БІЛИЙ СВІТ. Частина ІІІ
ЕльфікаПодії, що відбувалися з головними героями в Тевтонії та Херсоні, відновлені і записані в хронологічному порядку Елізою Петрівною Марчук, колишньою вчителькою географії, сусідкою Ковалів
ТЕВТОНІЯ. XIII-XV
ХІІІ
Хільда і Ерік на мить зупинилися, бо за поворотом розмістилася невеличка зала, що вела до галереї Імператорів.
- Зажди! Подивимося, що там… - хлопець обережно виглянув за ріг і, скривившись, вилаявся: - Собачі тельбухи і вовчий хвіст! От, не щастить!
- Гей, друже, стули пельку, - тихо гримнула на нього Хільда. Коли поряд не було принцеси Ельфіки, всі її делікатні манери вмить зникали і вона ставала звичайною дівчиною із незнатної родини, та ще й вирослою в оточенні старших братів. – Хтось почує, як ти «чемно висловлюєшся», донесе Бридоті Бокен, то буде нам непереливки! В цьому замку стільки шпигунів і донощиків, що й стіни чують…
Баронеса Бригіта фон Бокен за згодою Данкварта тричі на тиждень давала всім без винятку підліткам, які жили та працювали у Високому замку, «уроки чемного поводження». Окрім дійсно правил поведінки (як правильно говорити, звертатися до осіб, вищих за рангом, до членів імператорської родини, як і перед ким правильно вклонятися) вона вчила їх ще… як підслуховувати розмови дорослих і доносити на тих, хто не підтримує Фландрійця. Баронеса була жорстокою, легкою на розправу, дурисвіткою. Діти її ненавиділи і називали не Бригітою, а Бридотою фон Бокен (між собою, звісно).
- Ой, облиш це, Хільдо! Знаєш, хто на варті?
- Хто?
- Одноокий Гаральд, от хто!
- Та ти що? Маєш рацію, не пощастило! Він нас нізащо не пропустить.
- Казав сліпий «Побачимо!»
Одноокий Гаральд, найманець із землі вікінгів, був вправним і сміливим, але жорстоким воїном. Колись він був тяжко поранений в битві: втратив око і пошкодив ногу, а після одужання був переведений із війська охороняти коридори і зали палацу. Вигляд мав грізний: великий, товстий, з чорною шкіряною пов’язкою на грубому, немов вирізьбленому з каменю, червоному обличчі, довге розпатлане руде волосся і такого ж кольору борода, заплетена в косицю. Дуже любив поїсти. Коли не грався зі зброєю, то весь час жував.
Зараз Гаральд сидів одразу на двох стільцях перед дверима в галерею Імператорів, із насолодою жер смажені ковбаски з хлібом і з повним ротом голосно мугикав пісеньку:
Завоюю цілий світ
Данкварту Фландрійцю,
Та коли прийде обід
З’їм хоч ведмедицю!
- От дурний ненажера! – захихотіла Хільда. – Мені здається, він і слона з’їсть, коли голодний!
- Гм… Ласунко, хочеш смажених ковбасок? - спитав Ерік свою мавпочку, знімаючи її зі спини. – Тоді уперед! Почастуй себе, мала, бо старий товстун зараз лусне. І мерщій у схованку!
Мавпочці не треба було повторювати. Непомітно підкравшися до старого вояка, вона раптово стрибнула прямо в велику таріль, що стояла на дерев’яній табуретці перед Гаральдом, схопила кілька кружалець смажених ковбасок і кинулася навтьоки. Табуретка перекинулася, глиняна таріль і пляшка з пивом розбилися на друзки, залишки хліба впали в пивне озерце, що розтіклося підлогою. Кілька миттєвостей старий вояк тупо дивився на залишки своєї вечері, немов не вірячи своїм очам, а потім коридорами палацу рознеслось оскаженіле ревіння:
- Що?! Що таке?! Я тебе вб’ю!
Ще раз із жалем поглянувши на розбиті таріль і пляшку, він побіг, шкутильгаючи, наздоганяти мавпочку-крадійку:
- Віддай, мала потворо!
