Брюс Лінкольн: ІНДОЄВРОПЕЙСЬКІ РЕЛІГІЇ: ОГЛЯД

INDO-EUROPEAN RELIGIONS: AN OVERVIEW

Bruce Lincoln 

University of Chicago

Дослідження індоєвропейської релігії почалося відносно недавно, оскільки саме існування індоєвропейської мовної групи було визнано лише після знаменитої лекції, прочитаної сером Вільямом Джонсом у 1786 році. Виступаючи перед Королівським азійським товариством Бенгалії, Джонс вперше зауважив, що між грецькою, латинською, санскритом (давньою мовою Індії) та перською мовами існує вражаюча філологічна подібність, надто численна й чітка, щоб її можна було пояснити простим запозиченням чи випадковістю. Він припустив, що кельтські та германські мови мають багато спільних рис, і стверджував, що всі ці географічно та історично віддалені мови найкраще розуміти як окремі похідні спільної прабатьківської мови, яка ніде не збереглася в письмовій формі, але яка може бути реконструйованою шляхом систематичного порівняння сучасних мов.

Пізніші дослідження підтвердили зв’язки між цими мовами, додавши до сім’ї , яка тепер відома як індоєвропейська, не лише германські та кельтські мови, але також балтійські, слов’янські, вірменську, албанську, анатолійську (головним чином хетську) та тохарську (мову, що була поширена в Західному Китаї і Туркестані). Ретельне і систематичне порівняння слів у всіх цих мовах дозволило вченим реконструювати численні прототипи для пояснення виявленої систематичної подібності. Для ілюстрації, можна взяти слова для позначення «бога», зібравши набір відповідностей.

На основі цих відповідностей, маючи знання з індоєвропейської фонетики, отримані завдяки сотням порівнянь, лінгвісти змогли реконструювати прототип *deywo-s (зірочка позначає реконструйовану форму, не засвідчену в жодному письмовому джерелі), що означає «бог, божество». Фонетичні правила пояснюють різні звукові зсуви в кожній мові, але слід також звернути увагу на семантичні зміни в певних словах, кожна з яких значуща для історії відповідної релігії. Наприклад, старе слово «бог» дало початок назві демонічних істот в авестійській мові (іранська мова, якою були складені найдавніші зороастрійські писання). Ця трансформація спричинена відмовою пророка Заратустри від старого індоіранського пантеону.

Грецький рефлекс (слово-нащадок) *deywo-s також втратив значення «бога», якого стали позначати словом theos. Проте старий корінь зберігся в прикметнику dios «небесний», який розкриває один із фундаментальних атрибутів божества в індоєвропейській свідомості: боги — це небесні істоти, які характеризуються світлом. Слово *deywo-s походить від дієслова, що означає «сяяти».

ІЄ Слово «людина» ідентифікує людей як «земних» істот (латинське homo, «людина», а humus, «ґрунт»), люди та божества протиставляються як «смертні» і «безсмертні».

Цей простий приклад показує можливі випадки та підводні камені дослідження індоєвропейської релігії. Уважне вивчення лексичних одиниць дозволяє зрозуміти природу релігійних ідей. Але кожна з груп індоєвропейської сім"ї відрізняється від від іншої важливими аспектами, і так само, як латинська фонологія відрізняється від іранської фонології, так і римська релігія не ідентична іранській: deus — це не те саме, що daēva.

Проте реконструкція, яка відбувається по лінгвістичній лінії, є більш надійною порівняно з дослідженнями, які шукають відповідності в міфах, ритуалах, законах, космологіях та есхатологіях різних індоєвропейських народів і намагаються реконструювати їх першопочатковий стан. Таке дослідження, звичайно, можливе, але в усіх відношеннях воно є надзвичайно ризикованим і важким, оскільки пов’язане із пошуком паралельних культурних явищ (зазвичай званих «відповідностями» або «рефлексами»), засвідчених у релігіях кількох індоєвропейських груп. Дослідницький процес передбачає: вивчення кожного рефлексу з його культурною специфікою; виділення тих ознак, які є спільними для різних рефлексів; поясненням тих ознак, які розходяться (їх зазвичай називають «трансформаціями»); і реконструкцію гіпотетичного прототипу, здатну пояснити як очевидні подібності, так і процес історичного розвитку, який висвітлює причини, що викликають кожну трансформацію. Нарешті, реконструйований прототип має вписуватись у межі системи правдоподібних припущень щодо характеру індоєвропейської культури в цілому.

