Балоджі: «Колоніалізм і мізогінія працюють за схожою схемою»

Балоджі – бельгійський репер конголезького походження, який понад десяти років намагався зняти свій повнометражний дебют. Пробираючись крізь перешкоди та відмови, режисер (майже) втілив усе задумане, і врешті-решт здобув визнання на найбільших кінооглядах планети. «Знамення»  –  перший художній фільм знятий у Демократичній республіці Конго. Цьогоріч картина отримала нагороду Каннського кінофестивалю «Новий голос», а Бельгія, одна з країн копродукції, висунула її на здобуття премії «Оскар».

Головний герой на ім'я Коффі їде зі своєю дівчиною в Конго, щоб познайомити її з батьками. За часи відсутності Коффі став чужим своїй родині, яка вже невдовзі звинуватить його у всіх нещастях навколо. 

Психоделічна подорож на кордонах сну й уяви є саморідною репрезентацію Конго, яка відкриває парадигми таємничих сенсів його культури. Балоджі використовує віртуозну кіномову, завдяки якій чарівно передає конголезькі традиції не тільки культури, але й чаклунства, дух якого досі панує між героями. 

Напередодні української премʼєри фільму на сьомому «Тижні Критики» Соня Вселюбська зустрілася з режисером на Лондонському кінофестивалі, щоб поговорити про фільм. Згодом, на перший погляд, безхитрісна розмова виросла в нещадну характеристику пост-колоніального світу. 

Ви намагались зробити цей фільм майже десять років. Чому так довго? 

Так, це дійсно багато, бо в очах індустрії я не викликав багато довіри, а зробити повний метр самостійно я б точно не зміг. Я не належу до цієї індустрії, оскільки я не вивчав кіно, я не працював всі ці 10 років на посаді першого помічника режисера. Я музикант, і не просто музикант, а репер. Дехто якось сказав мені, що репер – це нижче за музиканта. Так що практично більшість комісій мені просто відмовляли.

Це дуже дивна індустрія. Мої продюсери ображаються, коли я говорю, що кіноіндустрія здебільшого призначена для білих чоловіків, але це реальність. Сьогодні складно скритися від «приємних» розмов про diversity, але насправді все дещо по іншому. 

Я не думаю, що всі щиро слідують новій етиці. Я думаю, що вони лише грають в ігри, вдаючи, ніби їм не начхати. Можливо, у когось був інший досвід, але це те, з чим я неодноразово стикався на своєму шляху. 

Це правда що ви написали цей сценарій за місяць? Це вражає. 

Так, це правда. Звісно, це було доволі інтенсивно. Окрім того, що ми писали, ми багато готувалися, і разом з оператором витратили близько чотирьох тижнів лише на підготовку. Фактично написання сценарію тривало майже так само довго, як і зйомки. Тому що ми робили до трьох тейків на кожен кадр, а це дуже швидко. 

Я також дізнався наскільки важлива енергія режисера на майданчику. Бо якщо ти роздратований і агресивний – ця енергія охоплює всіх. Тому я намагався бути врівноваженим і спокійним, і коли траплялися різні неприємності на зйомках – я намагався сприймати їх стоїчно. 

В одному з ваших інтервʼю я прочитала, що ваше імʼя мало інше значення до приходу колонізаторів. Я відчуваю, що у своєму фільмі ви в якомусь сенсі боретеся зі спрощенням культури і її сенсів. 

Саме так. Балоджи означає «чаклун» на Суахілі, і велику кількість свого життя я вивчав походження і сенси свого ім’я.  Я звертався до фольклору про чаклунів, рідного й міжнародного, шукав якісь відповіді неначе в них ховалось рішення всіх проблем. Виявляється, що до приходу колонізаторів моє ім’я значило «вчений», а не «чаклун». А після приходу Християнства символіка нашої культури була спрощена, скривджена. Ці несправедливі, але важливі процеси культурної ідентичності я підіймаю у своєму фільмі. 

І мені нерідко важко давати інтервʼю, оскільки деякі люди шукають простішого підходу, чітких пояснень. І деякі з них не приймають, що ми можемо мати такий візіонерний погляд і, так само як будь-яка людина і нація, ми багатогранні. Важко переконати людей у цьому. Це справжня боротьба. Думаю, здебільшого західний глядач звиклий до базової, можливо навіть більш реалістичної структури сюжету.

Загалом це велика відповідальність представляти недостатньо висвітлену культуру. Звідки ви почали?

Головною задачею було показати Африку такою, якою я її бачу, без клішованих уявлень нав’язаних західним світом. Тому фільм містить чимало любові та жалю до мого народу та його земель. І так, незрозумілих відсилок і моментів.

Це складно, оскільки зазвичай люди хочуть спрощувати. Інколи вони дивляться на мій фільм, і видають судження на кшталт: "Коффі йде в країну дикунів". Кожен раз, коли люди так говорять, мене дуже розлючує. Бо це не країна дикунів. Он в Португалії півтора мільйона людей чекали на Папу. Але ви ж не можете критикувати віру людей і вважати, що ви кращі за них.

