БІЛИЙ СВІТ. Частина ІІІ
ЕльфікаПодії, що відбувалися з головними героями в Тевтонії та Херсоні, відновлені і записані в хронологічному порядку Елізою Петрівною Марчук, колишньою вчителькою географії, сусідкою Ковалів
ТЕВТОНІЯ. VII-IX
VІІ
- Стривайте, друзі мої! – зупинила Ельфіка Леона і Катрусю, які вже зібралися втікати з галявини. – По-перше, ви звернули не в той бік, а по-друге, якщо і валити звідси, як ти кажеш, Лео, то не пішки ж…
- О,всемогутній джине, подай нам карету! – насмішкувато вигукнув хлопець і зашепотів якусь тарабарщину, схожу на дикунські заклинання.
Катруся голосно розсміялась, а принцеса закотила очі: що поробиш, якщо твій новий і дуже симпатичний друг – справжній блазень. А потім свиснула! Катя мало не захлинулася сміхом, а Леон від несподіванки розкрив рота – з-за дерев до них вийшов величезний кінь, у якого буликрила з боків. Він тихенько заіржав, підійшов до Ельфіки і обережно поклав свою велику голову їй на плече.
- Мій улюбленець Фрідріх, - сказала вона і почухала його за волохатими вухами. – О, мій вірний конику! Я так сумувала за тобою.
Фрідріх опустився на коліна, першим на нього залізЛео, підтягнув до себе сестру, а потім простягнув руку принцесі. Ще чого надумав? Щоб вона на свого коня сідала за чиєюсь допомогою?! Дівчина відмахнулася від хлопця і спритно скочила на шию свого улюбленця. Фрідріх зробив короткий розбіг і - злетів у небо.
- Йо-хо! Ми летимо! Ми в казці! – весело закричав Леон.
- Тримайся міцно! Впадеш – кісток не зберемо! – суворо перервала його принцеса.
Внизу під ними розкинулися безкраї ковилові степи тевтонської землі, засіяні пшеницею поля селян, стародавні кургани, лісочки, озера і ріки.
- О, яка гарна ваша земля, Ельфе! – у захваті крикнула Катруся.
- Вона і твоя теж! Це ж земля навколо Херсонбурга!
- Справді? Ніколи б не подумала! – знітилася дівчина. – Мені завжди вона здавалася звичайною.
- Ельфе, чи багато таких коней, як Фрідріх? - запитав хлопець.
- Чотирикрилих коней завезли ще в часи перших хрестових походів із Акри, сарацинської землі. Орли-велетні служили ще султану Саладіну в часи, коли він бився проти дружин англійського короля Річарда Левове Серце. Хрестоносці ще в ті далекі часи впіймали і приборкали цих «пташок», таємно їх розводили.
- Круто!
- На околицях Марієнбурга були дві імператорські ферми, де спеціально розводили чотирикрилих коней і орлів-велетнів. Та коли з’явився Данкварт, тонаказав знищити коней, бо вони не агресивні. Ферму підпалили, але головний імператорський конюх ціною свого життя врятував тварин, відкривши стайні. Коні бродять тепер безкраїми тевтонськими степами, ховаються у лісках, а прості люди їх підгодовують. На фермізалишились орли-велетні. Їх вирощують та дресирують для тевтонської армії, щоб воїни могли пересуватисяв повітрі.
- Бойові птахи-літаки? Клас!
- Ельфе, скажи, а чому ви скіфів називаєте примарними воїнами? – перебила брата Катруся.– Чому не кочовиками? Чому «примарні»?
- Тому що вони з’являються нібито нізвідки і зникають зненацька. А ще вони бувають напівпрозорі…
- Ха! – вигукнув Леон. - Схоже, у Рагіма неповний контакт у часовому просторі. Часовий дефект! А це що таке? Нас оточує ворожа ескадрилья!
