Бог Арепо

Храми будують для богів. Якось про це дізнався один фермер, і вирішив збудувати маленький храм, щоб дізнатися, що за бог у ньому з’явиться.

Арепо побудував храм на своєму полі — досить скромний, просто каїрн із кількох каменів, — і за два дні у ньому з’явився бог.

— Сподіваюся, ти бог урожаю. — сказав Арепо, майструючи вівтар, і спалив два стебла пшениці. — Було б добре.

Він подивився на розмазаний похилою брилою й камінням на ній попіл, кахикнув і пошкріб голову.

— Знаю, це небагато. — він продовжив, узявши свій солом’яний капелюх у руки. — Але я робитиму все від мене залежне. Було б приємно знати, що про мене піклується якийсь бог.

Наступного дня він лишив трохи інжиру, а після того — провів десять хвилин свого ранку за молитвою біля храму. На третій день бог заговорив.

— Піди до храму в місті, — сказав він. Його голос нагадував шелестіння пшениці й писк польових мишей у траві. — До справжнього храму. До правильного. Хай тебе благословлять справжні боги. Я не один із них, але спробую за тебе попросити. — він зірвав листочок із дерева і зітхнув. — Не зрозумій мене неправильно. Мені подобається цей храм. Тут досить затишно. Але ти ж знаєш, що це все не принесе тобі нічого.

— Воно вже принесло більше, ніж я сподівався, коли будував його. — сказав Арепо, поклав свою косу й сам присів. — Скажіть, а що ви все ж за бог?

— Опалого листя, — відповів той, — хробаків, що борсаються під землею. Межі лісу й поля. Натяку на холод перед першим снігом. Шкірки яблука, що хрустить під твоїми зубами. Я бог десятка різних дрібниць. Клаптиків, що врешті згниють. Миттєвих образів. Один подих вітру, і вони зникнуть.

Бог знову зітхнув.

— Немає користі з такого поклоніння — це не Війна, і не Урожай, і не Гроза. Збережи свої молитви для чогось, на що ти дійсно не можеш вплинути, добрий господарю. Ти такий маленький у цьому світі. Такий вразливий. Краще молись комусь більшому за мене.

Арепо висмикнув із землі стебельце пшениці й затиснув його між зубами.

— Мені таке поклоніння підходить. Тож якщо ви не проти, я продовжу.

— Роби, що забажаєш. — сказав бог, ховаючись назад у каміння. — Але я тебе попередив.

Щоранку перед роботою Арепо промовляв молитву, і разом із богом вони в тиші спостерігали за деревами. Ішли дні, за ними тижні, а потім з’явилася Гроза — темна, люта і гучна. Вона затопила поля Арепо, зірвала плитку з його даху й вдарила блискавкою його оливкове дерево, лишивши по ньому гірку попелу. Наступного дня Арепо з синами ходив між пшеницею, сподіваючись уберегти хоч щось. Маленький храм перекинуло й рознесло полем, тож коли роботи на сьогодні більше не лишилося, Арепо знову зібрав із каміння храм.

— Нема з того користі, — прошепотів бог, але все одно проліз назад усередину. — Я нічого не міг зробити, щоб врятувати тебе.

— Із нами все буде добре, — відповів Арепо. — Гроза закінчилася. Ми полагодимо, що треба. Сьогодні я не маю підношення, — сказав він і поклав трохи зламаної пшениці, — але завтра можу зміцнити тут фундамент. Як тобі така ідея?

Бог погуркотів із храму й зітхнув.

Пройшов рік, а за ним іще один. У храмі з’явилися кам’яні стіни й дах із переплетеного гілля. Сусіди Арепо хихотіли з його храму, коли проходили повз. Якісь діти лишали біля нього фрукти та квіти. А потім Урожай не вродив — боги забрали свої щедрі дари. Пшениця на полі Арепо виросла тонкою й ламкою. Люди ридали й рвали на собі одяг, убивали ягнят і лили їхню кров, одержимими очима дивилися на землю й голодні йшли спати. Арепо приходив посидіти біля храму. Квіти навколо в’янули; фрукти засихали й морщилися; з-під шкіри Арепо випирали ребра і коли він шепотів молитву, його руки тряслися.