Ерік і Хільда ледве встигли чкурнути в найближчу нішу в стіні, коли Гаральд важко протупотів повз них, а потім кинулися до відкритих дверей галереї. Це була довгаста висока зала, один бік якої був прикрашений величезними портретами тевтонських імператорів,починаючи з останнього Великого магістра Альберта Гогенцоллерна, який проголосив Тевтонію імперією. Картини були блискуче виконані кращими фламандськими майстрами. На протилежному боці одне біля одного тіснилися високі вузькі вікна. Стелю галереї прикрашала низка вишуканих важких люстр із золота та кришталю італійської роботи, але внаслідок жорсткої економії, введеної Данквартом, в них горіло дуже мало свічок, тож в залі було майже темно. Світло від поодиноких свічок, заломлюючися в кристалах кришталю, кидало довгі дивні рухливі тіні на портрети, від чого обличчя імператорів здавалися живими.
- Ой, Еріку, тут так страшно, - прошепотіла дівчина, сповільнюючи ходу і мимоволі тулячись до хлопця.Її зляканий шепіт луною прокотився майже порожньою залою.
- Усе нормально, тільки темно, - відповів він, міцніше стискуючи тонку дівочу долоню. – Треба скоріше проскочити до протилежних дверей!
- Ти це чуєш? – тихенько заскиглила Хільда і зовсім зупинилась.
Над їх головами ніби пробіг легенький холодний вітерець і почулися тихі шелестливі голоси:
- Мій любий Ференце, ти надто рано мене покликав. Ми порушуємо наказ королеви…
- Я мусив почути тебе, моя кохана квітко, прекрасна Анно-Маріє! Я скоро заступаю на чотиригодинну варту. Буду стерегти чарівний меч… Опівночі мене змінить старий лицар Вітріх фон Шварц.
- Не звертай уваги, Хільдо, нам треба бігти, бо ми не встигнемо до покоїв принцеси раніше за Данкварта та імператора! – наполягав хлопець. – Закрий вуха і біжімо! Нумо, дівчинко!
- Ну, добре, добре, - погодилася Хільда, а наступної миті вони вдвох ледь не попадали від несподіванки, бо за їх спинами пролунав громоподібний неприродній голос:
- А Бонні все бачить! Бонні все чує!
Над їх головами став кружляти великий різнокольоровий папуга.
- Бонні все бачить!
- Дятле, щоб ти здох! – замахнувся на папугу розсерджений хлопець. – От, прибацаний птах! Такий же хворий на голову, як і його господар!
- Дятел хороший! Дятел розумний! А Бонні все бачить! – продовжував викрикувати балакучий папуга, а інші голоси більше не було чутно.
- Замовкни, Дятле! – наказав птахові високий і худий, як жердина, хлопець, який зненацька з’явився біля Еріка і Хільди. – А ти, Гільдемаре, відповіси за образу!
Це був Боніфацій, або Бонні Нишпорка, онук баронеси фон Бокен, та його унікальний папуга на прізвисько Дятел. Хлопцю було тринадцять і йому подобалося за всіма стежити. Бабуся заохочувала і підтримувала онука, а Данкварт, хоч не любив Бонні, проте вважав його дуже корисним і дозволяв вештатися де завгодно, підглядати та підслухувати, а потім докладати йому про все особисто, і навіть підписав офіційний дозвіл. Цілоденно хлопець швендяв замковими коридорами в пошуках «зради» або хоч маленького неподобства, про які можна було докласти його милості або бабці, і робив він це не задля винагороди, а для розваги: йому подобався сам процес. Його ненавиділи всі –придворні Фландрійця, пани і слуги, солдати-вартові, однолітки, навіть чужоземний чаклун Рагім -всі, окрім баронеси, яка пишалася своїм онуком. Йому дали презирливе прізвисько Нишпорка, та його це мало турбувало. Він обожнював почуття зверхності та влади над іншими людьми. А ще йому подобалось лякати людей. Він підкрадався непомітно і кричав « А Бонні все бачить!» або «А Бонні все чує!», а потім навчив так горлати й папугу. Цього незвичного тропічного красеня-птаха хлопчику подарували кілька років тому на день народження батьки. Боніфацій ніколи раніше не бачив живих папуг, тож, отримавши незвичний подарунок, у захваті вигукнув: «Дивіться, який гарний дятел!» Так папуга став Дятлом.
