Потім він повільно опустив плечі.

— Так, — прошепотів він майже нечутно під шумом вітру. — Завжди.

— От бачиш, — Сет отвів погляд на темну воду. — Ми варті один одного у своїй брехні.

Вони стояли мовчки всю решту дороги. Босфор розділяв два береги — Європу та Азію, Старий і Новий світ, — точно так само, як невидима стіна стояла між ними двома. Попереду вже вимальовувалися затишні, насичені життям квартали Кадикьою.

Азійська частина міста зустріла їх зовсім іншою атмосферою. Тут було затишніше, вільніше від натовпів галасливих туристів. Вузькі вулички пахли свіжовареною кавою по-турецьки, смаженими каштанами й мокрим асфальтом. Ліниві стамбульські коти дрімали прямо на тротуарах біля входів у крамниці, абсолютно не звертаючи уваги на перехожих.

— Тут зовсім інакше, ніж у Султанахметі, — зауважив кароокий, задивляючись на строкаті вивіски.

— Менше показухи, — відповів Браян, крокуючи поруч. — Туристи їдуть на європейський бік за палацами й мечетями. А тут живуть люди.

Вони йшли вулицею, що плавно піднімалася вгору по схилу. Старі будинки були пофарбовані в насичені кольори — теракотовий, волошковий, трав'янисто-зелений. А вздовж їхніх стін, обвиваючи балкони й звисаючи з дахів яскравими водоспадами, буяла бугенвілея. Її насичено-рожеві, майже агресивні за своєю красою суцвіття виділялися на тлі похмурого неба.

Нікі зупинився як вкопаний, задивляючись на цю рослину.

— Вона неймовірна… — видихнув він.

— Це бугенвілея, — пояснив Сет, зупинившись поруч. — Вона росте тут скрізь. Живуча штука. Її практично неможливо знищити, хоч як старайся.

— Вона гарна.

— Так. Але дуже чіпка. Вона вростає в камінь, обвиває стовбури, чіпляється за все, що опиниться поруч, не питаючи жодного дозволу.

Геммік простягнув руку, обережно торкнувшись ніжного рожевого пелюстка.

— Це нагадує мені тебе, — раптом тихо сказав він.

Ґордон здивовано підняв брову.

— Я не чіпляюся за людей.

— Ні, — Ніколас повернув до нього обличчя, і в його очах горіло щось нове. — Ти не чіпляєшся. Ти просто мовчки проростаєш навколо кожного, хто приходить у твоє життя, і теж не питаєш дозволу входити в душу.

Сет проковтнув слова, що застрягли в горлі. Він не знав, як на це реагувати. Це не було образою, але звучало настільки правдиво, що аж пекло.

— Ходімо, — кинув він різко, аби приховати розгубленість. — Крамниця за наступним поворотом.

Майстерня старих пігментів виглядала так, ніби застигла в часі десь на початку минулого століття. Вона тіснилася між двома житловими будинками, а її вітрина була заставлена рядами скляних баночок із різнокольоровими порошками — ультрамарин, охра, охристий червоний, глибокий смарагдовий.

За прилавком сидів сивочолий чоловік із бородою пророка і спокійними, добрими очима.

— Hoş geldiniz, — ласкаво просимо, — привітав він їх теплим голосом, коли вони переступили поріг.

Блондин кивнув на знак поваги.

— Merhaba, — відповів він. — Ми за пігментами. Друг хоче спробувати попрацювати з розписом.

Старий перевів погляд на Нікі. Він дивився довго, оцінюючи, наче досвідчений майстер, що вибирає глину для нового виробу.

— Yeni misin bu işlerde, delikanlı? — новачок у цій справі, хлопче? — запитав він із м'якою усмішкою.

— Зовсім новачок, — щиро зізнався кароокий. — Я турист. Але дуже хочу навчитися.

— Туристи зазвичай купують магніти на пам'ять, — посміхнувся майстер у бороду. — А справжні пігменти купують лише ті, хто шукає себе. Ну що ж, ходімо, я покажу тобі дещо цікаве.

