БІЛИЙ СВІТ. Частина ІІІ
ЕльфікаПодії, що відбувалися з головними героями в Тевтонії та Херсоні, відновлені і записані в хронологічному порядку Елізою Петрівною Марчук, колишньою вчителькою географії, сусідкою Ковалів
ТЕВТОНІЯ. IV-VI
IV
Тевтонія. Ранок цього ж дня.
Хлопець бачив солодкий сон, але голос фрау Гертруди повернув його в безжалісну реальність:
- Еріку, хлопчику мій, прокидайся. Є важливі справи!
Він посміхнувся, потягнувся і відкрив блакитні очі:
- Пану Йогану не вистачає приправ для приготування обіду?
- Вгадав, любий… Доброго ранку, мій славний лицаре!
- Доброго ранку, тітонько Гертрудо! – за наказом Данкварта тітка Еріка керувала кухонними слугами і наглядала за всіма процесами, що відбувалися в кухонних приміщеннях.
Пан Йоган був головним імператорським кухарем, і хоч він завжди заздалегідь запасався всіма потрібними інгредієнтами вишуканих страв, та іноді йому не вистачало якихось екзотичних приправ. А часто це було просто прикриттям для доручень, які Ерік виконував у місті.
- Купиш на ринкуу пані Гелени по два великих пучка петрушки, майорану, естрагону і шпинату. Ось корзина і гаманець із золотими гульденами.
-В мене буде ще якесь доручення, тітонько Гертрудо? – здогадався хлопець.
- Так, любий! В замку з’явилися листівки, що закликають до непокори Фландрійцю і його оточенню. Підписані «Опір», - занепокоєно промовила жінка, молода і ще гарна, тільки якась змучена.
- Так це ж добре! – зрадів Ерік і став швидко одягатися. – Хіба ні? Мені здається скоро настане гаплик правлінню товстого жмикрута і його підлабузника чаклуна. По всій Тевтонії Опір збирає прихильників. Незадоволених Данквартом збільшується з кожним днем. Люди пам’ятають світлі часи і мріють їх повернути. Як добре ми з тобою зажили б, тітонько!
- Так, мій хлопчику! Але ж… Я хочу, щоб ти зайшов до міської типографії й попередив пана Гельмута про небезпеку. Розумієш, ті листівки надруковані в типографії. Тож Фландрієць з обшуком не забариться. Скажи пану Гельмуту, хай закриє типографію і заховається на деякий час, щоб уникнути в’язниці. Краще буде, якщо він зникне з Марієнбурга.
- Добре, я все зрозумів, тітонько!
- Ох, так багато людей постраждало за п’ять років, скільки загинуло! – жінка гірко зітхнула.
- Все-все, не треба себе мучити, тітонько Гертрудо! – жінка доводилася рідною сестрою батька Еріка і хлопець не хотів, щоб вона знову згадувала про жахливі втрати їх власної родини, бо вона тоді весь час плакала і він не міг її заспокоїти.
В боротьбі проти Данкварта загинули батькой матір, дід і бабця хлопця, а також чоловік фрау Гертруди.
-Еріку, я тобі дещо хочу сказати про принцесу Ельфіку…
- Я слухаю, тітонько.
- Я знаю, що ти постійно з нею спілкуєшся, що ви товаришуєте… Я прошу тебе, хлопчику мій, не кажи їй нічого про Опір.
- Чому?
- Дівчинка дуже необережна, надто поривчаста, нестримана і надто прямолінійна. Данкварт давно на нею зуб точить. Йому нічого не варто прибрати її з дороги, запроторити у в’язницю або навіть вбити. Зрозумій, окрім хворого Оттона ІІІ, вона єдина, хто ще залишився з імператорської родини, вона – спадкоємиця. Хто знає, як будуть розвиватися події. Ми повинні її берегти… І передай Хільді, хай тримає рота на замку.