На підставі лінгвістичних та археологічних досліджень стародавні індоєвропейські народи зазвичай вважаються напівосілими скотарями, багатство яких складалося з досить великих стад одомашнених овець, свиней, кіз і, що найважливіше, великої рогатої худоби. Коні також мали велике значення, особливо коли їх впрягали в колісниці та використовували у війні, але велика рогата худоба залишалася основною тягловою силою для мирних цілей, джерелом їжі та основним мірилом багатства. Вони також займалися і землеробством, хоча це було набагато менш важливою та престижною діяльністю, ніж скотарство чи військова справа. Веденню війни, особливо завоюванню худоби сусідніх народів, сприяло не лише використання колісниць, але й складної зброї, виготовленої з металу, міді чи бронзи.

Лінгвістичних даних недостатньо, щоб твердити про існування батьківщини протоіндоєвропейської спільноти. Можна розглядати подібність різних індоєвропейських мов як кумулятивний результат складних запозичень, впливів і культурних взаємозв’язків між численними соціальними та етнічними групами протягом багатьох століть. Проте деякі вчені використовуючи археологічні дані, наполягають на існуванні конкретного місця походження протоіндоєвропейської спільноти. З таких теорій найбільш широко визнаною є теорія Марії Гімбутас, яка окреслила те, що вона назвала курганною культурою, яка датується серединою п’ятого тисячоліття до нашої ери і локалізувалась в Чорноморсько-Каспійських степах, на території, що простягається від Уралу до земель на північ від Чорного моря, включаючи такі групи, як ямна культура Урало-Поволжя на північ від Каспію та культура Середнього Стогу II на північ від Чорного моря.

Міфічні легітимації суспільства, економіки та суспільного устрою

Порівняння текстів, в яких описуються моделі соціальної організації індійських, іранських і кельтських народів, виявляє спільну структуру, яка також збереглася в ідеальній державі, яку окреслив Платон. Ця система характеризується розрізненням трьох ієрархічно диференційованих суспільно-класових чинників — або «функцій», як їх назвав Жорж Дюмезіль (1958), який першим вказав на їхню важливість. Крім того, можна реконструювати низку міфів, які описують походження суспільних станів, їхній характер та взаємозв’язки (іноді проблематичні).

Найважливішим із них є міф творіння, складний, поліфонічний переказ, який розповідає, як був створений світ, коли перший священик (на ім’я Людина, *Ману) приніс свого брата-близнюка, першого царя (на ім’я Близнюк, *Йемо), в жертву разом із першим волом. З тіла Близнюка був створений світ як у його матеріальній, так і в соціальній складових. 

Ми повернемося до космічних вимірів цього міфу, але спочатку розглянемо його соціальний зміст. 

Суспільство складалося з вертикально стратифікованих класів, на першому місці серед яких стоїть клас жерців чи суверенів, на другому — воїнів, а на третьому — простолюдинів, на яких покладено більшу частину продуктивної праці. До них іноді додавався четвертий клас неповноправних, залежних людей – слуг тощо. Характерна функція кожного з цих класів пояснюється та визначається тією частиною тіла Близнюка, з якої вони створені. Інтелектуали, які керують суспільством за допомогою думки та слова, вийшли з його голови; ті, хто захищає суспільство своїм фізичним завзяттям, виходять із його грудей (серця) та рук; ті, хто виробляє їжу, розмножується та забезпечує матеріальну підтримку інших класів, походять з нижньої частини тіла, включаючи живіт, поперек, ноги та ступні.

Священик, наслідуючи зразок першої Людини, несе головну відповідальність за вчинення жертвопринесення, яке є творчим актом par excellence.

Цар, наслідуючи взірець Близнюка, поєднує в собі сутність усіх соціальних класів і повинен жертвувати собою на благо цілого.

В іншому спільноіндоєвропейському міфі, центральним персонажем якого є перший воїн на ім'я Третій (Тріто), в центрі уваги друга функція. У цій історії розповідалося, що худоба яка спочатку належала індоєвропейцям, була вкрадена триголовим змієподібним монстром, який, крім того, чітко ідентифікувався як неіндоєвропейець. Після цієї крадіжки Третьому випало повернути вкрадену худобу, і він почав свої пошуки, покликавши на допомогу бога війни, якому приніс в жертву священнодіючий напій. Заручившись допомогою бога і підкріпившись тим самим магічним напоєм, Третій вирушив у дорогу, знайшов змія, убив його і повернув худобу, полонену чудовиськом.