— Тут для тебе нічого немає, — сказав бог, скоцюрбившись у темряві. — Я нічого не можу зробити. І нема чого тут робити. — Він дрижав і випльовував слова. — Що для тебе цей храм, як не черговий тягар?

— Ми… — почав Арепо, але його голос обірвався. — Що ж, це невдалий рік. Ми через це вже проходили, пройдемо ще раз. Що ж, ми голодні. Але ми все ще є один в одного, чи не так? І багато хто молився іншим богам, але це їх не вберегло. Ні, — сказав він і хитнув головою, кладучи трохи сухої трави на вівтар. — Ні, мене наша домовленість цілком влаштовує.

— Далі буде гірше, — відповів бог із порожнечі між камінням, — і я зовсім ніяк не зможу тебе врятувати.

Пройшли роки. Іноді Арепо клав зморшкувату руку на кам’яний храм й цілу годину роздумував із богом.

І одного доленосного дня, з-за темного моря прийшла Війна.

Арепо докульгав до свого храму, тримаючись рукою за живіт і проливаючи свою кров на святе місце. За ним палали його пшеничні поля й чорніли кістки на них. Він приповз на колінах до храму з обтесаного каменю й на зустріч йому вибіг бог.

— Я не зміг їх врятувати, — сказав низьким і скорботним голосом бог. — Мені шкода. Так, так шкода.

З дерев упало палаюче листя, наче повільний і м’який дощ із попелу.

— Я нічого не зробив! За всі ці роки я не зробив нічого для тебе!

— Тихо, — сказав Арепо й відчув як на язику з’явився присмак крові, а зір його розмився. Він сперся на храм і притулив чоло до каменю в молитві. — Скажи… — прошепотів, — Скажи ще раз. Що ти за бог?

— Я… — промовив бог, взяв голову Арепо в свої руки, закрив свої очі й продовжив. — Я бог опалого листя, — сказав він і викликав їхній образ. — Хробаків, що борсаються під землею. Межі лісу і поля. Натяку на холод перед першим снігом. Шкірки яблука, що хрустить під твоїми зубами.

На губах Арепо з’явилася усмішка.

— Я бог десятка різних дрібниць. Квітучого цвіту, що врешті зів’яне, миттєвих образів. Один подих вітру… — голос бога здригнувся і він витер сльозу, — і вони зникнуть.

— Прекрасне. — сказав Арепо, поки його кров стікала на каміння й сочилася в землю. — Усе це. Воно було таке прекрасне.

І коли поля горіли й дим затьмарював сонце, коли людей втоптували в землю й продовжувалася кривава Війна, коли небеса спустили свій гнів на землю, посівач Арепо ліг у своєму скромному храмі, сховавши голову під камінням, і повернувся додому до свого бога.

Цей храм знайшла Сора — його дах завалився на кістки всередині.

— Ох, бідний бог. І ніхто не поховає твого останнього священника. — вона завмерла й замислилася, бо прибула з далеких земель. — Якщо тут так вшановують мерців.

Бог прокинувся зі своїх роздумів.

— Його звали Арепо, — сказав він, — і він був посівальником.

Сора трохи злякалася, адже ніколи раніше не чула голосу бога.

— Як мені його вшанувати? — спитала вона.

— Поховай під моїм вівтарем.

— Добре, — промовила Сора й пішла на пошуки лопати. 

— Зажди, — сказав бог, коли вона повернулася й почала збирати кістки з-поміж зламаних гілочок і опалого листя. Вона виклала їх на шматок нефарбованої вовни — єдина тканина, що була у неї з собою. — Зажди, я не можу нічого зробити для тебе. Я не корисний бог.

