Біс на вечорницях

Довкола вежі росли стрільчасті тополі. Далі виднівся ставок у мармуровій облямівці. Поруч просторе подвір’я, котре обступали гостроверхі тереми з різнобарвними вікнами й дверями. У всі сторони тяглися десятки маленьких жовтих, зелених і червоних прибудов. На майдані височіла мечеть з гострою колоною. “Ні, це не Полтава!” - похитав головою Явтух і, вийнявши з кишені люльку, котру був позичив у чумаків, натоптав її тютюном і спокійно запалив. Накурившись, подумав, позираючи на ставок: “А воно і викупатися не зле!” З тими ото словами Явтух схопився за тополину гілку і почав спускатися на землю. Та не встиг подолати й половини шляху, як двері з палат у садок розчахнулися і ціла юрба жінок в білих покривалах та строкатих закручених пантофлях рушила до ставка. За ними чалапав мордатий араб у широких жовтих шароварах, зеленій чалмі і з шаблею коло пояса. Серце завмерло в грудях Явтуха, і руки приросли до стовбура. Жінки, не помітивши його, з реготом і з вереском узялися скидати легкі покривала...

Найда, залишившись сам на сам з чортом, довго не могла отямитися: удаваний Явтух сидів перед нею за столом і жадібно їв її очима. Нарешті він ворухнувся, поправив вус, кахикнув і простяг до неї руки:

- Крале моя, сядь біля мене! Та обніми мене, поцілуй!

Найда скочила з лави:

- Згинь, пропади, клятий! - і відбігла в протилежний кут.

Чорт засміявся і наблизився до неї. Довго вони танцювали довкола столу. Найда спритно випорскувала і відбивалася від чорта, хоч йому і вдалося схопити її за разок намиста й порвати його. Коралі розсипались по столу і лавках, чорт на мить відволікся. Дівчина, скориставшись цим, вискочила в комору, затріснула за собою двері і почала хреститись. Сатана пробував висадити двері, але сила хреста його спинила. “Ну, це, видно, дівка одної породи з тим пройдою”, - вирішив біс і, махнувши рукою, одійшов від комори.

Найда нахилилася до шпарини і побачила дивні речі. Сатана скинув свитку, сів за стіл і, присунувши до себе миску вареників, почав уплітати, аж за вухами лящало. Далі дістав із печі горщик узвару, налив собі горілки, випив, закусив і почав розглядатися, де б то зручніше лягти спати. Мостився він довго і безнадійно: ліг на лаву - вузько, ліг на підлогу - холодно, ліг на піч, - спекотно... Тоді чортяка влігся на стіл, на якому місили тісто, просто в муку. Щоправда, й тут він вовтузився чимало часу, доки нарешті голосно не захропів.

Найда почекала ще трохи, тоді намацала в пітьмі свою плахту, постелила її на скрині й лягла, перед тим помолившись довго і не поспішно, та перехрестивши всі кутки, вікна і двері. І довго ще уві сні ввижалася їй страшна голова і п’яний сатана на столі.

Ні живий ні мертвий сидів Явтух на тополі і спостерігав за жінками, що скидали з себе прикраси, золоті шапочки, а далі почали розплітати й коси. “Боже мій, що ж воно буде!” - забідкався він.

Араб покинув жінок і подався назад у палати, позіхаючи на всю пельку. Жінки розпустили пояси, легенькі шаровари опали й білі круглі тіла зблиснули в світлі місяця.

- Господи, що ж це я роблю! Чого я втелющився у тих жінок? Адже вони зовсім і не знають, що я тут...

Жінки уже плюскалися в воді, коли Явтух спустився з дерева і, підкравшись до бережка, підібрав якесь із покривал і закутався.

- Ой, хто це? - скрикнули купальниці. - Це ти, Ханим?

- Та ні, це Кая!

- А, може, Шерфе? - лопотіли жінки, стрибаючи й ляскаючи долонями по воді.

“Ну, - думав Явтух, зажмурюючи очі, - оце халепа!”

- Чого ж ти мовчиш? Роздягайся та йди до нас!