Ринок Марієнбурга був важливим місцем для всіх містян. На ньому продавалися овочі, фрукти, зелень, молочні продукти і м’ясо, що привозили селяниз найближчих від столиці поселень. Ринок займав досить велику за розміром територію і лівим боком виходив прямо на велику площу – майдан Тевтонії, де по великих святах і важливих подіях збиралися марієнбуржці, щоб послухати, що промовляє імператор з балкона імператорського замку або про що сповіщають герольди. Раніше він був дуже людним, галасливим, де з ранку можна було загубитися в натовпі людей, що прийшли скупитися, а також дізнатися про всі важливі в країні новини. Але якщо раніше люди були здебільшого радісні, а новини добрі, то тепер смуток і страх витав над ринковою площею. Людей було мало, як продавців, так і покупців, вони були нещасні й небагатослівні, а якщо і говорили, то пошепки і оглядаючись. Їх погляди були такі ж похмурі, як і небо над їх головами.
Пані Гелену, пишну доброзичливу селянку з поселення біля тевтонських плавнів, у якої Ерік мав придбати зелень, він побачив здалеку. Вона пошепки розмовляла про щось із незнайомою хлопцю містянкою. Підійшовши майже впритул, Ерік почув уривок тихої розмови.
- Кілька наших чоловіків із поселення подалися до загонів Опору, - казала пані Гелена. – Кажуть, фрау Анналісо, вони стоять табором в лісі біля Золотої могили.
- Правильно роблять! Скільки ж можна терпіти свавілля чужинців, які вже всю душу висмоктали з бідного народу, - з гіркотою в голосі відповіла містянка. – Але скоро в наших родинах зовсім не буде чоловіків. Вони всі будуть або у в’язниці, або в Опорі. Як будемо годувати дітлахів, не знаю!
Побачивши чорно-жовтого джмеля, що причаївся в пучках зелені петрушки, Ерік тихо скрикнув:
- Пані Гелено, це дрон!
- Що? Ой, лишенько! – вона побачила волохатого шпигунця. – Тікайте, фрау Анналісо! Я теж піду… Тут зараз будуть солдати! – жінка похапцем стала скидати зелень в корзини. Ерік став допомагати їй збиратися:
- Кидайте все, пані Гелено і ховайтеся! - з відчаєм прошепотів Ерік. – Цей товар не вартий вашого життя.
- Ох, ти маєш рацію, мій хлопчику! Що це я роблю? – розгублено пробубоніла жінка. – Якщо хочеш бери зелень, скільки тобі треба… А я тікаю…
Та було вже надто пізно: ворота Високого замку відчинилися і до ринку помчав загін озброєних солдатів, керований очільником замкової варти паном Герхардом фон Вольфом. Видно, джміль-шпигун вже тривалий час наглядав за пані Геленою. На ринку миттєво зчинилися галас і метушня.
- Сховайтеся в натовпі серед торговців!
Злякана розгублена жінка заметушилась, потім побігла…
- Ось вона, я її бачу! Схопити заколотницю! – прогримів над ринком голос очільника замкової варти.
Вершники кинулися вперед, перекидаючи прилавки, корзини, глечики. Верески і прокльони людей змішалися зі звуками розбитого скла і кераміки, тріском дерев’яних прилавків… Двоє солдатів зіскочили з коней і схопили пані Гелену за руки.
- Ой-ой-ой, людоньки, що ж тепер буде з моїми діточками? В мене їх четверо і всі малі! – пронизливо заголосила жінка, намагаючись вирватися з рук вояків.
- Іменем імператора, ти заарештована за участь у заколоті! – гаркнув фон Вольф. – А про дітей треба було думати раніше… перш ніж відкривати свій поганий рот!
- Яка вона заколотниця? – крикнув з натовпу Ерік. – Звичайна марієнбурзька продавчиня.
- Замовкни, щеня! – загарчав фон Вольф, відшукавши очима хлопця. – З тобою я розберуся в замку!
«Треба скоріше в типографію, - із сумом подумав хлопець, проводжаючи поглядом солдатів і заарештовану пані Гелену, яка голосно ридала, – попередити пана Гельмута про можливий арешт…»
V
Перше, що кинулось у вічі, був вогонь, що палахкотів посеред кімнати, дим піднімався вгору і виходив у круглий отвір угорі, округлі стіни, що звужувалися догори,були обтягнуті синім шовком, на якому були вишиті звірі і рослини… Від несподіванки принцеса розгубилась.
- Щось не схоже на келію відлюдника, - стурбовано проказав Леон. – Скоріш на шатро шемаханської цариці!