Хлопець був правий – у небі з’явилися грізні орли-велетні. Вони швидко наближалися до них – по троє з кожного боку. Дуже погано! Швидкість Фрідріха не дозволяла їм від них втекти. Вони були у ворожому оточенні, і птахи-літаки за наказом Данкварта змусять їх приземлитися в потрібному для них місці. Що скажеш? Не кращий день у житті!
Орли-велетні не намагалися напасти на них, вони обхопили їх у щільне кільце і супроводжували… Ельфіканавіть знала куди. Попереду з’явилися величні вежі Марієнбурга. Отже, найімовірніше, вони змусять Фрідріха сісти на верхньому майданчику Зміїноївежі, імператорської в’язниці. Це пастка!
- Гарно йдуть, як літаки на авіашоу, - зазначив Леон, не відриваючи погляду відбойових птахів Тевтонії.
- Вони нас не заклюють? – тремтячим голосом спитала Катруся.
- Ні! Але приведуть прямісінько до в’язниці, - невдоволено відказала принцеса і звернулась до коня: « Треба діяти, Фрідріху!»
- Це замок Гоґвардс?! – раптом захоплено заверещала Катя, розгледівши внизу могутнє місто-фортецю. – Гаррі Поттер від заздрощів помер би!
- Який ще Гоґвардс? Марієнбург! – вона знала, що ніяка фортеця в світі не могла зрівнятися з головною твердинею Тевтонії.
Попереду чітко було видно могутні вежі, уступи білих цегляних височенних стін, що своїми розмірами перевершували будь-які інші фортеці. Було видно стіни Високого замку із шпилями храму Святої Діви Марії, на вершині – Старий замок, а схилами – Середній.Віяло непереможною силою і могутністю над старим Дніпром-Борисфеном.
Фрідріх голосно і протяжно заіржав.
- Молодець, хлопчику! – Ельфіка ніжно поплескала його по шиї. - Треба вириватись із оточення!
Через кілька хвилин у небі над замком з’явилися чотирикрилі коні. Їх було п'ятеро, вони були майже вдвічі більші за орлів-велетнів, мали дуже войовничий вигляд і летіли прямісінько на них. Хто сказав, що вони не агресивні, лагідні, як кошенята? Данкварт? То хай подивиться зараз на цих розгніваних і рішучих летючих слонів із вікон своїх заможних покоїв у Високому замку!
Як тільки чотирикрилі коні впритул наблизилися до них, Фрідріх різко пірнув униз. А його летючі брати врізались у пташину зграю. Який тут піднявся гармидер! Іржання, пташині крики, кров, пір’я! Орли брали своєю швидкістю, гострими дзьобами і кігтями, коні – своєю масою, копитами, а також зубами! Внизу збігались мешканці Марієнбурга, щоб спостерігати за небаченим досі видовищем.
- Йо-хо! Суцільні спецефекти і ніякої комп’ютерної графіки! Голівуд відпочиває! – Леон тішився, як мала дитина.
- Лео, я все знімаю на телефон!- крикнула Катруся. – Такого ніде не побачиш, навіть у кіно!
- А телефон працює?
- Неймовірно, але так. Поки ще не розрядився!
Фрідріх висадив їх на стіні Високого замку, резиденції імператора.
Охоронець спочатку підняв лук, але побачивши принцесу, підбіг і кинувся до її ніг.
- Вітаю тебе, Готфріде, мій вірний страже!
- Я ваш навіки раб, моя прекрасна фройляйн Ельфіко!
- Що в замку, Готфріде?
- Все, як завжди, а от таке і в страшному сні не побачиш! – і охоронець хитнув головою у бік Зміїної вежі. Навіть на відстані дуже добре було видно битву бойових тевтонських тварин. – Який жах!
А потім у поле зору Готфріда потрапили незвичні для Тевтонії супутники принцеси, і очі його стали круглими, як два блюдця на святковому столі.
- О!.. – тільки й промовив він, не відриваючи погляду від ніг чужоземки.
Ельфіка насупила брови, витягла із торби плащ-невидимку і кинула його на Катрусю зі словами:
- Adverto!* Мальборк!