Сора сіла на п'яти і поглянула на вівтар, готова слухати бога.

— Коли Гроза знищила його пшеницю, я не міг врятувати її. — сказав той. — Коли Урожай не вродив і він був голодний, я не міг нагодувати його. А коли прийшла Війна, — голос бога затремтів, — коли прийшла Війна, я не міг захистити його. Він прийшов, закривавлений, із битви, і помер у моїх руках.

Сора знову глянула на кістки.

— Думаю, ти бог дечого дуже корисного. — сказала вона.

— Чого? — спитав бог.

Сора обережно поклала череп на тканину.

— Ти бог Арепо.

Покоління старішали, їм на заміну приходили нові. Поселення відновилося після всіх трагедій: його жителі відбудували будинки, посадили нові сади й залікували рани. Уже давно забули про старого чоловіка, що жив на схилі й говорив із камінням, але його храм усе ж стояв. Багато хто вважав його пустим, адже бог у ньому вже давно замовк. Однак ті, хто проходив повз занепалу святиню, відчували такий біль у серці, наче то була туга за втраченим другом. З храму сочився холод, що пригнічував і відлякував усіх потенційних відвідувачів, окрім хіба що зовсім неуважних дітей, які лишали маленькі букетики рожевих і білих квітів, зірваних на навколишніх луках.

Бог сидів у своєму затишному домі й споглядав далеку дорогу, подорожніх, коней і візки, дощ і листя, що крутилося під ногами. Скільки часу пройшло? Світ розвивався без нього, бо він знав, що не має чим допомогти. «Певно, світ — жорстоке місце, яке навіть корисні боги покинули, якщо ферми затоплює, врожай не родить, а будинки горять», — подумав він.

У своїй голові він зробив висновок, що люди — безглузді істоти. Вони молитимуться богу, який не може виконувати бажання чи навіть просто благословити їх на вдачу. Вони підтримуватимуть храм і приноситимуть пожертви ні за що. Вони розділятимуть компанію й медитуватимуть із таким непотрібним богом. Вони поховають незнайомця й не сподіватимуться на вигоду. Яку дивну й марну доброту вони на нього витратили. І все ж, люди — чудові, дурненькі, добрі й безнадійні істоти.

Тож він розмальовував захід сонця жовтим листям, давав хробакам борсатися у своїй землі, прикрашав межу лісу й поля квітами і ягодами, наповнював повітря кусючим холодом перед появою зими, дозрівав яблука з рясним червоним ластовинням, щоб вони хрустіли під зубами, і ще робив з десяток різних речей на честь чоловіка, що колись на останньому подиху похвалив роботу бога.

— Привіт, боже всієї скромної краси у світі. — промовив знайомий голос.

З примружених куточків очей бога на губи впали сльози.

— Арепо, — прошепотів він хриплим голосом від столітнього мовчання.

— Я бог відданості, дрібних добрих вчинків і незламних зв’язків. Я бог відданої й безумовної любові, вічної дружби й довіри. — Заявив Арепо, з кожним словом заспокоюючи іншого бога.

— Це чудово, Арепо, — відповів той між сльозами, — я такий радий за тебе! Такій сильній особі точно потрібен величний храм. Ти підеш до міста, щоб знайти більше послідовників? Тебе обожнюватимуть усі.

— Ні, — усміхнувся Арепо.

— Далі за нього? У столицю тоді, певно? Дякую, що завітав перед дорогою.

— Ні, туди я теж не піду, — Арепо похитав головою й тихо засміявся.

— Ще далі? Які в тебе амбіції. Але я не сумніваюся, що у тебе все вийде. — продовжив старший бог.

— Насправді, — перервав його Арепо, — я хотів би залишитися тут, якщо ти мені дозволиш.

Другий бог раптом замовк.

— …Але чому ти б хотів тут жити?

— Я бог незламних зв’язків і вічної дружби. А ти — бог Арепо.