- Якої цариці? – розгублено перепитала Ельфіка.
- Ніякої… Тобто, казкової східної цариці. А, не звертай уваги. Куди це ми потрапили, Ельфе? Схоже, машинка часу зламалась! Упс!
Дівчина мовчки озиралася. Де це вони? Стіни були прикрашені стародавньою зброєю, прямо навпроти них висіла велика ткана картина-гобелен із зображенням бородатого вершника в дивному одязі диких кочівників. У руках він тримав справжній меч із золотим руків’ям, тобто постать воїна і кінь були вишитими, а меч прикріплений до картини.
- Гарний портретик, йому місце в галереї, - проказала Катруся. – О, так це ж меч Зігфріда! Я першою побачила! – оминувши вогнище, вона підскочила до картини, але зачепилася ногою за згорнутий килим, впала на підлогу.
- От уже незграба! – Леон кинувся до сестри, але її дикий зойк зупинив його на місці:
- Ой, мамусечко, він… він рухається!!! Він сміється!
- Хто?
- Дикун на картині!
- Кет, не приколюйся і не репетуй! – промовив хлопець і схилився до Каті, щоб допомогти їй підвестися,аж раптом закляк на місці.
- Що це в дідька таке?! Він живий? Ельфе, це твої магічні штучки? Або ж тевтонські приколи для новачків твого вірного брата-монаха? – зляканим голосом промовив Леон. – Він справді сміється!
- Хто? Портрет?! – ну все, ці двоє її розізлили! – Не смій у моїй присутності згадувати нечистого! Досить дурнів клеїти! І досить вилежуватися на м’яких килимах, коли нас чекають надважливі справи! – Ельфіка кинулася сама піднімати Катрусю і раптом почула чіткий глузливий регіт, надто голосний, щоб його переплутати з будь-чим іще. Вона відчула, що кожна волосина на її тілі стала дибки! – Не може бути! – вона обережно підняла очі на картину, і від побаченого у грудях її похололо – картина стала оживати: воїн підняв руку з коротким мечем, заміряючись на них, і його тонкі губи розтягнулись в зміїній посмішці.
- Я ж кажу, він живий, він дивиться на нас! – тонким голосом заверещала Катруся і гарячково вчепилась в руку принцеси, не даючи тій можливості перехреститися.
- Господи, пресвятий Боже, - тільки й прошепотіла Ельфіка.
І тут вони всі троє ясно почули, як заіржав кінь під вершником. Скрикнувши в один голос, вони кинулися навтьоки…
Пробігши лісовою галявиною деяку відстань від того, що мало бути келією брата Бернарда, вони мовчки розглядали велике розкішне біле шатро, перед яким маяли на увіткнутих в землю довгих списах кінські хвости – бунчуки. Диво якесь! Це було те саме місце, де жив відлюдник! Скільки разів Ельфіка бувала раніше в цьому лісочку… Тільки от келії більше не було. Замість маленького обмазаного глиною будиночка, критого очеретом, стояло якесь чудернацьке шатро, зовсім не схоже на ті, що ставили лицарі, коли влаштовували в степу бойові турніри.
- Як темно! – першим порушив мовчанку хлопець і подивився на небо. – Коли ми покидали Херсон, там ще світило сонце. Невже в Тевтонії сутінки? Чи, може, зараз буде злива? Хмари грозові, аж чорні.
- Звичайне небо Тевтонії, - сумно проказала Ельфіка. – Таким воно стало п’ять років тому, відколи з’явилися диявольські труби, що висмоктують енергію.
- Якось незручно жити під таким небом.
- Навіть страшно!
Зловісні чорні хмари клубочилися над головами так низько, що, здавалося, до них можна було рукою доторкнутися.
- Як дим над згарищем, - зауважив Леон. – Невже завжди так темно?
- Ми знаходимося в лісі… В степу трохи світліше.
- Лихо! Але ж, як кажуть, без лиха не бува добра. Ми все зробимо задля порятунку Тевтонії!
- Гей, друзі, ми зовсім відволіклися від теми. Забули про меч Зігфріда? Він залишився в шатрі! – перервала брата Катруся.