Плащ огорнув дівчину від талії до п’ят і став імпровізованою сріблястою спідницею, але без ефекту невидимості.
Фрідріх тихо і жалібно заіржав, нагадуючи про себе.Ельфіка все зрозуміла і відпустила свого улюбленця:
- Лети, Фрідріху, на допомогу своїм братам! Видеріть все пір’я цим пихатим птахам Данкварта!
Коник не забарився і негайно злетів у небо.
* Adverto – обертати, повертати (лат.)
VІІІ
На передостанньому поверсі Зоряної вежі перед масивними дерев’яними дверми Головної тевтонської обсерваторії розмовляли двоє чоловіків, які разюче відрізнялись один від одного. Це були люди, які на даний час керували країною. Один, високий огрядний сіроокий блондин в оксамитовому чорному одязі, із золотим ланцюгом на шиї в палець товщиною, важко відхекувався, нахилившись і спершись руками в коліна.
- Ти зробив помилку, Рагіме, коли поставив захисний щит над Високим замком. Як би добре було дістатися нагору за допомогою телепорта, а не дертися пішки! -роздратовано зауважив він.
- Ти став надто гладким, Данкварте, скоро в двері не влізеш, - сміючись, відповів другий, маленький худий лисий старий із азійськими рисами обличчя і різними очима. – Треба тебе посадити на хліб і воду, може схуднеш хоч трохи.
- О, ні! Це не для мене, я надто люблю добре поїсти. Та і не хочу бути такою слабосилою дохлятиною, як ти!
- Нормальні люди ще й спортом займаються, - гнув своє старий. - А ти здебільшого їси та лежиш.
- Що подобається, те й роблю! – огризнувся Данкварт Фландрійський. – І не треба мені вказувати, як жити. Я – правитель цієї країни! Скажи краще, навіщо ми сюди виперлися? Ти ж знаєш, що я ненавиджу це лігво тевтонської відьми.
- Ти ж сам захотів «серйозно» поговорити. Тут нас ніхто не почує. Бо всі інші теж бояться цього місця.
- Я всередину заходити не буду!
- Це просто смішно, Данкварте! Ти боїшся, що в обсерваторії тебе вкусить привид принцеси Фріди?
- Я повторювати не буду! – гримнув товстун.
- Ну, добре. Про що поговоримо?
- Мені набридло чекати, Рагіме! Набридло бути регентом. Прийшов час позбутися Оттона ІІІ. Я нарешті хочу стати імператором Тевтонії!
- Скоро станеш.
Данкварт на мить замислився. Чи справді він хоче правити цією неспокійною темною країною з непривітними людьми, які його ненавидять? Скоріш за все – ні! Майже нікому не відомо, що в нього є своя невелика держава, острів в океані. В нього там своя армія, замок-палац, віддані слуги-раби і скарбниця, повна золота і коштовностей. Як тільки з поглинанням світів буде покінчено, старий жрець Таргітай розплатиться скіфським золотом, того ж дня кораблі, навантажені награбованими коштовностями, піднімуть вітрила і понесуть Данкварта до його острова скарбів.
- І ще… Я хочу золота. Багато… Де моє золото? – тоном ображеної дитини проговорив Данкварт.
- Зовсім поряд. Один крок – і воно буде нашим…
Слова чоловіків гучно відлунювали від стін порожнього майданчика перед обсерваторією. Раптом до цих звуків приєднався ще один – чи то дзижчання, чи то гудіння.
- Як же мене дістали твої надокучливі дрони-шпигуни! – вигукнув Данкварт і став щосили відмахуватись від бджоли, що невідомо звідки з’явилась над їхніми головами. – Ти казав, що нас тут ніхто не підслуховуватиме.
- Присягаюсь безсмертними богами Всесвіту, то звичайна комаха. Звідки тут дрони? – знизав плечима чаклун.
- Геть від мене, дурна тварюко! Що тобі від мене треба? Я ж не жбан із медом! – Данкварт продовжував розмахувати руками, і бджола все-таки його вжалила за вухо. – Ой, як пече! Рятуй, чаклуне! – голоснорепетував він.
