Будні ч. 2/3

Будні.

Наступного дня я побачив Мосійчука, який носив бронежилет між цицьками та займав забагато місця у машині.

Весь наступний день ми, говорили за

БМП, яку лишили бійці 72 бригади і сєпари її просто спалили.

Отримали зброю, Ак-74, СВД, кілька ПМ та гранати РГД-5.

Автомати мали цікаву долю. Це була низькоякісна зброя із партії, яку що СРСР готував відправити в Анголу. Проте для нас, які до цього їздили на різні мутки з обрізами, пістолетами та ППШ, отримати ці автомати було мрією.

Ніколи не забуду те відчуття, коли отримав зброю. Запах масла, відчуття коли береш у руки автомат, коли заряджаєш магазини.

Окрім нас там була ротна група 72ОМБ, батальйон ВВшників, яких ми чмирили за боягузтво, ще якісь добровольці й трохи спецназу.

Їжа в аеропорту була гівно.

Хліб схожий на пластилін і каша з кількою. Радує те, що там ми були не довго. І переїхали на санаторій Бриз у Бердянську.

Після десь 2-ох тижнів служби, я поїхав у Київ на коротку ротацію.

У Києві мене чекала кохана дівчина, з якою я познайомився на Майдані.

Одна на той момент із небагатьох причин не лишитися у полях Донбасу назавжди(але про це згодом).

Після ротації повернувшись ми приступили до активних тренувань.

Стрільбище, тренування строю, тренування з ножового бою, базові тренування, купання в морі.

Тоді я чітко усвідомлював, чим більше я тренуюся тим більші маю шанси на виживання.

Нам на базу привезли ПНВ у який ми вночі дивилися на дискотеку, яка була поруч. І на якій іноді було помітно людей у камуфляжі.

Скоро у мене був перший бій.

26 травня.

Це була розвідка боєм у Маріуполі.

Задача була простою. Наша агентура активізує димові шашки зі сльозогінним газом на барикадах ворога, а ми у той час вриваємося у їх стрій, пакуємо їх і відходимо.

Перед виїздом у місто на наш пікап на блокпосту націлилася БМП й командир почав бити навідника з криком, то наші, на кого ти цілишся.

Приїхали, за кілька вулиць лишили машини і почали вигружатися.

Одразу ж закриваються кафе, люди розбігаються машини їдуть геть.

Ми формуємо дві колони і вечірнім містом йдемо штурмувати ворога.

Наші плани зіпсували ворожі снайпери. Одного з яких було подавлено(ліквідовано?) з кулемета на пікапі.

Кілька перебіжок, кілька перестрілок і все скінчилося. Ми їхали назад.

На виїзді зупинилися на пості.

Армійці сказали, що за ними слідкує група на  жигулях, а вони по уставу не можуть нічого зробити.

Ми ж їх підрізали на 2-ох машинах, запакували сєпарів погрузили у наш пікап. Помутизили трохи.

Наводка військових була правдивою. Це були дійсно ворожі розвідники.

Потім підійшов наш командир(не буду казати хто) і почав їх бити.

— Ты сука, нацию предал, расу предал, — ты же белый, почему за черных воюеш.

ми поїхали. Телефони полонених задзвеніли. Одному дзвонила мати іншому дружина.

І тоді чи не вперше мені стало шкода ворога. Можливо поставив себе на його місце. От якби мені тоді дзвонила мама чи Тетянка, а мене з мішком на голові везли розбитими нічними донецькими дорогами у невідомість озброєні люди.

Але я, що тоді, що зараз відкидаю жаль.

Бо жалість, страх, комфорт, співчуття це ті речі які роблять нас слабшими. У людей нашої породи має бути лише любов і ненависть. Любов до того, що дорожче за наше життя і ненависть до тих хто намагається вбити те, що ми любимо.

Потім була ротація.

Першу половину липня я провів у Києві.

Це була одна з головних особливостей добровольців, що можна було коли потрібно від'їхати по справам. У нас навіть були люди які брали відпустки і їхали на місяць на фронт.

