БІЛИЙ СВІТ. Частина ІІІ
ЕльфікаПодії, що відбувалися з головними героями в Тевтонії та Херсоні, відновлені і записані в хронологічному порядку Елізою Петрівною Марчук, колишньою вчителькою географії, сусідкою Ковалів
ТЕВТОНІЯ. Х-ХІІ
Х
В імператорському палаці наблизився час вечері. У вимощеній мармуровими плитами величезній Бенкетній залі все було готове для приймання їжі. На підвищенні під високою стіною, задрапованою вишуканими коштовними гобеленами-картинами, стояв масивний стіл, накритий білосніжною шовковою скатертиною, що призначався для осіб імператорської родини і найбільш поважних гостей. Від його середини в нижній частині зали тягнувся інший довгий стіл для менш титулованих осіб.
Стіни цієї зали пам’ятали розкішні бенкети минулих, Світлих часів, коли тут розміщувалися сотні людей, астоли ломилися від різноманітних вишуканих страв і вин. Але з приходом до влади в Тевтонії Данкварта Фландрійського порядки в палаці змінилися. Жадібний Данкварт рахував кожний гульден і не збирався годувати армію придворних «дармоїдів». Тому приближені до нього дами і кавалери, які визнали в ньому правителя, сиділи по своїм замкам та маєткам і збиралися в імператорському палаці тільки по великих святах за особливим запрошенням Фландрійця. Цього літнього вечора трапеза призначалась для шести осіб – імператора Оттона ІІІ, Данкварта, Рагіма, фрау Матильди, офіційноі нареченої Фландрійця, очільника замкової варти Герхарда фон Вольфа та старої баронеси Бригіти фон Бокен, яку всі побоювались і яка примудрялась бути в пошані при будь-якій владі. Вища за зростом за багатьох чоловіків в Тевтонії, вона була такою худою, що її можна було порівняти з тільки що викапаними єгипетськими муміями. Жовта шкіра щільно обтягувала непропорційно великий череп, вкритий старечими пігментними плямами. Тонкі широкі губи мали неприродній блакитно-фіолетовий колір, довгий і гострий ніс рухався, коли баронеса відкривала рота і щось промовляла. Страшна, як смерть і така стара, що напевно, знала тих самих мумій, на яких була схожа, вона виглядала трупом, що якогось дива ще рухався. Живими здавалися лише великі пронизливі чорні очі, погляду яких не витримував майже ніхто. І зовсім кумедним виглядало рідке яскраво-руде волосся, завите у великі локони.
На високому, як трон,масивному кріслі сидів імператор, великий за статурою середнього віку лисуватий чоловік, із вродливим, але виснаженим кам’яним обличчям. Останнім часом він почувався геть зле і мав вигляд смертельно хворої людини. За його спиною застигли лікар, який майже ніколи від нього не відходив, та головний кухар.
- Панове, почнімо вечерю! – промовила Матильда, донька командувача тевтонським військом комтура Конрада фон Штрауфа, висока білявка із шляхетними рисами блідого обличчя та пихатим поглядом невиразних риб’ячих очей. – Його милість пан Данкварт і пан Рагім затримуються у справах державної важливості. Вони приєднаються до нас пізніше. – Йогане, починайте! – звернулась вона до головного імператорського кухаря.
Після цих слів немов увімкнувся якийсь механізм: кухонні слуги, вишикувані вервечкою, стали швидко передавати блюда зі стравами, а пан Йоган особисто наповнював їжею тарілки кожної особи за столом.
- Фрау Гертрудо, скуштуйте страви, - звернулась Матильда до жінки, яка стояла, похнюпившись, біля нижнього столу, де було приготовані тарілки зі стравами на одну особу.
- Так, фрау Матильдо, - тихо відповіла жінка, сіла за стіл, пригубила бокал із вином і скуштувала по ложці з кожної тарілки.
Гертруда, як і Матильда, жінки із заможних шляхетних родин, колись були фрейлінами принцеси Фріди, та з настанням Темних часів їх долі змінилися. Матильда стала нареченою Данкварта, а Гертруда, яку вважали найбільш відданою придворною дамою Фріди, потрапила до списку неблагонадійних. За наказом Фландрійця, її призначили керувати імператорською кухнею, а щоб ще більше принизити, примушували першою куштувати всі страви, що подавалися на стіл.