Рагім весело засміявся, торкнувся пальцями вкушеного вуха і неприродньо-улесливо запитав:
- Ну як? Болить?
- Ні… Вже ні… - Данкварт продовжував розтирати постраждале вухо.
- От бачиш, це був не дрон. Ті не кусаються.
Аж раптом їх розмову перервав гучний галас знадвору. Рагім відчинив високе вузьке вікно, і їх очам явилася пишнобарвна картина грандіозної битви орлів-велетнів і чотирикрилих тевтонських коней.
- Що?.. Як?.. – у Данкварта від люті, здавалося, відібрало мову.
- Коні і орли-велетні? Яскраве видовище! Краще, ніж бої гладіаторів у давньому Римі, - продовжував бавитися чужоземний чаклун.
- Отак привселюдно сплюндрувати гордість імператорського війська! Вона за все сплатить сповна, - Фландрієць був розгніваний і ображений одночасно. – Я зміюку за пазухою вигрів, Рагіме! Це все та клята мала пройдисвітка принцеса Ельфіка.
- О, з цієї дівчини вийшла б справжня імператриця – вродлива, розумна, смілива! – зауважив Рагім. – Не розумію, що ти знайшов у тій блідій поганці Матильді?
- Вона мене не зрадить, а це головне!
- Не був би я такий впевнений. Донька командувача тевтонською армією комтура фон Штрауфа була разом із принцесою Фрідою в загоні Опору, а потім видала її тобі. Є відоме прислів’я: «Зрадив один раз – зрадить ще». Пам’ятай про це!
- Можливо… Та з дівчиськом у мене не буде жодної хвилини спокою. Вона мені або отруту в їжу підкине, або подушкою задушить, коли я засну.
- Ти вважаєш її такою кровожерливою?
- Яблуко від яблуні недалеко падає. Яка мамця, така й доня! Ох, що це вони витворяють? – заволав Данкварт, коли коні стали перемагати орлів. – От я їй улаштую «солодке» життя! Згною у в’язниці! А коні? Я ж думав, що вони всі передохли. Треба спорядити винищувальну експедицію!
З верхнього майданчика Високого замку Ельфіка, Леон і Катруся спустилися довгою хиткою драбиною, а потім гвинтовими східцями до невеликої кімнати, з якої розходились кілька коридорів. Принцеса безцеремонно здерла плащ зі своєї білосвітської подруги, збільшила його за допомогою заклинання і примусила друзів накритися їм.
- Йдемо не дуже швидко і мовчки. Я – попереду, ви – за мною. Сподіваюсь, що не будете наступати мені на п’яти.
- Зрозуміло. Видержуємо дистанцію, - промовив Лео.
- Якщо мені доведеться з кимось розмовляти, стійте тихо! Ніхто не повинен нічого запідозрити.
Так вони повільно пішли довгим напівтемним коридором, подекуди освітленим смолоскипами. На їх шляху траплялись вартові, які мовчки вклонялись Ельфіці. На щастя, розмовляти ні з ким не довелося.
Покої принцеси були розташовані в лівому крилі третього поверху палацу і складались із чотирьох доволі просторих приміщень – вітальні, опочивальні, гардеробної та ванної кімнат.
Біля дверей вітальні принцеса зупинилась.
- Спочатку я розвідаю, як там справи, потім дам знак, - прошепотіла вона і відчинила двері.
ІХ
- Ой, фройляйн Ельфіко, як добре, що ви повернулись! – радісно скрикнула покоївка Хільда, маленька пухкенька симпатичнарудоволоса дівчина з ясними блакитно-сірими очима і розсипом веснянок на кирпатому носику, яка миттєво підскочила до принцеси. – Вас розшукував пан Данкварт. Так гнівався, так верещав, ніби я йому пальці в дверях придавила!
- А ти?
- А я сказала, як ви вчили, що ви пішли до собору Святої Діви Марії…
- А він?
- А він ще більше кричав, аж поки голос у нього не захрип.