Цей міф, засвідчений у більшій кількості рефлексів, ніж будь-який інший (його сліди досі помітні у незліченних казках), висвітлює вічну тему багатства та влади. Він стверджує, по-перше, що худоба — засіб виробництва та обміну в найдавніших індоєвропейських суспільствах — за божественним повелінням повинна належати виключно індоєвропейцям, потрапити в чужі руки вона може лише в результаті крадіжки. Крадіжка засуджується тут через те, що вона заснована на скритності та підступності, і протиставляється набігам, які не лише не засуджуються, а й щиро схвалюються. Набіг трактується як героїчний вчинок, санкціонований богами, освячений ритуалом і спрямований на повернення того, що по праву належить індоєвропейському воїнові чи його народові. Протягом усієї індоєвропейської історії Третій у своїх різних рефлексах залишався взірцем для воїнів, які неодноразово наслідували його — робили набіги, воювали зі своїми неіндоєвропейськими сусідами, з переконанням, що вони залучені до священної та законної діяльності.

Ще один ПІЄ міф наголошував на важливості класу простолюдинів для соціальної системи, хоча жодної взірцевої героїчної постаті простолюдина не було. Міф починається з ворожнечі, що виникла між представниками вищих класів та простолюдинами. Однак після безрезультатної боротьби представники всіх класів усвідомлюють свою потребу один в одному і зливаються в єдине, всеосяжне суспільство. Після цього класи починають співпрацювати і жити в гармонії, хоча простолюдини продовжують займати підлегле становище, значна частина їхньої праці спрямовується на підтримку священиків, воїнів та царів. Однак принаймні на рівні міфологічної ідеології, якщо не соціальних реалій, простолюдини були впевнені у своїй перевазі навіть над найпривілейованішими членами суспільства, оскільки значна кількість міфів, нещодавно досліджених Кріштіану Гроттанеллі, була зосереджена на конфлікті смиренної жінки, яка була матір'ю близнюків (що символізує фертильність) з королівськими кіньми (символом військової та королівської влади), у якому ця скромна жінка вийшла переможницею.

Космологія та боги

В той час як Жорж Дюмезиль та його послідовники стверджують, що індоєвропейський пантеон відбивав організацію соціальних класів, ряд вчених скептично ставиться до цієї точки зору. Головною проблемою є той факт, що теорія Дюмезіля не включає жодного з богів, для імен яких можна реконструювати протоіндоєвропейський корінь. Боги для імен яких реконструюється пракорінь є персоніфікаціями природних явищ - Сяюче Небо (Dyeus), Сонце (Swel), Зоря (Ausos).

Загалом, як зазначалося вище, божества характеризувалися як сяючі небесні істоти. Однак, окрім *deywo-s, існував ще один клас божеств, пов’язаних із підземними водами та темрявою. Ці божества, імена яких зазвичай складалися з прийменника, що означає рух вниз (*ne-, як у латинського Neptunus, грецького Nēreus, германського Nerthus, санскритського Nirṛti ), фігурують у міфах, які є не чим іншим, як роздумами про взаємозв’язок між «верхом» " і "низом", що передбачає занурення у світовий океан і вихід із нього, як нещодавно продемонструвала Франсуаза Бадер.

Роздуми про природу космосу також становлять важливу частину міфу про створення світу, соціального змісту якого ми торкнулися вище. Проте слід зазначити, що крім цього соціального дискурсу міф встановлював низку гомологічних відносин між частинами людського тіла та частинами фізичного всесвіту, тобто між мікрокосмом та макрокосмом постулювався розширений паралелізм та єдиносутність. Таким чином, багато текстів розповідають про походження сонця з очей першої принесеної в жертву людини, каміння з її кісток, землі з плоті, вітру з дихання і т.д.