- Чого це ви тиняєтесь місцями, що заборонені для відвідування? – нахабно запитав Бонні, вишкіривши нерівні зуби. – Ой, що вам за це буде!
- Бонні, ми дуже поспішаємо, - спробувала домовитись із хлопцем Хільда. – Зроби вигляд, що ти нас не бачив, а ми тобі віддячимо.
- Ні-і-і! Ні в якому разі! Щоб я відмовився від такого задоволення? Ну, побачити, як вас покарають!
- Що тобі треба, Нишпорко? Ким заборонено тут ходити? І чого ти сам тут вештаєшся?
- А то ти не знаєш? Пан Данкварт заборонив. Але мені можна…
- Щось не чув про таке! А ти, Хільдо?
Дівчина енергійно похитала головою.
- От бачиш, ніхто не чув!
- Хто ж вам винуватий, що ви глухі? Про це вчора сповістили герольди. Ну, «щоб ніхто не постраждав від лихих привидів, галерею Імператорів закрити для проходу»… Ти ще скажи, що не чув голоси привидів, Гільдемаре…
- Не чув! А може то ти вдаєш із себе привида і всіх лякаєш, Нишпорко? Із Дятлом на пару? Ні? – презирливо промовив Ерік. – Але ж я розумію, чому Данкварт заборонив входити до цієї зали. Тому що не все тут встиг привласнити – залишилися картини, коштовні люстри…
- Та як ти смієш, Гільдемаре? Я все доповім про тебе його милості і він тебе покарає, кине до Зміїної вежі!
- Чи ти сказився, Бонні? – обурилася Хільда. – Ти цього не зробиш!
- Ще й як зроблю! І прикуси язика, підлабузниця нікчемної принцеси!
- Біжи, біжи, Нишпорко, пожалійся і Фландрійцю-жмикруту, і своїй пришелепуватій бабці, що зовсім вижила з ума…
- А ти пожалкуєш, Гільдемаре!Життя тебе нічому не навчило! Нащадок шляхетного баронського роду став посудомийкою… Ги-ги! Ото твоя люба матуся, напевно, перевертається в могилі, коли такий сором бачить! Ги-ги!
- Ах ти ж підла тварино! Я тебе зараз приб’ю! – залишивши кошик із пирогами на підлозі, хлопець кинувся на Бонні.
- Не треба, Еріку! – ледве не плачучи, скрикнула дівчина, схопила його за куртку і потягла на себе. – Він навмисно тебе провокує!
- Тобі треба поспішати, Хільдо! – крикнув Ерік, розквашуючи носа зарозумілому і підступному Боніфацію. – Я сам із цим бидлом розберуся!
- Ох… так, - дівчина підхопила кошик і понеслася до виходу з галереї Імператорів.
ХІV
Раптом почулося тупотіння дерев’яних черевичків, двері з гуркотом розчинились і до опочивальні принцеси ввалилася Хільда. Якби Леон не встиг її підхопити, вона б впала разом із кошиком, накритим рушником.
- О, фройляйн Ельфіко! Клянуся Пресвятою Дівою, сюди крокує імператор Оттон ІІІ! – закричала налякана дівчина.
- Заспокойся, Хільдо! Він сам?!- стривожилась принцеса.
- Ні, фройляйн, з ним – його милість Данкварт Фландрійський із тим страшком Рагімом та очільник замкової варти пан Герхард фон Вольф.
- О, лишенько на наші бідні голови! – пробурмотіла Ельфіка. – Вам треба сховатися, друзі!
- Куди? – розгублено спитала Катруся, а потім, не зважаючи на пишну сукню, пірнула під ліжко,принцеса ледве встигла її вхопити за руку.
- Ні! Не туди! Вилазь! У шафу! Мерщій!
- Як у тому анекдоті! – насмішкувато сказав Леон, але Ельфіка його не слухала, зачинила обох у своїй шафі з сукнями з неймовірною швидкістю.
- Мовчіть і не дихайте!
- Слухаюсь і корюся, моя прекрасна фройляйн! - крізь дверцята проказав хлопець.
От уже дурень, ну що з ним будеш робити? Він у смертельній небезпеці, а кепкує… З неї, чи що?
- Заткнися, бовдуре!