- Що, люба, сьогодні ти не підсунула нам отрути? – гидко посміхнулася баронеса фон Бокен. –Від тебе можна очікувати будь-якої капості.
Гертруда не встигла нічого відповісти, бо за вікнами почувся страшний галас. Рух у залі миттєво припинився, всі застигли, немов кам’яні статуї, а потім стали здивовано переглядатися – давно в Марієнбурзі не відбувалося нічого подібного.
- Свині вирвалися на волю, - зневажливо зауважила баронеса.
- Які свині? – механічним голосом спитав імператор. – Відкрили скотобійню?
- Я мала на увазі ваш народ, ваша величносте! Ту невдячну чернь, яка спить і бачить, як би накапостити своїм панам. Казала я його милості пану Данкварту, що треба будувати нову в’язницю, стара надто мала, щоб вмістити всіх «бажаючих» в неї потрапити, - презирливо скрививши широкі тонкі губи, відповіла фрау фон Бокен.
- Пане Герхарде, відкрийте вікна! – наказала Матильда, невдоволено зиркнувши на стару каргу.
- Так, фрау, - підскочив зі стільця, радий прислужитися, очільник замкової варти і кинувся відчиняти вузькі високі вікна з візерунчастим кольоровим склом, що ними вдосталь була натиканий правий бік Бенкетної зали.
Перед усіма присутніми в залі, як на долоні, відкрилась Зміїна вежа, імператорська в’язниця, і дивовижна битва бойових тварин Тевтоніїї в усій своїй красі.
Усі, крім баронеси, один поперед одним, як за наказом, схопилися зі своїх місць і кинулися до вікон, навіть імператор.
- Що це в біса таке? – промимрив він.
- Це неподобство, ваша величносте, - бовкнула фрау фон Бокен і, недбало глянувши крізь золотий лорнет на сцену битви, менторським тоном додала: - Ніякої виваженості, ніякої дисципліни… Просто жах! Хай там хоч дракони скубуться, але хто дозволяв підніматися під час вечері з-за столу? Нікчемна поведінка. Отака вся молодь. Ніякого виховання!
- Це ж чотирикрилі коники! – не втримавшись, дзвінко скрикнув хлопчик-кухарчук. – А казали, що їх знищили. Але ж… дивіться! Вони перемагають орлів-велетнів!
- Замовкни, дурнику! – зашипів на нього головний кухар.
- А ну, геть від вікон! – майже басом гаркнула баронеса фон Бокен.
- Нумо, назад до столу, невдячні нікчеми! – підтримала її розлючена Матильда і, сфокусувавши погляд на найближчому від неї вікні, несамовито гаркнула: - Prope fenestram!*
Вікно з гуркотом миттєво зачинилося, придавивши пальці тому кухарчуку, що зробив зауваження щодо чотирикрилих коней, а потім
по черзі зачинилися інші вікна. Хлопчик від болю закричав.
- Пане Герхарде, відведіть його на стайню і там відлупцюйте! – наказала Матильда. – За погану поведінку!
- Що ви робите, фрау Матильдо? – здивовано спитав імператор Оттон ІІІ, який нібито остаточно прийшов до тями, повернувшись на своє місце за столом.
- Навчаю слуг поводитися чемно. Вас, ваша величносте, це не стосується!
- Дякую…
- Та нема за що!
Цієї миті Гертруда взяла до рук пошкоджену долоньку хлопчика, легенько дмухнула на неї і прошепотіла: «Remedium!»**
В Тевтонії всі хлопчики народжувались із вмінням володіти зброєю, а дівчатка – чарувати. В бідних родинах ці вміння не дуже розвивалися, жінки користувалися елементами простої магії в побуті – щось відкрити-закрити, підняти-опустити, зупинити кров, зменшити біль. У шляхетних родинах ці магічні вміння передавалися від матері до доньки, підтримувались і розвивались. Але унікальні здібності, такі, як у Фріди, мали одиниці. Чоловіки, як правило, магією не володіли. Принцеса Ельфіка вправно володіла зброєю, трохи чарувала (мала навички елементарної магії), але здібностей, як у матері, не мала. А баронеса фон Бокен зовсім не володіла магією.