- То був не Бальмунг! Занадто короткий, - впевнено відказала принцеса, відмахнувшись від дівчини. «Чи можна з чимось сплутати легендарний меч непереможного героя?»
- Я знаю, що це за меч! Я зараз! – зненацька проказав Леон і кинувся до шатра.
- Не йди, Лео! Послухай мене! Цей дикун тебе вб’є! – Катруся намагалася затримати брата, але марно.
- Він не справжній, мала, він – картина! – загадково посміхнувся Леон і зник у шатрі.
Ельфіка вся напружилася, бо готувалася в будь-який момент кинутися на допомогу. Але навколо було тихо і спокійно. Леон повернувся швидко із дурнуватою посмішкою на вустах, в одній руці – меч, в іншій – коштовні чорні піхви, оздоблені золотом. Меч теж був непростий! Короткий, двогострий, із золотим руків’ям у вигляді оленя, що летить…
- Чоловік повинен мати зброю! – безапеляційно заявив хлопець і раптом, як навіжений, підскочив і несамовито заволав: - Я - вождь! За мною, мої вірні воїни! Переможемо всіх ворогів! Нехай Арес нам допоможе!
Він розмахував мечем так близько від дівчат, що вони ледве встигли відскочити в бік.
- Що за дикунство? – гримнула роздратована принцеса.
Вона миттєво вихопила кинджал і вправно з його допомогою вибила меч із рук Леона. Меч відлетів у траву.
- Обережно, хлопче! То ж бойова зброя! Ти, я бачу, в своєму азарті ладен нас із Катріною покришити, як капусту!
- Навіщо, Ельфе? – в очах хлопця промайнув розпач, він підняв меч із трави, уклав його в піхви і голосно зітхнув.
- Тобі скільки рочків, Лео? Наше становище кричуще складне, а ти гратися надумав, нерозумне дитятко! – Ельфіка навмисно глузувала з нього, щоб він швидше отямився.
Його погляд став усвідомлений, він спитав, уважно дивлячись їй в обличчя:
- Де взяла зброю?
- Ой, не питай, де взяла! Я ж у себе вдома! Чи може, ні?
- Може, й ні. Зізнайся, Ельфе, щось не так у данському королівстві…
- «Чи бути, чи не бути — ось питання».Знаєшся на Шекспірі? – вона продовжувала кепкувати з хлопця. Теж мені, розумник!
- А ти?
- А я – сучасна освічена принцеса. У мене були кращі вчителі Європи!
- Похвально!
Він теж глузує?!!
- Я читала не тільки Пісню про нібелунгів і легенди про короля Артура, а й вивчала твори Петрарки, Данте, Томаса Мора, Омара Хайяма… Я вільно володію німецькою, англійською, франкською, італійською… Я знаю сарацинську! – Ельфіка не могла стриматись, їй дуже хотілось поставити на місце цього білосвітського бовдура!
- Стоп! Ну, тебе понесло, мала! Зараз всі голосно аплодують і схиляються перед принцесою-професоркою, – глузливо сказав хлопець.
То це він її на місце ставить? Як там вони кажуть у Білому світі? «Прикольно!» Ніколи сперечатись! Вона уважно поглянула на Лео і тихо проказала:
- Так, щось зовсім не те коїться в данському королівстві! Замість ось цього неподобства, - принцеса вказала на повстяне шатро, - повинна бути келія брата Бернарда. Вона завжди тут стояла, виходячи дверима на лісову галявину…
- А це – не Бальмунг, маєш рацію! – хлопець підняв догори піхви з мечем. – Це – скіфський акінак!
- Звідки знаєш, Лео? – спитала Катруся.
- У музеї бачив.
- І звідки тут скіфи?
- А звідки Тевтонія? – відповів він питанням на питання.
Їхній діалог перервав дивний звук, що швидко наростав. То був бойовий клич…
На протилежному боці великої галявини спочатку з’явилося біле марево, а коли воно стало розвіюватися, вони побачили, як сивим полиново-ковиловим морем південного степу на тлі темного захмареного неба летить загін бородатих вершників у чорних гостроверхих башликах, одягнених у шкіряні штани та повстяні куртки. У руках – довгі списи, на боках – горити з луками та стрілами і короткі мечі в піхвах.