Двері опочивальні знову розчинились і до опочивальні влетів Ерік в розідраній одежі, з розкуйовдженим волоссям і розбитою нижньою губою.
- Ельфіко, вони за хвилину будуть тут!
- Ти з ким поскубся, хлопче? – спитала принцеса.
- З Нишпоркою. Він нас не пропускав через галерею Імператорів.
- І чого вас туди поперло?
- Ми не встигали вас попередити.
- Фройляйн, ховайте Еріка, йому загрожує в’язниця! – скрикнула Хільда. – Якщо його тут побачать…
- Так, зрозуміло! – Ельфіка миттєво відчинила шафу, витягла за руку Катрусю. – Еріку, замість неї усередину, швидко! Для всіх тут замало місця…
Хлопець вирячив очі від здивування:
- Овва, шафка з секретом! Вітаю вас, чарівна фройляйн! Як вас звати?
- Катріна! – сердито відповіла за дівчину принцеса і стала заштовхувати в шафу Еріка. – Ви, двоє, щоб я ні звука від вас не чула! – туди ж вона закинула браслет і мобільний телефон із Катіних рук. – Цього теж ніхто не повинен бачити!
- А я? – перелякано спитала дівчина, розгладжуючи сукню. – Мене можна бачити?
- Тебе – так! Ти – моя нова фрейліна, тебе щойно прислала із Бургундії моя тітка Жозефіна. Зрозуміла? – впевнено проголосила принцеса, прискіпливо оглядаючи нову подругу.
- Так… Ні… Я ж не вмію тевтонською…
- Уже вмієш. Браслет-перекладач поруч!
- А що мені робити? Ельфе, я боюсь!!!
- Мовчи!
- Але ж імператор…
- Зробиш глибокий реверанс.
- Я не вмію, - ледь не в істериці заскиглила Катя.
- Як це? – витріщилась на неї Хільда. - Невже в Парижі не вчать дівчат присідати?
- Knicks!* – прошепотіла принцеса, змахнувши рукою над головою Катрусі. – А от тепер вмієш!
За мить четверо чоловіків поважно вступили в кімнату: троє з них міцної статури, багато вбрані, і один миршавий, сарацинської зовнішності, у зношеному старому халаті, з дивним поглядом очей, які щомиті змінювалися.
Ельфіка стояла посеред кімнати з гордо піднятою головою, як і належить принцесі Тевтонії, і намагалася виглядати так, як завжди, – врівноваженою і трохи пихатою.
Хільда і Катруся схилилися в глибокому реверансі, а принцеса в легкому.
- Чим зобов’язана таким пишним візитом, панове? – сказала вона досить чемно і навіть шанобливо схилила голову, але в душі закипав гнів.
- Ви знов порушили наказ імператора, фройляйн Ельфіко! – вигукнув Данкварт. Він аж побілів від злості. – Ви знову покидали Марієнбург без дозволу його величності!
- Так, покидала, ну то й що? Важливі справи… – вона випросталась і нишком глянула на дядька – він був мовчазний і виглядав дуже стомленим. – Я – вільна людина!
- Поки що, фройляйн, - брутально сказав Данкварт.– Думаю, настав час виправити цю помилку і обмежити ваші пересування навіть у межах замку. До ваших дверей буде приставлена охорона. Ви під арештом, фройляйн Ельфіко!
- Як ви смієте так розмовляти зі мною! Я – принцеса Тевтонії, а не дівчисько з марієнбурзького ринку!
- Поки що! – повторив Чорний лицар.
- Святий Боже! – пискнула Хільда, не піднімаючи голови.
Ельфіка на мить завмерла від такого його нахабства, а потім повернулася до дядька:
- Ваша величносте, це ваш наказ чи Данкварта?
- Це наш наказ, люба! – тихо промовив імператор і важко зітхнув. – Будь розважливою, дитино! Це в твоїх же інтересах і з метою твоєї ж безпеки!
- А що це ви сьогодні вчинили? Хто це вам порадив підняти в повітря недороблених летючих коників проти могутніх орлів-велетнів, окраси імператорського війська?! – Данкварт знову не зміг стримати гнів.
- Обскубли ваших пташок, як курчат для супу? – вона не втрималася від сміху. – Бідненькі! Над ними тепер буде глузувати вся Тевтонія!