- Здається, фрау Гертрудо, вам набридло керувати кухонними слугами. То, може, вас перевести працювати до імператорських туалетів? Можу посприяти! – гримнула на колишню подругу Матильда.
- Ох, пробачте, фрау Матильдо, - схилила голову принижена жінка.
- Я бачу, ви всі забули, що треба бути вдячними нашому славному господарю, його милості пану Данкварту Фландрійському за те, що живете і працюєте. Ви повинні день і ніч молитися на нього! Повторюйте за мною, невдячні свині: «Ми молимося за здоров’я Данкварта Фландрійського!»
- Молимося за здоров’я Данкварта Фландрійського! – промовили в один голос усі, без виключення, присутні в Бенкетній залі імператорського палацу.
* Закрити вікно (лат.)
** Вилікувати (лат.)
ХІ
Коли настали Темні часи, чарівництво (магія) було заборонено Данквартом. А жінок, які продовжували користуватися магією відстежували і кидали до Зміїної вежі. Достатньо було наклепу від заздрісного сусіда, щоб жінка потрапила до в’язниці без суду і розслідування. Їх катували, примушуючи визнати, що вони відьми, родини потрапляли до Чорного списку неблагонадійних (ворогів Тевтонії). До нього потрапляли ті, які відкрито приєдналися до руху Опору або підтримували його зброєю чи продуктами харчування, які в публічних місцях виказували невдоволення новою владою, а також ті, які використовували магію.
Останніх Данкварт боявся навіть більше, ніж заколотників. І погрожував хоч одну «відьму» спалити на вогнищі, як у Середні віки, щоб інших налякати.
…Двері з гуркотом розчинились і до Бенкетної зали, ледве не збивши з ніг вартових, влетів Данкварт. Треба зауважити, що, не зважаючи на комплекцію, рухатися він міг дуже швидко.
- Ви вже бачили це паскудство?! – від дверей гаркнув він, важко віддихуючись. – Хух… О, я знаю, що бачили!
Слідом за Данквартом зайшов, як завжди усміхнений, Рагім:
- Бачили-бачили…
- Я теж кажу, що це неподобство, - проскрипіла фрау фон Бокен. – Невдячні свині…
- Радієте, підлі голодранці? – не звертаючи на неї уваги, продовжував горлати Фландрієць. – Я придумав, як вас покарати. Із таких потвор, як ви, негайно сформуємо винищувальну експедицію. Будете власноруч знищувати ваших улюблених коників!
Залою пронісся подих жаху.
- Герхарде, ви очолите експедицію!
- Так, ваша милосте, - підскочив з-за столу очільник замкової варти.
- Візьмете половину арбалетчиків із варти і примарних. Усі неблагонадійні будуть полювати на своїх улюбленців, а солдати – стріляти в тих, хто відмовиться!
- Добре придумано, ваша милосте, - улесливо промимрив фон Вольф.
- Пане Данкварте, в цій залі не всі полюбляють чотирикрилих виродків, - солодко посміхаючись, проговорила Матильда. – І благаю вас спочатку повечеряти. Страви непогані… хоч і приготовані невдячними свинями. Фрау Гертруда вже скуштувала. Поки жива…
- Так, Данкварте, спочатку вечеря, а потім вже справи, - сказав Рагім, сідаючи до столу. – Моє єство потребує дозаправки.
- Ну, добре, - погодився Фландрієць, оглядаючи стіл, але теми не залишив: - Уявляєш, яка була б сміхота подивитися, як наш нікчемний лікар та головний кухар з арбалетами ганяються за конями по лісах!
За спиною Данкварта почулося злякане зітхання, а імператор тихо промовив:
- Що ж тут смішного?
- О, Рагіме, ти чув, у його величності з’явилася власна думка…
- Краще, хай Гертруда по лісах бігає, а кухар готує страви, - зауважила Матильда. – А разом із нею – гидке каченя принцеса Ельфіка, на яку немає ніякої управи.