Є таке красиве судження, що задля зменшення війн та конфліктів людство має вивчати більше світових культур. Погоджуєтесь? 

Це дуже складно, звісно. Але я справді думаю, що причина багатьох війн полягає в непорозуміннях і неповазі до культури, що годує ненависть. 

Чи спрацює це колись, як думаєте?

Я думаю що ні. 

З іншого боку, люди подорожують, це сьогодні модно. Це дає якусь зацікавленість та ґрунт для поваги, що може стати каталізатором для змін їхнього бачення. 

До речі, цікаво було спостерігати за непорозумінням деякої західної частини команди. Бо якщо ви приїжджаєте знімати в Америку, там є спілки, є правила. Якщо ви приїжджаєте знімати в Японію, там є правила. Якщо ви приїжджаєте в, наприклад, Марокко – там можна просто платити. 

Одного разу нам запланували зйомки в неділю. Я витратив чимало зусиль, щоб переробити графік і пояснити своїм іноземним колегам, що ми ніяк не зможемо знімати зранку в неділю, бо народ йде в церкву. Ніхто просто не прийде, ані актори, ані знімальна група. 

Момент з жінками, що ллють сльози – мій улюблений. Як ця сцена прийшла до вас?

Це теж моя улюблена сцена. Фактично, ця сцена побудувала фільм. 

Коли я ховав свого батька, за традицією, на траурі були плакальниці. І я пам'ятаю, дивився на них і отримав такий собі міраж, ніби вода навколо, і наші сльози наповнюють кімнату. Це було дуже важливим моментом у моєму житті. Я багато про нього думав, і безпосередньо після смерті мого батька я закрився вдома на вісім тижнів і написав сценарій. Так, ця сцена не тільки формує весь фільм, а й самого фільму без неї б не було. 

Чи є ідеї, які ви хотіли втілити в фільмі, але не змогли через різні обставини?

На жаль, багато. Дуже багато. Оскільки і нас було всього 23 дні, нам довелося відкинути зі сценарію десь десять сторінок. Це багато, звісно, а 23 знімальних дні –  не так багато для цього фільму. 

Навіть ця сцена, про яку ми щойно говорили, була під ризиком. Люди не завжди розуміли цю метафору, не розуміли, як це знімати і як це сприймається аудиторією. А сьогодні я спілкуюся з людьми й чую, що з фільму найбільше запам’ятовують цю сцену – я розумію що зробив усе правильно. 

Західні критики нерідко називають ваш фільм магічним реалізмом. Я не хочу радикально відносити його до певного жанру, але я дивилась деякі африканські фільми з 60-х. І, як трактує історія кіно, вони наслідували італійський неореалізм, я от зараз думаю про «Мандабі» Усмана Сембена, наприклад. Цікаво що після десятиліть, цей реалізм знаходить себе поруч з сюрреалізмом. 

Дуже тішить, що ви згадали італійський неореалізм, оскільки це основа моєї культури кіно. Так само як і "Мандабі" – я дуже люблю цей фільм. 

До 60-х африканський континент існував у світовому кінематографі через призму європейського колоніалізму. Потім кіно змінилося і почало протистояти всім цим наслідкам "просвітителів" та створювало нові образи африканського життя. Взагалі Усман насамперед переслідував соціально-політичні мотиви і створював не розважальне кіно, а просвітницьке. Він дуже добре зумів показати африканську ідентичність. Завдяки якимось простим історіям, реалістичним. Тому так, «третє кіно», як його називають, відчутно вплинуло на наш кінематограф. 

Втім я далеко не фанат сучасних африканських фільмів, оскільки багато проектів все ще робляться задля обережного європейського сприйняття. З простої причини, що гроші на широкі продакшени надходять з Європи. Тому завжди треба переконуватися, що ця комісія, розуміє твою пропозицію і вважає, що ти здатен розповісти сюжет. Тому, власне, я роками отримував стільки відмов.  Так, це реальність, це наш реалізм зараз, який для мене виглядає як сюрреалізм.

Приваблює що «Знамення» це не лише сміливе деколоніальне кіно. Я зокрема просліджую в ньому чимало феміністичних настроїв. 

Так, бо колоніалізм і мізогінія працюють за доволі схожою схемою, чи не так? 

Жінки, які втілюють цю мізогінну структуру, яка грає проти них – деякі навіть не усвідомлюють, що ці правила створюються, щоб тримати їх на другому місці. Це просто фантастично, що ви можете жити в суспільстві, яке навмисно створює правила, які несправедливо діють на вас. І часто у тебе немає іншої можливості, крім як підкорюватися цим правилам, тож врешті-решт ти кривдиш і себе, і родину, і цілу націю. Так чи як? 

Авторка: Соня Вселюбська;

Редактори: Софія Федь, Володимир Чернишев