- Як же ти мене дістала, мала зміюко! – не стримався Фландрієць.
- Пане Данкварте! – промимрив імператор.
- Смію ще раз нагадати вам, що ви розмовляєте з принцесою, - стримано сказала Ельфіка. – Таке поводження неприпустимо!
- А якщо я скасую цей твій химерний статус? Будеш підкорятися мені, як і решта інших!
- Слухайте, вельмишановний пане, це ви сам себе призначили правителем цієї країни, а мене ніхто принцесою не призначав, я нею є від народження і цього факту ви відмінити не можете, хоч як би хотіли!
- Так, любонько, я подумаю над тим, що ти сказала і як це можна змінити мені та Тевтонії на користь. Може й справді знайду якогось заморського принца, який завезе тебе на край світу подалі від очей моїх… Може, в Африку?
- Не посмієте!
- Пхе! А хто ця нова лялька за тобою? – Данкварт упнувся важким поглядом в темне волосся Катрусі. – Піднімись і поглянь на мене. Твоє ім’я?
- Катріна, пане, - тихо проказала дівчина тремтячим голоском і злякано підняла очі на Фландрійця.
- А нічого, гарненька, - пхикнув він. – Звідки?
- Із Бургундії. Тітка Жозефіна прислала. Вона буде моєю фрейліною, - замість Катрусі відповіла Ельфіка.
- Чому я про це не знаю? – миттю розлютився Данкварт. – З ким вона прибула? Де всі ті бургундські шпигуни?
- Її супроводжували тільки до кордону, а там я її зустріла, - спокійно пояснила принцеса. – Так що ніяких шпигунів.
- Добре, я з вами ще розберуся… Потім.
- Також за наказом імператора відловлять і придушать вашого улюбленого коника Фрідріха! – вставив свій п’ятак у розмову Рагім. Він тихенько і дуже гидко гигикав, пильно розглядаючи дівчат, а очі його в цей час змінювалися – від бездонно чорних до нелюдських, жовто-зміїних, у яких зіниці очей були вертикальними.
Отже, Фрідріх живий, і це добре! Погано лише те, що в країні верховодять виродки-чужинці! Відчуття мерзенне, що й казати!
- Ваша величносте! Колись я пишалася вами, вважала вас найбільшмужнім і справедливим! Де ж подівся той мій добрий дядько, могутній великий імператор?! – почавши говорити, Ельфіка не могла зупинитися. - Ви на боці ворогів Тевтонії, цих чужинців, цих огидних приблуд?
- Все, досить, принцесо! Ви перейшли всі можливі і неможливі межі! Буде так, як я сказав! – загримів могутній голос імператора. – І нехай фрау Бокен знову дасть вам декілька уроків пристойної для юної дівчини поведінки.
- І чому ж вона мене може навчити, ця стара інтриганка? – не вгавала дівчина.. – Як плітки збирати і за всіма шпигувати?
У цей дуже цікавий момент із шафи почулася весела мелодія – це спрацював мобільний телефон Катрусі. Всі на мить завмерли на місці.
- Це що? – в один голос спитали Данкварт і Оттон ІІІ, з подивом оглядаючи опочивальню.
- Смартфон, - пробелькотіла перелякана Катруся і затремтіла, як осиковий листок на вітрі.
- О, це бісівські штучки отого бусурмана! – заверещала Хільда, показуючи рукою на Рагіма,впала на коліна і стала хреститися.
Імператор глянув на данквартівського чаклуна з німою погрозою, а той продовжував посміхатись, як божевільний. Ельфіка закотила очі і чемно сказала:
- Це моя нова заморська іграшка, музична скринька, ваша величносте! Має назву Смартфон. Тітонька передала.
- Гм… От і грайся у свої іграшки і не смій виходити із замку! – чоловіки повернулись і почали виходити із опочивальні.
На порозі Данкварт озирнувся:
- Двері покоїв будуть охороняти мої вартові!
- Примарні …
- Так, фройляйн Ельфіко, примарні воїни! – підморгнув меній пішов.
А Рагім ще на хвилинку затримався:
- Ваша музична скринька видалася мені дуже знайомою, фройляйн! Щось нагадує! І їй не місце в шафі для суконь! – він загадково повів очами, істерично зареготав і зачинив за собою двері.