- Мені подобається хід ваших думок, фрау Матильдо. До лісу її, або до Зміїної вежі! Дістала вже всіх!
Знову тихе зітхання рознеслося залою.
- І мені подобається ваша реакція, бовдури! Люблю, коли мене бояться! Йогане, що тут у нас на вечерю?
- Картопля, запечена з гусятиною і райськими яблучками, шпинат зі смаженими грибами і баварським сиром, яйця, фаршировані запеченими ананасами, смажені жайворонки у винному соусі, ваша милосте. І легке вино із Шампані… На десерт – шафранове крем-брюле.
- Жайворонки? Фу! Та це ж на один зуб! Може, вже час вирощувати страусів? А що? Завеземо з десяток із заморських країн.
Усі ніяково мовчали, тільки Рагім щось весело мугикнув.
- Ельфіка – моя племінниця і тевтонська принцеса. Їй не місце в Зміїній вежі, - зненацька промовив імператор.
- А ми відкриємо спеціальну в’язницю… Яку? Підкажи, друже! – вкрай розвеселився Данкварт.
- Для VIP-персон, - сказав чужоземний чаклун.
- Точно!.. Рагіме, чомусь мені здається, що його величність погано почувається. Ти приготував для нього нові ліки?
- Ліки в мене завжди наготові…
Данкварт і Рагім так весело розреготалися, немов були на прем’єрі нової комедії в Марієнбурзькому театрі.
Весело підстрибуючи, Хільда неслася напівтемними коридорами палацу, вітаючись з кожним вартовим, бо знала всіх поіменно. Мовчки проходила лише повз примарних, тому що боялася їх.
- Добрий вечір, пане Штефане!.. Вітаю вас, пане Курте!.. Привіт, Крістіане, красунчику!
Поважно і повільно рухатися у неї не виходило – енергія била через край!
- Привіт, мої любі хлопчики-кухарчуки! - дзвінко промовила вона, на мить зупинившись на порозі імператорської кухні. – Пахне так смачно, що вмерти можна! Де фрау Гертруда? Де пан Йоган?
- Тітонька в Бенкетній залі. Час вечері, - стримано відповів один із двох хлопців в приміщенні: років п’ятнадцяти, стрункий, світловолосий і ясноокий.
- Ну й вигляд у тебе, Еріку! – хитнула рудими кучериками дівчина. – Як з хреста знятий! А може, ви тут привида побачили? Ні? То що з вами таке?
- Чотирикрилі коні орлів-велетнів побили, - притишеним голосом сказав другий, молодший, хлопець на ім’я Адріан. – Невже ти не бачила?
- Якби бачила, не питала б!
- Де ж ти була? – усміхнувся Ерік.
- Десь… Можете ви заінтригувати дівчину. Я ж тепер спати не буду, поки не дізнаюсь, що ж там сталося з кониками, яких начебто знищили. Розказуйте!
- Коні летіли визволяти бранців із в’язниці, а величезна зграя орлів-велетнів на них напала! Ти думаєш, вони склали крила? Ні! Вони дали відсіч ненависним птахам Фландрійця! Трах! Бах! Побили їх, покусали, пір’я повисмикували!
- Ой-ой, чомусь мені здається, що в імператорській кухні завелися брехунці!
- Та не брешу я, Хільдо, їй-Богу! – затараторив, ображаючись, Адріан. – Тут стільки галасу було! Весь Марієнбург збігся подивитись. Ех, таке видовище ти щойно пропустила! Кажи, де була?
- Прасувала нову сукню фройляйн Ельфіки в гардеробній. А там немає вікон, - пояснила Хільда. – А ну ще раз розкажіть!
- Словами не опишеш! Це треба було бачити…
- Ну, добре, а звідки відомо, що коники летіли когось визволяти?
- А що вони ще могли там робити?
- Вигадник ти, Адріане! А ти що скажеш, Еріку?