Київ, сонце, кохана, батьки...

У Києві я тоді востаннє побачив Ореста.

На м. Житомирська він когось зустрічав, ми переговорили трохи, розпрощалися і я поїхав. Я тоді бачив його востаннє і після зустрічав дуже мало людей із такою силою духу, яку мав він.

Повернувся я вже в Шахтарськ.

Саме туди перевели більшу частину нашої роти. Батальйон базувався у Дніпрі.

Хоч і спорядження було погане, проте озброєння вистачало.

Я взяв собі РПГ, бо ще в Азові був другим номером у Вітуса.

Ак74М.

Дуже швидко у нас був черговий бойовий(Бойовими я описую основні зіткнення, поїздки, затримання рядових сепаратистів, чи пострелушки я як бойові описувати не буду)

Наш підрозділ долучився до зачистки селища Піски.

Приїхавши на автобусах, ми розгрузилися на якійсь фермі.

Отримали додатковий БК, гранати РГН, заряди, сухпай, тощо.

На 5 гранатометів у нас було лише 3 постріли😂.

Перший артобстріл

Всі поховалися у канавах, а то виявилося наша Арта клепає сєпарів, щоб деблокувати ДАП.

Команда і ми рушили.

Перед нами викотився БТР і почав методично з ПКТ і КПВТ обстрілювати зеленку перед ходом нашої колони, у якій були бійці, танки, БМП і МТЛБ.

Ми йшли так кілометрів 5-6, по дорозі нас кілька разів обстрілював снайпер.

Підійшовши до Пісок ми розділилися.

Ми пішли зачищати двір. (перший праворуч, як заїжджати у Піски зі сторони Водяного)

Жора обійшовши дім з іншого боку, почав у мене стріляти. Подумав, що я то сєпар))

Кулі пройшли у кілька см від голови.

За, що той вибачився і потім купив мені пляшку коли. Ще жартували потім, що життя бійця Шахтарську вартує, як пляшка содової.

Далі було поранено наших двоє. Одному осколками розірвало сідниці, іншому куля пробила ікру.

Пройшовши у центр селища ми відчували себе американськими піхотинцями десь у передмісті Мосулу. Кругом воронки, посічені осколками з розбитими шибками 5-ти поверхівки доповнювали цю картину.

Розпочали зачистку підвалів.

— Мирные есть? — кричав Жора

У відповідь тишина.

— Мирные есть? — продовжував він.

У відповідь тишина і якесь шарудіння.

— Блять да они заебали, Сталкер бросай гранату, — вигукнув він.

— Мирные здесь, не надо гранату.

І так у кожному 2-му підвалі

Зачистили школу рушили через дамбу на іншу частину селища, а далі був Донецьк.

Я зтягнув з себе жарку шерстяну балаклаву.

— Совсем дети, — дивлячись на мене сказала жінка чоловіку, який поруч вів у руках велосипед.

Далі був бій у результаті якого у нас кілька поранених, опорних сєпарів же з танка рознесли у хлам.

Повернулися на вулицю і чекали свіжих сил, броні і продовження наступу.

Я ж ліг на газончику і собі мирно спав.

— Міни блять, Сталкер сука просыпайся, — кричав мені хтось, бо по нас почала пристрілюватися ворожа САУ, а я від втоми того не помічав і мирно собі спав на травичці.

Я з двома бійцями забіг у підвал з консервацією.

Попили вишневого компотику і коли останній з нас його пив в будинок поруч з погребом влучив ворожий снаряд. У його в руках лопнула та банка і червоний компот розлився на нові камуфляжні штани. Нам же ударною хвилею задрало волосся.

— Блять.... нові штани були, промовив він.

Ми під час того обстрілу швидко погрузилися і поїхали.

По дорозі назад нас обстріляли з автомату, потім працював снайпер і міномет.

Після того бою уже на базі в Дніпрі я дізнався за смерть Ореста Квача і чи не єдиний раз на фронті напився в хлам і ліг спати.

Прокинувся я від того, що ми збиралися їхати на нову базу, під Маріуполь.

Далі буде...