- Скіфи, - зачаровано видихнув Леон.
- Примарні воїни Данкварта! – з жахом прошепотіла Ельфіка.
VI
- Примарні воїни! Це примарні воїни! Треба ховатися! – паніка охопила все єство тевтонської принцеси. – Це загін Данкварта! Мерщій у ліс!
- Ельфе! – тихо і зовсім спокійно сказав Леон.
- Вони підступні і кровожерливі! Я не жартую. Я бачила, як одного разу вони ганялися полями за втікачами із імператорської в’язниці. Вони заганяли їх як зайців, і реготали, наче то була смішна забава! – вона говорила швидко, ковтаючи слова, і намагалася схопити друзів за руки, щоб потягнути під укриття дерев.
- Ельфе, подивися на мене! – Леон міцно вхопив її за плечі і змусив поглянути спочатку на нього, а потім - на вершників. – Це марево, міраж… Вони якщо і мчать на конях, то десь далеко, і вони нас не бачать.
Дівчина враз отямилась і вже без жаху подивилася на край галявини – голоси поступово затихали і марево тануло на очах. На його місці знову з’являлися дерева знайомого їй лісу.
- О, Лео, мій добрий друже! – вона зовсім розчулилась і поривчасто пригорнулася до міцної статури хлопця (тільки на кілька миттєвостей!). – Я дякую тобі!
- За що, ваша високосте? – він схоже був у захваті від її дій.
- За підтримку, за допомогу, за розуміння без слів, за те, що ти поряд зі мною, мій хоробрий лицарю!
- Навіки ваш, принцесо! Радник, захисник і навіть зброєносець! – він весело потряс піхвами з мечем.
- Ой, «як чарівно, як чудово, мабуть від щастя я заплачу»! Від ваших солодких воркувань застрелитися хочеться! – Катруся невдоволено тупнула ногою. (Здається, вона ревнує). – Давайте міркувати, що далі робити.
- Так, вона права, - погодилася Ельфіка.
- Лео, ти ж у нас визнаний розумник-аналітик, - сказала сестра. – Змалюй ситуацію, що склалася.
- Отже, так! – серйозно проговорив хлопець. - Що бачить око стороннього спостерігача? По-перше, проти тебе, Ельфе, діє об’єднана армія ворогів – це твій дядько імператор… Як його звуть, до речі?
- Оттон ІІІ, - механічно відповіла вона.
- Отже, імператор Тевтонії Оттон ІІІ, його новий «кращий» друг - чорний лицар Данкварт… Чому чорний?
- Одягає тільки чорне вбрання, - уточнила вона.
- Він що, гот? – зморщила гарненький носик Катруся.
- Ні, просто повний дурень, - зневажливо зітхнула принцеса. – Але чорним лицарем його, окрім мене, ніхто не називає. Звуть або Данквартом, або Фландрійцем.
- А також, - продовжив Леон, - темна конячка - чаклун Рагім. Його чаклунські властивості під великим питанням!А ще армія примарних воїнів (вони ж скіфи!). На початку вся ця темна братія мала спільну мету, а зараз, мені здається, у кожного своя. Данкварт, скоріш за все, звичайний шахрай, хитрий і жадібний, який використовує твого дядька і особистого ручного чаклуна у своїх корисливих цілях. У його величності Оттона ІІІ стільки локшини висить на вухах, що вони, бідні, згортаються під такою вагою. Це ж треба було вигадати таке дурнувате шахрайство – «вічне життя і влада над всесвітом»!Та в нас навіть діти розуміють, що це маячня!… А от Рагім, мені здається, – найнебезпечніший із трійці. Він видає себе слухняним слугою, але у нього своя мета! Щодо скіфів… Скіфи – просто вояки, жорстокі, дикі, вправні воїни… і все! У сучасному світі їх немає. Отже, їх викликали із минулого.
- Як же це можливо?! – не втрималась Ельфіка. – Такого не буває!
- Може, у Рагіма машина часу? – припустила Катруся.
- Суцільна маячня!
- Тевтонія у Херсоні теж здається казкою, але… - Леон виглядав сумним і не за роками дуже мудрим. - Ті труби, що висмоктують тевтонську енергію, розмивають грані між світами, між минулим, теперішнім і майбутнім. І це дуже небезпечно!