- Усе відбувалося трохи не так. Летіли орли-велетні до Зміїної вежі. Їх було шестеро, гарним порядком йшли…ну, знаєш, які вони… надто грізні, надто пихаті. «Не підлітайте до нас, ми гордість війська, ми – найкращі, ми всіх усунемо зі свого шляху!» І, здається, вони когось вели. Тобто мали когось посадити на верхньому майданчику вежі. А тут коники в небі намалювались. Всі думали, що їх немає. А вони є! Прилетіли, на шматки порвали пташок Данкварта, помахали крильцями і зникли!
- Не може бути… - зачаровано прошепотіла дівчина, витріщивши очі.
- Ще й як може, - сказав Ерік. – Ти у принцеси Ельфіки попитай. Вона, напевно, знає…
- Нічого не сказала.
- Спитай, Хільдо, спитай! Мені здається, то вона…
- Що вона?
- Ельфіка коників на орлів-велетнів нацькувала!
- Чого б це?
- А ти не знаєш?
- Не знаю, клянусь Святою Дівою! А що?
- А то, що про неї пісні співають.
- Які?
Нехай принцеса Ельфіка
Очолить нашу рать,
Щоб рідний край від ворогів
Пішли ми визволять! – заспівав хлопець.
- Ох, Еріку, тихо, тихо! Не дай Бог хтось почує. Невже це правда? А знаєш, вона така, вона може! – гаряче прошепотіла Хільда.
ХІІ
Ельфіка, Леон і Катруся, одягнені в тевтонське вбрання, стояли посеред опочивальні принцеси. Це була велика зала, стіни якої були обтягнуті біло-рожевим шовком, дві шафи у кутках – для вбрання та для книжок -і велике ліжко з балдахіном із білого шифону, прикрашеного золотою вишивкою. Було ще кілька крісел та дзеркалоз невеликим різьбленим столиком. Вони чекали на повернення Хільди, яка побігла на імператорську кухню, щоб узяти хоч якусь їжу. Їсти хотілось так, що зводило нутрощі. Весь день – суцільний переполох! Ніколи й ніде було навіть окраєць хліба вкусити.
Ельфіка була напружена і нервувалася. Та де ж ця вертихвістка Хільда? Їм треба якомога швидше втікати звідси, бо Данкварт не подарує їй бій орлів і коней!
Катруся вертілася перед великим дзеркалом, їй подобалася зеленого кольору пишна сукня, що гарно на ній сиділа. Вона виглядала в ній, як справжня придворна дама.
- Ельфе, подаруєш мені цю прикольну суконьку, коли будемо повертатись у Херсон? Усі мої подружки будуть у повному відпаді!
- Звичайно, Катріно! Вважай, що вона твоя!
- Ой, Ельфе, ти диво, я тебе люблю!
Ельфіка поблажливо зітхнула і включила тевтонікатор – круглий, як тарілка, пристрій, у якому вона бачила і чулатого, з ким розмовляла.
- Гей, Хільдо, ти де? Мерщій до покоїв! Ми не можемо тут довго залишатись!
У тевтонікаторі з’явилося винувате округле обличчя рудоволосої дівчини з симпатичними веснянками на кирпатому носику.
- Так, фройляйн Ельфіко! Я вже навантажила кошики і повертаюсь! – відповіла покоївка. – Я вже лечу на всіх вітрилах!
- Поквапся!
Принцеса підійшла до Леона, теж вдягненого в розкішний одяг придворного кавалера, який приніс брат Хільди Петер. На поясі – скіфський акінак, безстрашний впевнений погляд. Хто посміє сказати, що він не гарний тевтонський юнак із шляхетного роду?
Леон стояв біля книжкової шафи і вигляд мав захоплено-здивований.
- Ельфе, ніколи б не повірив раніше, якби хтось сказав, що я буду тримати в руках справжні стародавні манускрипти з творами Овідія, Аристотеля, Вергілія, Платона… Господи, Боже ти мій, вони ж безцінні!
- Маєш рацію, вони дуже коштовні, за них пропонують маєтки і великі скрині із золотом. Проте, вони не продаються. Данкварт давненько поклав на них око, тому я перенесла їх в свою опочивальню. Не дуже добрий захист від крадіїв, але ж… тут я їх хоч бачу щодня.