"Бог створив першу людину, тобто Адама, з восьми перетворень: кістку з каменю, плоть із землі, кров із води, серце з вітру, думки з хмар, піт із роси, пасма волосся з трави, очі з сонця, і він вдихнув святий подих. (З Старо-фризського кодексу Емсіга)"

От коликих частей сотворен бысть Адам? От седьми частей: первое от земли тело, второе от моря утроба, третье от солнца очи, четвертое от камени кости, пятое от облака мысли, шестое от огня теплота, седьмое от ветра дыхание, осьмое дух сам Господь вдохнул. 

(Бесіда трьох святителів)

У цих та інших текстах елементи фізичного всесвіту перетворюються на складові частини людського тіла, оскільки космогонія (історія створення космосу) стає антропогонією (історією створення людства). По правді кажучи, космогонія та антропогонія розглядалися як окремі моменти в одному безперервному процесі творення, в якому фізична матерія вічно чергує мікрокосмічний і макрокосмічний способи існування. Таким чином кістки стають камінням, а камені стають кістками знову і знову, і матерія, і зміни є вічними, тоді як тіло і всесвіт є лише тимчасовими формами, альтернативними одна до одної.

Ритуальні дії

Розглянуті міфи тісно пов'язані з ритуалами і систематично представлені у численних обрядових формах. Таким чином, міф про творіння був нерозривно пов'язаний із жертвопринесенням, найважливішим із усіх індоєвропейських обрядів. Оскільки перший жрець створив світ за допомогою жертвопринесення, в якому жертвами були людина і віл, то кожен наступний жрець відтворював космос, приносячи в жертву людей або худобу. Це досягалось шляхом маніпулювання гомологіями макрокосму та мікрокосму таким чином, що при розчленуванні жертви її матеріальна субстанція трансформувалася у відповідні частини всесвіту. Так, наприклад, індійський посібник з ритуальної практики «Айтарейя-брахман» (2.6) містить інструкції з розчленування тварини-жертви в термінах, взятих безпосередньо з міфу про створення світу:

"Покладіть ноги на північ. Спрямуйте око до сонця. Спровадьте дихання до вітру, життєву силу до ефіру, вуха до сторін світу, тіло до землі. Таким чином, священик поміщає жертву в ці світи".

Без цієї матерії, взятої з тіл жертовних істот, усі предмети матеріального світу — земля, каміння, сонце, вітер, вода тощо — вичерпалися б; Космос продовжує існувати тільки тому, що поповнюється жертвами.

Якщо жертвоприношення, є свого роду «зціленням» космосу на основі принципів, сформульованих у міфі про створення, то і медична практика також базувалась на тих же принципах і мала цікаве відношення до жертвоприношень. Бо якщо під час жертвоприношення священик переносив матерію з тіла у Всесвіт, то під час зцілення зламаної кінцівки — як засвідчено у знаменитому Second Merseberg Charm та подібних матеріалах у всьому індоєвропейському світі — цілитель брав матерію із Всесвіту і відновлював нею пошкоджене тіло, створюючи нову плоть, кістки, кров тощо із землі, каміння та води.

Королівська інвеститура була заснована на ще одній ідейній розробці, що ґрунтується на міфі про створення світу, як показують дослідження Даніеля Дюбюісона. Досліджуючи матеріали про давні ритуали «коронації» в Ірландії та Індії, він показав, що цар ритуально "створювався" , коли в його тіло "поміщались" основні якості трьох індоєвропейських соціальних класів, через символічні дари, одяг, обмивання тощо, що використовувались для даної мети.

Деякі ритуали були тісно пов'язані з міфом про Третього. Вирушаючи в набіги за худобою, зведені в статус священного акту в результаті освячення міфом, індоєвропейські воїни закликали на допомогу войовничих богів, чинили узливання, пили священнодіючі напої і входили в стан екстатичної люті. Більше того, кожен молодий воїн мав пройти через певні ритуали посвяти, перш ніж досягав статусу повноправного члена класу воїнів. Зазвичай його перший набіг за худобою був чимось на зразок обряду посвяти молодого воїна, а інші ритуали ініціації свідомо ґрунтувались на міфі про Третього та змія. В деяких традиціях, був звичай робити жахливе триголове опудало, і ініціаціант повинен був атакувати його. Якщо йому вдавалося набратися сміливості, щоб зробити це, він виявляв, що його, здавалося б, надприродний противник був лише обманом, з якого випливав неявний урок, що всі його майбутні вороги, хоч би якими жахливими вони не здавались, будуть не більш грізними, ніж це опудало. Цим ворогам, звісна річ, відводилась у роль змія — чудовиська, злодія і, що найголовніше, чужинця (тобто неіндоєвропейця), — боротьба з яким освячувалась міфом не лише як законна, але й як священна дія.

