Боґґ Ягіднопуз

Ледь уловиме шурхотіння у непролазних болотяних хащах привернуло увагу маленького жабенятка. Цього пізнього літнього вечора воно саме грало зі своїми друзями.

— Тихіше! Що то було?

— Я нічого не чув. Але це могла бути риба чи просто вітер.

— Ні, ні. — трохи знервовано відповіло перше жабеня. — Там точно є щось більше за рибу… і воно рухається над водою…

У цю ж мить, із очерету виповз гострий край човна. Він був зроблений із висушеного й засмальцьованого латаття, а з його боків звисало два великі лантухи. У ньому самому сидів старий похмурий жаб — хоча він не посміхався і був глибоко занурений у власні думки, діти зрозуміли, що він не ворожий.

— Добрий вечір, малечо. — сказав човножаб і кахикнув. — Сподіваюсь, я не перервав ваші забавки. Я всього лиш перевіряв, чи не може вже південний берег болота дати мені щось.

— А що болото може Вам дати? — спитало одне з жабенят.

— Найкращі ягоди у всьому Королівстві, звісно! А тепер прощавайте, малечо. Не можу гаяти час.

Із цими словами він двічі сильно відштовхнувся своїм прекрасним легким веслом і зник у гіллі верби.

— Хто це був? — Спитало наймолодше жабенятко.

— Це був старий Боґґ Ягіднопуз, — гордо сказало інше, — моя бабуся розповідала мені про нього та його ремесло. Він не любить компанію. Але я чув, що всі наші лікарські зілля на зиму зроблені з тих особливих ягід, які він знаходить… Ой, вже пізно. Нумо вертатись, щоб не хвилювати нікого!

— Я теж хочу стати човножабом, коли виросту! — Натхненно крикнуло останнє жабеня і побігло наздоганяти своїх друзів на пагорбі.