- Таким рідкісним рукописам місце в музеї.
- Думаєш, я не розумію? Але ж і ти зрозумій: Данкварт Фландрійський – завзятий колекціонер усіляких старожитностей, прибирає до своїх жадібних рученят усе, що погано лежить.
Почувши гамір знадвору, хлопець виглянув у вікно з візерунчастим склом і побачив, як у двір імператорського замку в’їжджав загін озброєних лицарів.
- Коли з’явився Данкварт, частина війська на чолі з комтуром Конрадом фон Штрауфом залишилася вірною імператору, а частина пішла з Марієнбурга. І з ними мій батько – Ульріх Хоробрий... – тихо зауважила Ельфіка. - Вони хотіли звільнити Тевтонію від чужинців… Проте швидко прийшла страшна звістка, що всі вони загинули в битві проти темних степовиків біля Золотої Могили. Хто такі? Не знаю… Мабуть, примарні воїни… Скіфи!
- Як вони могли відродитися через більш ніж дві тисячі років? Може, Рагім і справді має машину часу?
- Не знаю, Лео… З’ясуємо!
Катруся взяла до рук смартфон:
- Треба подивитися, чи вдалося мені записати бій орлів і коней… Викладу на Facebook, уявляєте, скільки буде лайків! О-о! Відео – повний відпад! Погляньте! – заверещала дівчина, протягуючи мобільник принцесі.
- Як в Дзеркалі перебігу подій моєї матусі, -тихо зауважила Ельфіка, із задоволенням переглядаючи бій бойових тварин, та раптом на її обличчі з’явилася відраза. – Тут твоя гидка подруга, Катріно!
- Хто?!
- Це хто тут гидкий? Від такої ж чую! – почувся роздратований дівочий голос із смартфона. – Ні вроди, ні стилю… не розумію, що Лео в тобі знайшов! Ніколи б не подумала, що він западе на дешеву провінціалку!
- Тупа білосвітська курка! – не втрималася принцеса.
Схиливши голови над телефоном, брат і сестра побачили вродливе, але спотворене гнівом, обличчя першої шкільної красуні Аліни Іванської:
- Ах ти ж потворна гадино! Тільки із свинячого лайна вилізла і вже навчилася рота відкривати?!
- Аліночко? Як же ти зі мною зв’язалася? - пролепетала вражена Катруся.
- Як-як? В Америку легше додзвонитися, ніж до тебе! Ти весь час поза зоною досягнення. Де тебе носить? Ледве прорвалася до тебе в Messenger’і! І скажи вашій новій подружці, хай замовкне, бо я за себе не ручаюсь! Швиденько стягну її біляву перуку!
- В мене своє гарне волосся, а ніяка не перука, - обурилася принцеса. – На відміну від деяких! А ти хіба дівчина? На голові якийсь обскубаний курай! Хлопчик-паж!
- Ельфе, не звертай на неї увагу! Вона дурепа, - втрутився Леон. Говорив тихо, щоб не чула Іванська. Навіщо роздувати міжсвітовий конфлікт? – Курячі мізки, проте гонор народився раніше від неї!
- Е-е… Аліночко, в тебе щось термінове? – ніяково спитала Катруся.
- Супертермінове! Чому ти не розповіла мені про Тевтонію? Я навіть про екскурсію в Одесу тобі розповідала і про Асканію – Нова. Теж мені, подруга називається! Могла б сказати, що татусик вам з Лео гарячу путівочку підігнав! Ви в Чехії чи Польщі? Я не пам’ятаю, де знаходиться місто Тевтонія.
- Воно в Німеччині, двійка з географії, Аліно, - весело зауважив хлопець.
- Ой-ой-ой, які ми надто розумні!
- А звідки ти знаєш про Тевтонію? – схвильовано спитала Катруся. – Ти екстрасенс?
- В тебе скайп включений, подруго! Я тут як канал Discovery дивлюсь безкоштовно!
Катруся підняла ошелешені очі на брата: «Що робити?»
Лео взяв телефон із рук принцеси:
- От вже неможлива прилипала! Я заблокую її номер!