- Ой! Вуса!!! - пролунало несподівано над водою.

- Чого ви перелякалися, добрі пані? - заговорив тремтячим голосом Явтух. - Це я, міщанин з Ізюму!

- Ой, та се й справді козак! - втішилися дві красуні уже зрозумілою мовою.

- Авжеж, козак! Лукавий біс мене притарабанив сюди на вежу.

З води залунали здивовані вигуки.

- А скажіть, пані, де це ми тепер... себто, яке се місто?

- А Бахчисарай.

- Мамцю моя! А чи далеко се буде від Ізюму?

- Рахуй сам - Бахчисарай в самій середині Кримського царства.

- Кримського царства! - вигукнув Явтух, сплеснувши руками. - Таж це знову верстов із тисячу буде, а може, й більше!

- Тисячу верстов?!

- Еге ж! Почекайте, то я вам усе розкажу.

- Ні-ні! Не говори так голосно, бо прокинеться наш наглядач. Краще залізь в он ту скриню з вбранням. Ми занесемо тебе в наші покої.

- Та хто ж ви такі? - спитав Явтух, скрутившись бубликом у скрині.

- Ми жінки кримського хана! - відказали вони й почали вдягатись.

А небавом вже несли його в гарем. Коли Явтух відчув, що скриню опустили й відчинили, він встав і подивився довкола себе. Стіни гарему були оббиті червоним сукном. Вздовж стіл лежали круглі подушки. Дзеркало над коминком, оббите фольгою, відображало цікаві обличчя красунь. Тремтяче світло ліхтаря з різнобарвних скелець лилося зі стелі, і легенький дим кадильниці, що стояла біля зашторених дверей в сусідній покій, стелився долівкою.

- Який гарненький! - защебетали красуні по-татарському.

- Який страшний та вусатий! - відказали їм інші вже по-нашому.

- Давайте, сестрички, зв’яжемо йому руки та вдягнемо в нашу одежу! Адже ж переодягли його десь козачки в спідницю...

- Ой, та який же він смішний! - хихотіли дві одаліски знову по-українському, плескаючи в долоні.

Явтух, заклавши руки за пояс, як і належиться ввічливому парубкові, мовчки стояв перед ними...

Одна з жінок звернулася до нього з проханням:

- Повесели нас своїми оповідками. Розкажи, як ти сюди потрапив?

Прохання йому переклали. Явтух почухав потилицю.

- Та що ж я вам такого, паніматко, розкажу? Я, бігме, й не знаю. Язик якось... той... не повертається.

- А от ми його підмажемо! - сказали дотепніші.

Та з тими словами йому наготували, мов хану, кальян, посадили на м’які подушки, поставили перед ним низенького столика, а на столика великий таріль з яблуками, виноградом і татарськими пірниками.

- Почнемо з того, що... - почав Явтух...

І цілісіньку ніч розповідав ханським жінкам свої пригоди, наминаючи виноград, яблука й персики.

Коли ж на таці не зосталося вже нічого, Явтух встав і, похитуючись, сказав:

- Тепер уже все! Тепер уже я піду звідси!

- Як підеш? - спитали здивовані красуні.

- Та мені пора вже додому!

Ліхтар ледве блимав, і в покої панував блідий сутемок.

- Але ж ти чудний! Ти ж сам казав, що звідси до твоєї батьківщини зо дві тисячі верст!

- І то правда! - згодився Явтух. - Але таки мушу йти.

- Але ж довкола палацу тече ріка і вартові стоять біля піднятих мостів! Якщо тебе побачать і впіймають, то приведуть до хана, на мості перед палацом відітнуть голову, зашиють тебе в мішок та так безголового й кинуть У воду!

- Ба ні, таки піду, - стояв на свому Явтух, прямуючи до дверей.

- Та зачекай, шалена голова! Ми тебе знову винесемо в скрині в сад і відчинимо хвіртку. Ану ж знайдеш у городі якого-небудь жида: він тебе й вивезе на таратайці під мішками!

І, запакувавши його знову до скрині, жінки понесли її темними переходами і сходами, поки не опустили десь у кущах.