- Так, Лео, маєш рацію, треба зупинити висмоктування енергії… - сказала Катруся. – І треба повернути скіфів назад до Скіфії!
- Треба знайти меч Зігфріда і перстень нібелунгів! – нетерпляче додала принцеса.
- Дізнатися, навіщо насправді вони Данкварту, - сказав Леон. – І більше дізнатися про Рагіма. Імператор хоче влади і вічного життя, Данкварт, схоже, неземного багатства, а чого хоче загадковий чаклун? Мені здається, що це він грався з нами, змінивши келію монаха на скіфське шатро.
- А дикун на портреті, що сміється, теж його робота?
- Хто сміявся, не знаю, а що робилося з гобеленом, пояснити можу: він вишитий нитками, що змінюють колір під різним кутом.Така собі 3-D картинка! Отакі думки в мене цієї миті. А далі треба розбиратися! – закінчив хлопець, задумливо оглядаючи галявину лісу.
- Слухайте, друзі, я не знаю, де плащ-невидимка… - раптом проговорила Ельфіка, оглядаючи вміст своєї сумки. – Невже він вислизнув у шатрі?
- Погано, - тихо сказав Лео. – Річ цінна, треба повернутись.
Але повертатися було нікуди – скіфського шатра на галявині більше не було. Воно зникло у них на очах…
- Як… - прошепотіла розгублена принцеса.
- Ельфе, твій плащ, - тихо сказала відверто злякана Катруся, вказуючи на місце, де раніше було шатро.
На темній траві біля дерев виблискувала сріблом купка тонкої тканини. Хлопець мовчки підібрав плащ-невидимку і повернув його принцесі.
- Мені не подобається це місце і чаклунські ігрища! Дівчатка, валимо звідси!
Старий жрець стрімко наближався до заповітного місця, самого серця Гілеї, заплавних лісів понад Борисфеном, величезної таємної печери, повної скіфського золота. Він то стрімко біг, ледве торкаючись землі, то летів, перетворюючись на великого чорного хижого птаха. Під ним була рідна земля, яка тисячу років була землею скіфів і ще тисячу буде…
Діставшись нагромадження величезних каменів-валунів близько великої ріки, старий жрець впав на коліна і підняв руки до неба. В одній руці він тримав жмут вербових прутів для віщування, а в іншій золоту статуетку богині.
- Впусти мене, велика Табіті!
Один із каменів-валунів повільно відсунувся вбік, відкриваючи вхід до печери скарбів. Жрець зробив кілька впевнених кроків. Десь в глибині величезної печери спалахнуло багаття, а прямо під ногами старого загорілися скіфські золоті дари: плуг, ярмо, сокира і чаша. Впали вони з неба за синів першого скіфа - Ліпоксая, Арпоксая і Колоксая і тільки молодшому брату далося священне золото, за що він і отримав скіфське царство.
Жрець по черзі доторкнувся до кожного зі палаючих священних дарів і вогонь на них згас.
- Я – Таргітай, першолюдина і батько перших скіфів, син Папая і Змій-дівиці Апі, кличу тебе, велика Табіті, повелителька вогню!
Він пройшов вглиб печери, де під стінами були навалені величезні гори золота, і багаття спалахнуло з величезною силою, а у вогні проступили обриси головної скіфської богині.
- Пробач мені, велика Табіті, що не зміг повернути золоте царство Атея на землі скіфів. Але цей час невпинно наближається.
- Ти слабкий, Таргітаю! – рознісся громоподібний голос богині,що відлунював від стін печери. – Ти пообіцяв чужинцям скарби Скіфії!
- Ні, велика Табіті, скіфського золота вони ніколи не отримають! Обіцяти – не значить зробити! Присягаюсь тобі, Табіті, я їх обдурю. Жодна золота монета не потрапить до їхніх жадібних рук!
- Убий їх!
- Так, велика богине, я принесу їх тобі в жертву! Але спочатку хай повернуть на ці землі Атеєве царство.
- Забери у чужинців чарівні меч і перстень і я сама поверну скіфську могутність! А потім вбий тих, хто хоче загарбати золото Скіфії!