- Так йому і треба! Молодець, Хільдо! Ти ж розумієш, що у нас із тобою є дуже важливі таємниці, про які нікому не можна розповідати.
- Так, фройляйн Ельфіко! Мій рот на замку, якщо хто про вас розпитує… Я нічого не знаю, нічого не бачила і не чула.
- Красуня і розумниця!
- Ох, фройляйн… - зашарілася дівчина.
- Ти знаєш, звідки я повернулась?
- З далеких країв, де шукали спільників, - прошепотіла Хільда.
- Маєш рацію, люба. Тож хочу тебе познайомити з новими друзями…
Ельфіка стягнула плащ з брата та сестри одним махом і підштовхнула їх до вітальні.
- Ну ось! Леон і Катріна!
Ковалі зайшли до вітальні, з цікавістю озираючись по боках. Це була велика кутова, досить світла зала з великими вікнами і важкою люстрою посеред стелі, в якій горіли понад тридцять свічок. Якби надворі був сонячний день, а не постійні сутінки, в залі було б добре видно без усілякого освітлення. Стіни, оздоблені блідо-блакитним шовком, прикрашали картини, серед яких кидався у вічі портрет усміхненої принцеси Ельфіки.
- Привіт! – промовив хлопець.
- Матінко Божа! – злякано пискнула Хільда і гепнулася на один із диванів, що стояли попід стінами. – Що з вами сталося? Де фройляйн Катріна загубила спідницю? – покоївка почервоніла ще більше і сховала обличчя в долонях. – То, може, вас грабіжники роздягнули?
- Мої друзі… вони…е-е… із Парижа, - спробувала придумати щось правдоподібне Ельфіка (Ну не могла ж вона сказати своїй наївній, не дуже розумній служниці, що подорожує паралельними світами!). – То в них мода така.
- Моя матінка завжди вважала, що французи не сповна розуму, - пробелькотіла дівчина. – Що ж то за мода така – ходити голими?
- Мені цікаво, хто тут голий? – не втрималась обурена Катруся. – Я? Ельфе, твоя подружка виросла в забитому селі? Чи з лісу щойно вийшла після кількарічних блукань?
- Ох, фройляйн Ельфіко! Що фройляйн таке вигадала?! – дівчина розтулила очі. – Я не блукала в лісі…
- Катріно, Хільда мені не подруга, вона моя покоївка, це по-перше, - повільно і дещо зверхньо сказала принцеса, - а по-друге, вона народилась і виросла в Марієнбурзі, найсучаснішій столиці нашого світу.
- А чого ж вона…
- Катю, де тебе виховували? Ти поводишся як… гм…нечемно, - тихо зауважив Леон. – Чула б тебе матуся, їй би вже, напевно, «швидку» викликали.
- Що такого я сказала?
- Алінка погано на тебе впливає, сестро! Нагадую: ми в чужому світі, де інші традиції і правила та інший… так би мовити, стиль одягу.
- Можливо я й одягнена не так, як тут звикли, але злодійкою себе не вважаю, - невдоволено буркнула Катруся. – Тут деякі бідних дівчат за рабинь тримають і нічого…
- Хільда не рабиня, - заперечила Ельфіка. – Вона тут працює. І зовсім не бідна. Вона із заможної сім’ї, хоч і не родовитої. Її батько відомий у Тевтонії судновласник. Просто працювати в імператорському палаці – це… як би правильно сказати… це…
- Престижно! – підказав хлопець.
- Так, престижно, - зраділа підказці принцеса. – А ще батьки Хільди отримують щомісяця за її працю гроші з імператорської скарбниці.
- Ну, добре! Зрозуміла, - зітхнула з нещасним виглядом Катруся. – Але що я маю робити, якщо в мене немає пишних тевтонських суконь?
- Натомість в мене їх чимало, - весело промовила принцеса. – Я ж тобі про це казала. Так, Хільдо, годі вже вдавати з себе святу невинність! Час зайнятися справою!