Явтух підняв віко і подивився довкола...

Місяць уже опустився за гору, і рожева смуга на протилежних кресах міста виднілася з-за плескатих дахів. В повітрі свіжіло. Роса виблискувала на листі й пелюстках. Тополі перемовлялися з вітром, а в небі тяглися тоненькою ниткою бузьки...

Явтух протер очі: що це таке? Перед самим його носом знову стоїть вчорашня руда старушенція.

- Не журись, козаче! - каже вона. - Дай лише мені знайти і добряче провчити того клишоногого, що тебе вчора зобидив. Зараз тебе миттю занесу додому.

- Кого знайти? Якого клишоногого?

- Та чорта! - аж заскрипіла зубами відьма. - Того клятого бузувіра! Він тепер якраз замкнувся в млині з твоєю судженою і сидить там, оситник пулькатий!

- З моєю судженою? - скрикнув Явтух. - Вези мене, розпропаща душа твоя! Вези, а як ні, то заприсягаюся, що змелю тебе на тютюн!

І, вискочивши на спину відьми, Явтух стис її колінами, скинув з себе жіночу хустину і, закасавши рукави, підняв м’язисті кулаки. Відьма спочатку похитнулась і затупцяла на місці, але поволі випросталась, підстрибнула і стала підніматися з ним у повітря. З вікна палацу визирнула голова чорного араба й сипнула прокльонами, рука його з шаблею грізно змахнула в повітрі, але Явтух із відьмою були вже далеко-далеко...

Явтух лише дивувався, як відьма, не рухаючи ні руками, ні ногами, летить, наче хмара під вітром. Вони вже були так високо, що іще на всій землі сіріли сутінки, а вже вдалині виднілася червона куля сонця, яке мовби купалося у хвилях велетенського озера, збираючись вийти на ясне небо...

- А яке ж то озеро, тітонько? - спитав Явтух.

- Се астраханське море. Там багацько солі, а ще більше доброї тарані і різної риби.

- Е! - відсахнувся Явтух.

Просто в очі йому налетіла легка прозора хмаринка, і він щез у ній, наче у хвилях срібного серпанку. Коли вилетів знову на світ, на волоссі його і сорочці заблищали краплі роси, а хмарка далеко-далеко внизу синіла маленькою цяткою...

Коли вже свінуло, Явтух побачив ранніх жайворонів, що тремтіли в повітрі срібними крильцями. Очка їхні ще були заплющені, а вони в світлому повітрі, напівсонні, вже славили своїми піснями сонце.

З комина сільської хати вилетів у срібній одежі світлий дух, тримаючи в руках непорушну дівчину.

- Що це таке? - спитав Явтух.

- Янгол Божий забирає в небо душу щойно померлої дівчини!

“Чи ж не моя це Найда?” - подумав Явтух, але, придивившись, заспокоївся, бо то була не вона.

Раптом погляд його упав на розпластаного попід хмарами коршака, який пильно вдивлявся вниз, вибираючи собі ранкову страву. Явтух хотів було дати йому доброго копняка, але передумав, щоб не робити галасу.

- Ой, а це що таке? - сполошився парубок. - Наче жар палає? Може, то чумаки ліс підпалили?

- Се город Київ, а в ньому так золоті бані соборів горять!

“Ого! - подумав Явтух. - Яке ж пишне місто Київ! Мабуть, у ньому вже й ранкову службу благовістять?” І він ще уважніше почав приглядатися до того, що відбувалось внизу.

- Послухай... як там тебе... Мавра Онуфріївна, чи що?.. Диви, як народу повалило на вулиці. Чи це не ярмарок, часом?

- В Києві кожен день ярмарок: уже такий, хлопче, город удався! - відказала відьма. І полетіла ще швидше.

- Ну, а це що за диво витанцьовує?

- А то танцюють баби нехрещені, виходять кожного ранку на світанні з розпущеним волоссям на високі могили й зустрічають сонце. Треба поспішати, мусимо півнів обігнати!

- А то ж як?

- А так, що перші півні вже давно проспівали. А до третіх треба все скінчити.