* реверанс (нім.)
ХV
- Так, мої любі в’язні, вилазьте з шафи! – сказала принцеса,тільки-но за чаклуном зачинилися двері. – Ви там уже познайомилися?
- О! Шафа – то найкраще місце для знайомств! Але, прикинь, ні, не встигли! – Леон визирнув з-під великої кількості розкішних суконь, на голові його був одягнений задом наперед рожевий капелюшок із рюшами, в піднятій руці з браслетом-перекладачем він тримав Катрусин мобільник. – Друже, ти де? Принцеса хоче, щоб ми познайомились. Я – Лео!
- Ерік, - коротко відповів інший хлопець, виглядаючи слід за першим із моря дівчачого вбрання.
- Схоже, ви обидва схильні до блюзнірства, - посміхнулась Ельфіка, дивлячись, як хлопці міцно потискують руки один одному.
- Цирк поїхав, а клоуни залишилися, - невдоволено буркнула Катруся, яка ще не відійшла від шокової зустрічі з головними чоловіками імператорського замку.
А Хільда весело сплеснула руками і розсміялася:
- Які ж вони милі!
- Ельфе, треба зауважити, що інтриги навколо тебе зовсім не дитячі, - сказав Леон, витираючи чоло рукою. – Ну, і задушливо в твоїй шафі! А Катька ледве нас не спалила зі своїм мобільним! Говорив же, не бери з собою, він у Тевтонії – нікчемна річ!
- Ой, не скажи, Лео, я ж бій орлів з конями зняла на камеру! І звідки ж я знала, що він задзвенить у такий несприятливий момент. Хто телефонував? Алінка, напевне?
- Ні, мама… - відповів Леон, глянувши на екран смартфона. - Невже у неї налагодився зв’язок? Ну, не вішай носа, мала, перетелефонуєш, коли ми врятуємо Тевтонію!
- Мобільник – це як у нас тевтонікатор? – запитав Ерік. – І що означає «знімати»?
Відповісти йому ніхто не встиг, тому що за дверима опочивальні почувся стишений гамір, квапливі кроки і, в той момент, коли почалися знову відчинятися двері, Ельфіка миттєво закрила шафу і повернулася до неї спиною:
- Сидіть тихо, як миші… І вимкніть смартфон!
- Я оце подумав, фройляйн, і вирішив, що вам не вистачає товариства фрау фон Бокен. Двадцять чотири години на добу! – Данкварт повернувся у доброму гуморі, а з ним два вояка дикунського вигляду. – Якщо поряд баронеса, то ніякої в’язниці не треба. Наглядач і кат одразу.
- Ви забагато собі дозволяєте, пане Данкварте, - сердито зауважила принцеса. – Мої батьки…
- Мертві…
- Мій дядько імператор…
- Справжній дебіл! Кого ще згадаєте, фройляйн Ельфіко? Не витрачайте сил дарма. Ніхто не допоможе! Отже, панянки, всі гайда на урок до фрау фон Бокен!
- А якщо ми не погодимося?
- Тоді примарні вас однесуть! – зовсім розвеселився Фландрієць. – До речі, фройляйн, де ваш друг-кухарчук Гільдемар-молодший? Боніфацій каже, що він зовсім вже страху й розуму позбувся. Я б не проти його особисто відшмагати…
- Звідки я знаю? Вам треба, ви й шукайте! - зухвало проказала принцеса. – Ходімо, дівчатка, відвідаймо стару каргу.
- Учбова аудиторія, фройляйн, - промовив Данкварт, відчиняючи двері. – Кат у спідниці чекає на вас.
«Чимось дуже схоже на наш клас», - пронеслося в голові у Катрусі.
Це була доволі світла кімната, в якій в три ряди стояли невеличкі дерев’яні столи зі стільцями. За столами сиділи учні-підлітки десь від дванадцяти до шістнадцяти років і старанно виводили літери на жорстких жовтуватих листках паперу. Здавалося, що писали вони довгими тонкими паличками, але, якщо придивитися, було зрозуміло, що на дерев’яні круглі палички з краю були причеплені маленькі металеві пера. Бабуся розповідала Катрусі, що в часи її дитинства школярі мали приблизно такі ручки і писали ними, встромляючи пера в керамічні чорнильниці-невиливайки. От і тут перед кожним учнем стояли чорнильниці.