- Так, фройляйн Ельфіко! А що будемо робити? – стрепенулася покоївка і на її гарненькому кругловидому обличчі заграла лукава посмішка.
- Будемо робити з Катріни справжню тевтонську фройляйн!
- А з пана Леона?
- А з Леона – справжнього тевтонського придворного кавалера!
- Ох, гарним буде! – закотила очі дівчина.
- Хільдо!
- О, пробачте, фройляйн!
- Тільки от проблемка…
- Яка?
- В моєму гардеробі одягу для нього немає.
- Зв’яжіться тевтонікатором із моїм братом Петером. Він такого ж зросту і комплекції, як ваш французький друг. У Петера є дуже гарні наряди. Він принесе!
- Точно! Що б я без тебе робила? Моя ти розумнице!
Хлопець в сірому каптурі на голові дивився в дзеркало на стіні, але свого відображення не бачив. Це було Дзеркало перебігу подій, яке колись належало принцесі Фріді. В ньому можна було бачити те, що відбулося в минулому, треба тільки знати, як примусити дзеркало працювати на себе. Хлопець знав, бо відчував в собі силу справжнього чарівника. Зараз він бачив в дзеркалі Данкварта. Той був в залі, що була заповнена золотом, коштовностями, картинами та іншими витворами мистецтва. Фландрієць кружляв залою, торкаючись скарбів і примовляв:
- О, мої ви любі! Крім вас, мені ніхто не потрібен, ні дружина, ні діти… Тільки усвідомлення того, що всі ці багатства мої, дає мені стимул жити. Навіть влада над Тевтонією мені потрібна тільки для збагачення… Золото – кохання всього мого життя!
- От вже, хворий збоченець! – роздратовано прошепотів хлопчина. – Зачекай трохи, я тобі влаштую веселе життя! Я, правда, тільки вчусь бути магом, та й тих знань, що маю, вистачить для того, щоб добряче зіпсувати твоє сите існування!
Він озирнувся навколо – це була келія брата Бернарда. Аскетична обстановка, на стіні – розп’яття Христа Спасителя, тільки от дзеркало було тут зовсім недоречно. Але ж брату ця келія, на жаль, більше не знадобиться, бо Бернарда було вбито тиждень тому за наказом Данкварта. Вбивча стріла прилетіла з лісу і поцілила в голову монаха-відлюдника, коли він вийшов на поріг келії. А потім тіло Бернарда забрали з собою двоє вояків в чорному одязі.Хлопець про це теж дізнався з Дзеркала перебігу подій.
- Практика – прямий шлях до майстерності. Треба багато працювати, щоб досягти впевнених результатів. Будемо тренуватися… Знову і знову… Так, келіє! – звернувся він до хатини, немов вона була живою істотою. – Спочатку нам необхідно навчитися добре маскуватися. Ти ж знаєш, що маскування дуже важлива річ, особливо під час війни і окупації. Ти згодна з моїм твердженням, келіє? Мовчиш? Келіє, стань скіфським шатром!
Мазані глиною стіни перетворилися на шатро, задраповане синім шовком із зображенням звірів і рослин. От тільки на стіні залишилися розп’яття і Дзеркало перебігу подій, а посередині – дерев’яний стіл із глиняним глечиком.
- Ой! Минулого разу вдалося краще! Напевно, погано зосередився і не дуже добре уявив те, чого бажав… Шатро, стань келією монаха-відлюдника!
На місці шатра вмить з’явилася келія, але зникло чарівне дзеркало, замість нього на стіні поступово проступив портрет бородатого вершника-скіфа.
- От вже паскудство! – засмутився хлопець. – Ну, що ти витріщився на мене? Як я тебе вчив?
Картина стала оживати: воїн підняв руку з коротким мечем, а його губи розтягнулися в глузливій посмішці.
- О! Чомусь вже навчився… Це все? Я ж казав, що нам треба вміти відлякувати всіх надто допитливих!
І тоді скіф на портреті зареготав страшним нелюдським сміхом, від якого волосся стало б дибки у будь-якої нормальної людини…