- А оце там що за срібні стрічки, наче змії по лугах в’ються?

- То, козаче, ріки Дінець і Торець з молодшими братами своїми. То ріки, на яких живуть щастя й заможність, на яких ніколи не було нудьги і де ніхто не знав, що таке брак вареників та горілки!

Не встигла вона договорити, як уже земля, болота, городи й Ізюмський ліс помчали їм назустріч.

- Тихше! Тихше! - кричав Явтух, каменем падаючи на криву березу, що росла біля самої мірошникової хати.

- Нічого, хлопче, сиди лишень тихо! - відповіла відьма і, мов пір’їна, опустилася на землю біля порога хати. - Тепер злізай з мене і відчини двері. Твоя дівчина їх перехрестила, і я туди не ввійду!

Явтух зіскочив на землю і взявся за клямку, але відьма його спинила:

- Стривай! Чортяка тепер спить, нализавшись, як москаль серед ярмарку. То ти його не буди, а йди просто в комору і виведи звідти свою дівчину. А з клишоногим я вже сама собі раду дам.

Явтух обережно наблизився до комори, але відчинити двері не наважився - адже там спала його суджена, міг її сполохати. Він припав губами до шпарини і тихенько покликав:

- Найдо! Найдусю! Вставай!

- Хто там? - спитав ледь чутний голос.

- Я, Явтух... твій Явтух, моя кралечко!

- А коли ти Явтух, то перехрестись так, аби я побачила.

Явтух перехрестився і двері тихо скрипнули. Молодята кинулися одне одному в обійми.

- Який же ти чудний, Явтусю, в цій одежі!

- Нічого, моя зіронько, підем звідси. Потім тобі все розповім.

Тільки тепер, виводячи дівчину з хати, побачив Явтух, яке потворисько лежало на столі, звісивши рогату голову. Щойно вийшли на ґанок, як відьма у ту ж мить стрибнула до хати і звідти враз залунали крики, сварня, вереск, галас, а ще за пару хвилин задихана відьма виволокла за чуба удаваного козака...

- Ось я тобі, стерво! - вищала вона, тріпаючи чорта за волосся, як то бува, коли льон тріпають. - Ось я тобі! Тепер не скажеш, що не пиячиш та за дівками не вганяєш!

- Та що ви?! Та помилуйте! - кричав жалібно сатана, набравши знову свого природнього вигляду.

- А ось тобі! На! На! За дівками?!

Град кулаків сипався на сатану, і не знати, що б далі було, якби не прокричали півні й відьма, ухопивши своє горе за хвіст, не злетіла в повітря й не зникла в тумані...

- Ось тобі й на, - усміхнувся Явтух, пригортаючи Найду. - Так йому й треба, вражому синові! Чи ти ба, як обоє чкурнули! Чисто тобі, мов жиди з краденим гиндиком!.. Ох і нічка! Хай їй грець!

- Еге, - згодилась Найда. - Але де ж ти був увесь час?

- В Криму був!

- Як у Криму? В самім кримськім царстві?

- В кримськім царстві.

- Любить брехати хлопець! А несамохіть таки повіриш, що він з Криму вернувся, - проказав за їхніми плечима басуватий голос. - Несамохіть повіриш після всього, що зараз бачив.

Молодята озирнулися - на возі сидів старий мірошник і, задерши голову, дивився в небо.

- Зникли, бісові діти! - похитав він головою, втративши в небі й слід по непроханих гостях.

- Ох, я вам історію розповім, Семене Потаповичу! - сказав Явтух, низько вклоняючись. - Таку історію, що ви за своє життя не чули! Тільки віддайте за мене Найду!

Сказавши, завмер, чекаючи відповіді. Найда стояла збоку, опустивши соромливо очі. Мірошник скинув з воза кілька порожніх мішків, зліз на землю, перекинув коневі на спину віжки і, взявшись під боки, замислився...

- Ну, хіба тільки тому, - сказав нарешті, - що я щасливо продав муку в Чугуєві! Хай буде по-вашому! Тільки вже ти, братчику, не відкрутишся і розкажеш усе, як було!

Кінець