Висока і кощава, з рідкими яскраво-рудими буклями, в чорній шовковій сукні, баронеса важко, як солдат,ступала між рядами і ляскала шкіряним батогом, від чого учні щулились і вгинали голови в плечі. За нею слідом, як покинуте цуценя, обережно ступав Боніфацій, пильно вглядаючись в листки паперу. Його красень-папуга сидів на першому столі і мовчав, бо боявся фрау фон Бокен. За останнім столом сидів лисий чоловік середнього віку із суворим обличчям. Це був завідувач шкільними приміщеннями замку пан Мартін Клей.
« Так прехоробрий Данкварт пробився до дверей,
Там Етцелеву челядь розкидав витязь цей
І став, залитий кров’ю від голови до п’ят
Стискаючи в руці своїй незборений булат»*, - диктувала баронеса текст своїм принишклим заляканим учням.
- Фрау Бригіто, цей бовдур Гюнтер знову зробив помилку… Ні, дві! У словах «прехоробрий» і «розкидав». Ги-ги… - зрадів Бонні, бо за помилки люта вчителька безжально лупцювала своїх учнів.
- Ти, нікчемо, коли навчишся грамоті? – гаркнула баронеса і вдарила батогом по листку паперу, від чого той розпався навпіл, а темноволосий рум’яний хлопчисько підскочив і затремтів, наче від холоду.
- Зараз виправлю, фрау фон Бокен, - заїкаючись, промимрив він.
- Звісно, що виправиш! – знову крикнула баронеса і батіг прийшовся по спині малого. – Скільки раз повторювати, що правила треба вчити напам’ять!
- Ой-ой-ой! Я зрозумів, - скрикнув від болю хлопчина.
- Треба писати не «прихоробрий», а «прехоробрий»! – вона знову шмагнула підлітка батогом. – Вчиш вас, вчиш, а все марно! Як можнанедоумків-плебеїв чомусь доброму навчити? Діти – хами, батьки – хами, бо в родинах буйним квітом хамство розквітає!
Це була улюблена фраза баронеси, вона її промовляла повсякчасно і скрізь.
Данкварт постукав кулаком у двері, привертаючи до себе увагу:
- Пробачте, фрау Бригіто, що вас перериваю…
- О, вельмишановний пане Данкварте! Ми завжди раді вас бачити. Учні! – вона знову ляснула батогом, діти миттєво підхопилися зі стільців і застигли зі схиленими головами.
- Баронесо, ви про мене складаєте вірші? – вдоволено засміявся Фландрієць. – Браво!
- Який же ви жартівник, - розтягнулися в посмішці її синюшні великі губи. – Це ж уривок із «Пісні про нібелунгів». А вашій матінці можна лише поаплодувати за те, що дала вам ім’я легендарного героя. Напевно, вона передбачила, що у вас буде життя переможця!
- То аплодуйте на цвинтарі, - криво посміхнувся Данкварт, який не дуже був обізнаний на текстах стародавніх саг і легенд. – Я привів вам загублених учениць.
- Дуже добре. Дякую, ваша милосте! – незворушно відповіла фрау фон Бокен, а на дівчат гримнула: – Мерщій до учбової кімнати, ледащі поганки!
- І не забудьте їх добряче покарати за запізнення, фрау Бригіто! – уїдливо додав Данкварт і увіпхнув дівчат усередину приміщення.
- Звісна річ…
Ельфіка і Хільда, зробивши легкий кніксен, поквапилися до вільних столів, а ні жива, ні мертва від жаху Катруся присіла перед баронесою в глибокому реверансі.
- О, Господи, навчила на свою голову, - пошепки застогнала принцеса. – Піднімайся вже, дурепо! Вона ж тобі не імператриця!
Проте Катруся її не чула, застигла в присіді, гадала, чи надовго в неї вистачить силна таку фізичну вправу, і чекала наказу піднятися.
- Ти диви, яка чемна юна фройляйн! – здивувалася баронеса. – Пане Данкварте, де ви її відкопали?
- Здається, в Бургундії, - мугикнув Фландрієць і зачинив двері.
* Уривок із «Пісні про нібелунгів», переклад О. Мокровольського.