Байка про співдружність родів військ

Байка про співдружність родів військ

Дід Раґнар
Символ Французького Іноземного Леґіону

Роки давні — Африка. Спека несусвітня і ноги збиті в мотлох. Добре тому, хто липке та брудне місиво (що було колись шкарпетками), повернувшись до казарми разом зі шкірою не зніме! Тільки от треба щоб ще вдалося назад повернутися. А все через те, що рота "червоноголових" (11-та парашутно-десантна бригада) коли ходила у фуаж ходила, то потрапила в засідку у гірській ущелині. Ось і повзуть дві роти славної 13-ї напів бригади Іноземного легіону по горах, у вигляді щупалець, огинаючи ущелини.

Ну, а як позаду фелахи роти зімкнулися в кільце, так тут і наша черга настала. Загалом мало хто тоді з правовірних в живих залишився. І ось вже йдуть до нас на зустріч ті, кому з "червоноголових" вижити вдалося. Ми, до слова, коли до них на виручку вирушили, води мало взяли. Адже зі зрозумілих причин йшли майже без нічого.

Ось до "завіси вистави" у всіх наших язики від спраги майже напухли, неначе помідори. Попросили водички у парашутистів, тих хто завдяки нам вижив. "Нема!", — кажуть. А у багатьох з них вона у флягах булькає. А ми потім ще їх поранених на вертушки прибулі з бази завантажували, під багатоголосий мат багатьма мовами світу. Життя — merde, одним словом.

Траса "Січеслав-Донецьк", поворот на Селидове

Роки нещодавні — Україна. Спекотне літо, піт і пил. Спочатку марш на 10-12 км по асфальтованому шосе, в повній бойовій готовності. Адже не прогулянка це — справжня розвідка боєм. Потім ще кілометрів зо 5 по оранці, де залишки соняшнику з коноплями навпіл за ноги чіпляються. Та й 15 років на дивані не сприяють витривалості. Так що тяжко і ноги за традицією в мотлох. Та й з водичкою проблема, "молоді" наші (яких здебільшого більшість) свої фляги ще на півшляху висьорбали. Потім, і ту водичку, що в нас була. А як з ними не поділишся, якщо вони свідомість втрачають?

Ну гаразд, до точки дошкандибали й тут, о диво! У вояк позаду нас на "Уралі", які тільки-но під'їхали, в кузові кілька пакунків "Моршинської" виявилося. Лиш ось ділиться вони не хочуть. Добре, що один з наших хлопців свій ніж здогадався на воду у них поміняти. І хоч у цивільному життя за такий ножик пів цистерни мінералки купити можна, угоду визнали вдалою, а продавців ясна річ — поганцями. Але ж начебто свої, хоч кілометри з нами на берці й не намотували (у машині далеко позаду нас їхали). А потім засідка була і бій на відході. У загальних рисах нормально все для нас закінчилося...

Ось такі ось дві різні історії. Про різних людей у різний час і на різних континентах. Але відчуття déjà vu не покидає й досі.

Автор — Вальґрім Вальґрімсон