Він завзято почав розповідати турецькою про особливості обробки барвників, активно жестикулюючи. Нікі ні чорта не розумів із його слів, але слухав із відкритим ротом, повністю зачарований процесом.

Сет стояв осторонь, спершись плечем на полицю з пензлями. Він спостерігав за брюнетом — за тим, як той нахиляється над баночками, як обережно торкається пальцями порошків, як щиро радіє кожній дрібниці. І в цей момент Браян відчув, як усередині нього, незважаючи на всю опірність, розростається щось дивне, подібне до тієї самої дикої бугенвілеї.

Він не хотів цього. Але воно вже було тут.

Коли вони вийшли з крамниці на вулицю, дощ остаточно скінчився.

Небо не стало яскраво-блакитним, але сірість трохи розсіялася, поступившись місцем м'якому, розсіяному світлу, яке робило стамбульські вулиці неймовірно затишними. Ніколас обережно ніс у руках паперовий пакет із баночками пігментів, дивлячись на них так, ніби це були найцінніші скарби у світі.

— Дякую тобі, Сете, — сказав він тихо, коли вони рушили назад до причалу. — За те, що привів мене сюди.

— Я просто показав дорогу. Ти б заблукав сам за п'ять хвилин.

— Ні. Я про те, що ти не прогнав мене. Що дозволив бути поруч.

Сіроокий мовчав. Його погляд ковзав по стінах будинків, укритих рожевими килимами квітів.

— Сете? — знову покликав Естебан.

— Що?

— Чому ти насправді впустив мене у свій дім? Учора. Сьогодні. Ти ж ненавидиш людей.

Білявий зупинився посеред бруківки. Він дивився на темну смугу води в кінці вулиці, де виднівся причал. Відповідь була простою, але такою страшною своєю чесністю.

— Бо ти приніс хліб, — сказав він нарешті.

— Це не відповідь.

— Це єдина відповідь, яку ти від мене дочекаєшся.

Хлопець подивився на нього довгим, теплим поглядом, у якому не було ані краплі колишньої награності.

— Добре, — сказав він і легко всміхнувся. — Тоді я приноситиму тобі хліб щодня. І завтра, і післязавтра. Звикнеш.

— Це не допоможе.

— Побачимо.

Вони пішли далі, а яскрава бугенвілея на стінах старих будинків ніби супроводжувала їхній шлях своїми рожевими хвилями. Вона не питала дозволу. Вона просто росла.

Тієї ночі Сет сидів за своїм робочим столом у майстерні.

Він тримав у руках білу керамічну піалу — ту саму, з якої пив чай щоранку. Довго дивився на її гладку поверхню, а потім узяв тонкий пензель, занурив його у свіжий розчин рожевого пігменту, привезеного з Кадикьої.

Він почав малювати.

Лінії лягали на поверхню не ідеально, але в цьому була жива, недосконала краса. Він малював гілки бугенвілеї — бунтівні, чіпкі, яскраві. Він не намагався зробити все за правилами. Він просто малював те, що зрештою дозволив собі відчути.

Коли все було скінчено, Ґордон відставив піалу й важко видихнув.

Кіт Айдар застрибнув на стіл, обнюхав висохлий малюнок, а потім мирно сів поруч, дивлячись на нього своїми мудрими жовтими очима.

— Що? — кинув Сет до тварини.

Кіт нічого не відповів. Він просто заплющив очі й замуркотів, сповнюючи тишу майстерні заспокійливим ритмом.

А десь за два квартали, у своїй орендованій квартирі, Нікі лежав на ліжку й дивився на пакунок із пігментами. Він думав про Сета. Про його грубі руки, про його похмурий голос, про те, як той дивився на нього на порозі. І вперше за довгий час він не відчував самотності в цьому величезному чужому місті.

Десь посеред нічного Стамбула невидимо проростала бугенвілея — чіпка, яскрава, невідступна. Вона не питала дозволу.

Вона просто жила.