Хоча використання інтоксикантів було важливою частиною військового ритуалу, вони мали й інше застосування. Найдавнішим індоєвропейським п'янким напоєм був мед, за яким пізніше пішли пиво, вино і напій, відомий як сома в індійців і хаома в іранців; символізм та ідеологія, що огортали все це, залишалися відносно незмінними. Напій повсюдно постає як підсилювач здібностей та активності. При вживанні жерцем він підвищує його силу духовного зору та проникливості. Так само він робить поета більш яскравим, воїна більш могутнім, короля щедрішим і справедливішим.

Значна кількість ритуалів служила для налагодження зв’язків в середині спільноти і зміцнення важливих соціальних відносин. Надзвичайно важливими в цьому відношенні були певні формалізовані взаємні зобов’язання, такі як гостинність та обмін подарунками, за допомогою яких окремі особи, роди та навіть більші спільноти перебували в стані постійних контактів і дружнього обміну. Шлюб також слід розглядати як  постійний обмін між соціальними групами, враховуючи екзогамію. Таким чином, кожний шлюб був і частиною постійного обміну між родами чи кланами, і постійним зв’язком між двома особами.

Вербальні ритуали, включаючи обітниці, клятви та угоди, відігравали надзвичайно важливу роль у встановленні та збереженні соціальних зв’язків; відповідно, правда і вірність були кардинальними чеснотами. Насамперед це слід пов'язувати з відсутністю писемності у найдавніших індоєвропейських народів, що також сприяло високому розвиткові словесного мистецтва (наприклад, епічної поезії) і мнемонічних технік. Але навіть після запровадження писемності серед різних індоєвропейських народів зберігалася традиція віддавати перевагу усній передачі релігійних знань, оскільки усне слово сприймалося як живий засіб, на відміну від мертвого писаного листа, і відповідно йому віддавали перевагу. 

Вербальні ритуали служили як для встановлення соціальних зв'язків, так і для розриву небажаних зв'язків, про що свідчить формула оголошення поза законом, що збереглася у хетських та германських рефлексах, перший з яких датується 1600 до н. е. Тут особливо одіозним особам (викрадачу і вбивці в першому випадку, грабіжнику могил у другому) кажуть: «Ти став вовком» і «Хай він буде вовком». Вовк є найнебезпечнішим хижаком для пастуших спільнот, страшний аутсайдер, якого завжди слід остерігатись. За іронією долі, однак, вовками вважалися не лише злочинці, індоєвропейські воїни також називали себе вовкоподібними істотами, про що свідчать багато етнічних назв, що походять від слова «вовк» (таким чином, лувійці, лікійці, гірпини і т.д., Luceres, Dacii, Hyrcanii і Saka Haumavarka), а також особисті імена (Wolfram, Wolfhart, Wolfgang) і грецький термін lussa («вовча лють»), що позначає найвищий ступінь люті, що досягався такими героями, як Ахіллес і Гектор в Іліаді. Очевидно, вовчі якості цих героїв узаконювалися тим, що їх агресію було спрямовано за межі спільноти індоєвропейців, на відміну від насильства злочинців, яке було спрямоване всередину; таке припущення підтверджується промовистим іменем героїчного воїна, засвідченим у Ṛgveda: Dasyave Vṛka, «вовк для дасью», тобто для неіндоєвропейців.

Центральним питанням в індоєвропейських релігіях, як і більшості релігій, було те, що стається з людиною після смерті. Хоча багато вчених приділяли увагу цій проблематиці, однак характер індоєвропейської думки на цю тему ще доведеться з'ясувати. Серед основних досягнень на сьогоднішній день - дослідження Германа Гюнтерта (1919), який показав, що існувала богиня *Kolyo ("покровителька"), чий вигляд викликав одночасно захоплення та жах, спричинені смертю, бо вона була спокусливо вродлива якщо дивитись на неї спереду, приховуючи при цьому відразливу спину — запліснявілу і з'їдену хробаками. Пауль Тіме (1952) також провів важливе дослідження поглядів на смерть як на возз'єднання з померлими предками, а Куно Мейєр (1919) показав, що в Ірландії, як і в Індії, першим смертним був перший близнюк, який заснував потойбічне царство.