- Чули? Мені терміново треба повертатися, бо фройляйн розсердиться на мене, - промовила Хільда, ховаючи тевтонікатор в кишеню білого накрохмаленого фартушка. – Здається, вона поспішає. Що там у нас на вечерю?
- Звісно, після того, що сталося щойно біля Зміїної вежі, їй треба сховатися від Данкварта, - відповів Ерік. – Тітонька Гертруда приготувала для вас два кошики – в одному пиріжки і фрукти з квасом, в другому – каструльки зі стравами.
- Добре, бо фройляйн повернулася з мандрів нервова і голоднюща, та ще й не сама, а з чудними французькими друзями, теж голодними… Ой, Еріку, мені не треба було про них казати, це ж таємниця, – тихо пробурчала дівчина, стукнувши себе долонькою по лобі.
- Мені можна, - впевнено сказав Ерік. – Ти ж знаєш, я – нікому… Ой-ой! Ласунко, мала бешкетнице, що ти робиш?!
Карликова мавпочка, чіпляючись за одяг і довге волосся хлопця, видерлась йому на плече.
- Привіт, Ласунко! – засміялась Хільда і простягнула руку до тваринки.
Мавпочку привіз із Африки друг батька Еріка, відомий мореплавець Карл Фремдлінг і подарував хлопцю майже рік назад.
Ласунка обхопила долоню дівчини цупкими лапками, обнюхала, обдивилась і погляд її блискучих коричневих оченят став ображеним.
- Що, люба, немає ласощів? Пробач… Можу пиріжка дати.
- Вона не голодна, просто їй подобається канючити… Вона природжена жебрачка і крадійка…
Хлопець не встиг всього розповісти про свою улюблену тваринку, бо до кухонного приміщення вбігла захекана фрау Гертруда.
- Ох, діти мої, лихо! Хільдо, скоріш повертайся до Ельфіки. Данкварт хоче її кинути до Зміїної вежі! Вони всі збираються до принцеси – Данкварт, його величність імператор, Рагім і Герхард фон Вольф!
Дівчина від страху подалася назад і ледве не перекинула кошик із пирогами:
- Що робити? Вона ж нічого не знає! А я не встигну!
- Тевтонікатор, Хільдо! – скрикнув Ерік. – Швидше!
Дівчина спробувала зв’язатися з принцесою, але марно.
- Зламався він, чи що?
- Це чаклун розважається, знову глушить усі тевтонікатори в палаці, - зітхнула фрау Гертруда. – Ерік, допоможи! Біжіть коротким шляхом!
- Добре, тітонько! Ласунко, на спину! – скомандував хлопець, однією рукою підхоплюючи кошик із пиріжками, а другою хапаючи руку дівчини. – Вперед!
- Хай Бог вам помагає! – перехрестила Гертруда хлопця і дівчину.
Ерік був сином бойового товариша Ульріха Хороброго барона Арвіда фон Гільдемара, одного з легендарних «золотих полководців» Тевтонії. Після загибелі батька біля Золотої Могили та передчасної загадкової смерті матері, маєтки та землі були конфісковані на користь Данкварта Фландрійського, а десятирічний хлопчик залишився без родини, без даху над головою і без коштів. Фрау Гертруда, яка доводилась молодшою сестрою Арвіда і тіткою Еріку, забрала хлопчика до себе, а оскільки сама потрапила в немилість і фактично була заслана на кухню, то і племінник опинився там же і став працювати звичайним помічником кухаря. Проте ніхто з них не скаржився, чекаючи на добрі зміни в країні. Ерік був приязливим і працьовитим, за що його всі любили.
- Що фрау Гертруда мала на увазі, коли сказала, що нам треба бігти коротким шляхом? – спитала Хільда, ледве встигаючи за високим і більш спритним хлопцем.
- Через галерею Імператорів.
- Ти що, Еріку?! Я туди не піду… Там же… - злякано промимрила дівчина. – Всі кажуть…
- Ніяких привидів! Це все маячня і плітки, - безтурботно відповів хлопець.
- Ага, плітки… Кажуть, що галерея з’єднується з примарним Замком привидів…
- Не повторюй чужих дурниць. Біжімо!