Білий шум

У 2022 році я відкрила для себе Дона Делілло. Не сказати, що він став моїм улюбленим автором, але якщо вже я читаю постмодерн, то це велике досягнення. Для постмодерна, звісно ж. Почала Делілло я з його передостаннього роману "Зеро К", котрий був... мабуть... присвячений смерті та всьому такому. Напевне. Не знаю точно. Ох...

Гаразд. Ідемо далі. Якщо я бачу фільм з Адамом Драйвером, я розумію, що бажано б подивитися цей фільм. Іноді щось йде не по плану й "Шлюбна історія" так відклалася на безвік, але зараз дякуючи "Білому шуму" схоже в мене з'являються сподівання на "Барбі", хоч там і знімається Гослінг (фу). Так, щось воно стало все сильно плутано. Се добре для налаштування на хвилю фільму, але спробуймо трошки послідовніше.

Все почалося з Дона Делілло. Людини, котра називає себе модерновим письменником, хоч критики обзивають його постмодерністом. У 1985 році вийшла його восьма книга - "Білий шум". Ця книга, наскільки я знаю (це не точно, бо книга ще не встигла вийти і я її не встигла купити й прочитати), оповідала про тріскання бульбашки комфорту 80-х.

Далі було декілька невдалих спроб екранізації цієї книги, в тому числі за участі Баррі Зонненфельда, але успішною, в плані того, що це єдина екранізація, котра вийшла на хоч якісь екрани стала праця Ноа Баумбаха, в якості режисеру, сценариста та співпродюсера. Останнє разом із Девідом Хейманом і Урі Сінгером. Фільм вийшов на Netflix, а головні ролі у ньому зіграли - Адам Драйвер (котрий знімався у попередньому фільмі Баумбаха - "Шлюбна історія", власне цей фільм я не встигла глянути, а варто б, там ще й чарівлива Скарлетт Йоганссон) та Ґрета Ґервіґ (недавно зняла нашумівших "Леді-Птаху" та "Маленьких жінок", а у наступному, ой, ні, вже цьому році вийде "Барбі" - її спільна з Баумбахом праця. Насправді вони багато що знімають, або знімаються разом, сім'я, як-не-як).

Поки ми не перейшли до самого фільму, тримайте ще одну прикольну штуку - одне з недавніх (?), наскільки я розумію, видань вийшло в спільній з фільмом колірній гамі.

Сюжет.

Спокійне й розважливе життя сім'ї Джека й Бабетти Ґледні йде псу під хвіст після того, як біля міста трапляється повітряно-токсичне явище (група з такою ж назвою - The Airborne Toxic Event - надихалась книгою). Всі трохи евакуюються й трохи страждають від цього та біженського життя. Потім повертаються й рефлексують виколупуючи на денне світло сімейні проблеми.

Але чи є сенс говорити про сюжет саме таким чином? Ну... Це історія про консюмеризм та страх смерті; про Елвіса та Гітлера; про нашу захопленість катастрофами усіх ґатунків й чим масштабніше - тим краще; про релігію споживацтва, котре стає новим божеством; про зраду й віднайдену вірність; про дружбу, сім'ю та все що між ними.

Персонажі.

По-перше, подивіться на ці чудові офіційні постери трьох центральних дорослих персонажів!

Джек Ґледні у виконанні Адама Драйвера.

Найважливіше питання. Чи повторив пан Драйвер досягнення Крістіана Бейла в області набирання ваги, чи це все ж таки накладний живіт? Сорян, але реально цікаво.

Джек Ґледні професор гітлерографії, успішно заробляючи собі на життя оповідками про культ смерті, сам пан професор, точнісінько так само не уникає страху смерті, а навпаки, є чемпіоном із боягузства.

Бабетта Ґледні у виконанні Ґрети Ґервіґ.

Ця жінка мене лякає змінністю своєї зовнішності при зміні образу/зачіски/макіяжу...

Бабетта - улюблена життєрадісна дружина Джека, котра працює реабілітаторкою людей похилого віку (призабула як се правильно назвати) і, так само як і чоловік, панічно боїться смерті, чому й присвячені більшість їх діалогів.

Окрім цієї пари ще є професор Мюррей Сіскіндм, котрий вивчає Елвіса з точки зору культів смерті та четверо дітей від невизначено-великої кількості шлюбів Бабетти й Джека із різними людьми.

Усіляке різноманіття.

Консюмеризм.

Пам'ятаєте персонажні постери? Фільм так само насичений безмежною кількістю трейдмарок, рекламних інтеграцій, та ще якихось формальних знаків формально успішного життя. Книжка, здається, така ж, якщо вам цікаво.

Естетика 80-х.

Щиро кажучи, при перегляді фільму у мене постійно виникало відчуття, що я буквально дивлюся фільм з 80-х, ті ж самі дефекти(?) особливості (?) плівки, неонові кольори, періодична з'ява застарілих, та вдало інтегрованих та переосмислених стилістичних засобів.

Музика.

На загал, саундтрек для фільму писав Денні Ельфман, але мені в око впав окремий трек від "LCD Soundsystem". Це був як прекрасний фінал фільму, так і чудова радість особисто для мене, бо посилання на "The Doors" були помітні без додаткових спроб заглибитись у текст. З іншої сторони, як ви робите спеціяльно саундтрек для фільму по книзі Делілло, котрий відомий своєю зацикленістю на смерті, то було б дивно не відсилатися до меметичної "The End".

LCD Soundsystem:

The Doors:

І наостанок.

Не вірте критикам, котрі кажуть, що цей фільм виснажливий та статичний (так, на Вікі є такі цитати). Нє, ну можливо як ви звикли до мозкової жуйки Марвела, то воно й статичне, але "Білий шум" навпаки, повністю відповідає своїй назві та скоріш перенасичений подіями, жартами, діалогами, котрих іноді занадто багато, а не недостатньо.

Акторська гра, музика, візуал - все це поєднується у доволі іронічну та насичену історію про безліч проблем, що не особливо змінилися з часів написання книги.