В той час як уявлення про долю душі неясні — жодне слово, що реконструюється, не дозволяє описати семантичний діапазон англійського слова «душа», найближчим еквівалентом якого є термін «дихання життя», — то уявлення про долю тіла надзвичайно точні і чудово виявляють релігійний зміст. Бо смерть сприймалася як останнє жертвопринесення, яке може звершити людина, і в жертву приноситься її власне тіло. Більше того, це тіло трансформується в елементи фізичного всесвіту, так само, як і тіло Близнюка під час акту творіння, причому кожна смерть є не лише жертвою, а й репрезентацією космогонічної жертви. Такий погляд зберігся, наприклад, у «Благальницях» Евріпіда:

Нехай тепер тіла засипають землею,

З якої кожне з них вийшло на світло

Повернулись: вдихнули повітря

І знову в землі. (531–534)

Або в похоронному гімні Ṛgveda:

На сонце нехай іде (твоє) око, у вітер – подих!

Іди на небо і в землю, як годиться!

Або йди у води, якщо там тобі любо,

Кістками зміцнись в рослинах!

Однак це не остаточна доля, бо, ніщо у Всесвіті не сприймалося як остаточне. Космогонія чергувалася з антропогонією, а смерть з воскресінням. Та матерія, яка набуває своєї космічної форми, коли вмирає конкретне людське тіло, знову набуде тілесної форми, коли загине сам цей конкретний космос, що неминуче станеться. Грецькі, германські та індоіранські свідчення дозволяють реконструювати темпоральну схему, що включає чотири світові епохи, перша з яких найбільш чиста і стабільна, за якою йдуть епохи, в яких людські чесноти і космічний порядок поступово деградують. Наприкінці четвертої світової епохи відбувається апокаліптичний колапс, за яким слідує створення нового, чистого відродженого світу. Однак однією з кардинальних рис есхатологічного руйнування космосу є воскресіння мертвих, тіла яких сформуються з матеріальної субстанції, що вивільниться під час розпаду космосу. Наступне нове творіння у більшості версій завершується новим початковим актом жертвопринесення. Описи воскресіння збереглися, серед іншого, в Pahlavi Rivāyat та Dādistān i dīnīg, зороастрійському тексті дев'ятого століття н.е., і в Політиці Платона:

[Щоб здійснити воскресіння] Ормазд викликає кістку із землі, кров із води, волосся з рослин і життя з вітру. Він змішує одне з іншим і, таким чином, продовжує творити. (Pahlavi Rivayat 48.98–107)

Адже з того, що стареча природа переходить у природу дитячу, випливає, що і мертві, що лежать у землі, знову повстануть з неї і оживуть, слідуючи зміні народження, що пішло назад, і виникаючи за необхідністю як земленароджене плем'я – відповідно до сказаного: звідси їхнє ім'я і пояснення їх появи – хіба тільки бог визначив деяким із них інший жереб. (Politicus 271b)

За цими формулюваннями стоять кілька дуже простих, але дуже глибоких принципів: (1) матерія незнищенна; (2) матерія нескінченно трансмутабельна; (3) живі організми та фізичний всесвіт складаються з однієї й тієї самої матеріальної субстанції; (4) час вічний. Хоча зміни, є постійними, вони є ілюзорними, оскільки нічого реально по суті ніколи не створюється і не руйнується. Світи виникають і зникають, як і різноманітні істоти, але буття — матеріальне буття — завжди незмінне. (Примітка автора конспекту. Це нагадує елейську філософію Парменіда).

Боги також підвладні тим же ритмам розчинення і відновлення, але насправді боги, здається, турбували давніх ІЄ менше, ніж міфічні предки, такі як перша Людина, Близнюк і Третій. Однак деякі твердження, зроблені вище, повинні бути відкоректовані у світлі того, що щойно було сказано про природу часу та цикли творіння і руйнування. Оскільки в цій статті ці постаті спочатку називалися «першими» королем, жерцем і воїном , то тепер слід додати, що вони були просто першими в нинішньому світовому циклі, часі і світі, що невпинно рухається в минуле, і одночасно вічно прямує в майбутнє.

Переклад: Андрій Поцілуйко