БІЛИЙ СВІТ. Частина ІІ
ЕльфікаПодії, що відбувалися з головними героями в Тевтонії та Херсоні, відновлені і записані в хронологічному порядку Елізою Петрівною Марчук, колишньою вчителькою географії, сусідкою Ковалів.
ТЕВТОНІЯ. І-ІІІ
І
Таємна рада в штаб-квартирі Організації Міжсвітових Націй затягнулась на добрих дві години. Леон, Катруся і тевтонська принцеса Ельфіка обговорювали деталі майбутньої хвилюючої пригоди, тобто потрапляння з Херсона в Тевтонію через замаскований міжсвітовий портал. Відбувалось це дійство на другому поверсі будинку Ковалів, у Катрусиній кімнаті. Леон, звичайно, як єдиний хлопець в команді, призначив головнокомандувачем себе. Ну, не курчата ж будуть керувати процесом рятування світів! Сестра не сперечалась, а юна тевтонська красуня про гендерну рівність, здається, взагалі ніколи не чула. От і добре!
З виглядом Наполеона-переможця хлопецькрокував туди-сюди кімнатою і впевнено проголошував план переходу в паралельний світ і майбутні дії з подолання всесвітнього зла.
- Усе зрозуміло? – зупинившись, він уважно оглянув своє нечисленне «військо», тобто двох принишклих дівчат.
Ельф із рівною спиною застигла в королівській позі в комп’ютерному кріслі, а Катруся, яка стояла за спиною принцеси і розчісувала щіткою її розкішне золоте волосся, підняла на брата стривожені зелені очі.
- Мабуть, так, - сказала сестра.
- Ні, - важко зітхнувши, проговорила Ельфіка. – Я не можу в такому скандальному вигляді з’явитися в Тевтонії.
- Нормальна сукня, як на мене, - заперечила Катруся. – У мене кращої немає.
- Я не кажу, що вона погана. Просто незвична для Тевтонії. Ні, це неможливо! Я в ній, наче гола! – розпачливо скрикнула дівчина. – Я стану посміховиськом усього Марієнбурга! Чому я не можу перевдягнутися?
- Зрозумій, Ельфе, ми їхатимемо в маршрутці, в якій зазвичай повно людей. Сховатися під плащем-невидимкою цього разу не вдасться. Отже, ти в своїй королівській сукні поїхати не зможеш. Перевдягнешся або в бібліотеці перед проходженням через портал, або вже в Тевтонії, - терпляче пояснював Леон.
- Пройшовши через портал, ми опинимося в келії монаха-відлюдника! Що він про мене подумає?
- Нічого поганого.Переживе твій монах! До речі, повернімось до головного! Як потрапити вбібліотеку з порталомв інший світ? Зупинку транспорту ти знаєш? Як ти звідти дісталася?
Декілька секунд вони мовчки дивились одне на одного: Лео розумів, що пошуки потрібної бібліотекиможуть бути проблемними, а Ельфіка думала, розповідати новим друзям про телепорт, чи ні.
- Я приїхала на великій кареті з рогами, і вона мені не сподобалась.
- Тролейбус? Добре!
- Не бачу нічого доброго, - дратівливо зауважила Катруся. – Тролейбусні маршрути проходять повз половину міських бібліотек! А назви зупинки ти не знаєш!
- Не знаю…
- Ельфе, ти зможеш змалювати ту бібліотеку? – спитав Леон. – Не кажи, що не зможеш. Добре подумай!
- Я спробую.
- Закрий очі та уяви її…
Лео скористався моментом, коли міг дивитися дівчині прямо в обличчя. Яка ж вона була нереально вродлива! Надзвичайно яскрава зовнішність, витончені неповторні риси обличчя… А очі? Таких волошково-синіх очей Лео ще не бачив. Хіба що у кого кольорові лінзи. Навіть одягнена в Катрусину сукню, вона була якоюсь неземною. Справжня інопланетянка, або «іносвітка»? Ох, пропав ти, хлопче!
Дівчина слухняно заплющила очі і напружила пам’ять.
- Що ти бачиш, Ельфе?
- Окремий невеликий будинок сірого кольору. Сірий дах, білі вікна, коричневі двері. Паркан, зроблений із металевих стовпчиків. Перед входом у двір – величезна тополя.
- Добре, молодець! Ми знайдемо ту бібліотеку! А тепер скажи мені, що написано на будинку?
Ельфіка розплющила волошкові очі, і з її вуст миттєво зірвалось:
- На синьому фоні великими білими літерами написано: «Бібліотека №15»
- Браво, мала! Ти – диво! – хлопець ледве втримався, щоб не кинутись її обнімати.
- Мала? Леоне, так не звертаються до принцес! – більше здивовано, ніж ображено, зауважила тевтонська красуня.
- Пробач! – весело засміявся Леон і прогуглив у смартфоні адресу бібліотеки. – Вулиця Некрасова. Північне селище… Гм, далеченько звідси! Ну, нічого, впораємось. Отже, мої любі принцесо і сестро, на найближчу годину план такий: добираємося на маршрутці до бібліотеки, там ховаємося під плащем-невидимкою і чекаємо на відвідувачів біля дверей. Разом з іншими читачами заходимо в приміщення, тихесенько пробираємося в книгосховище і чекаємо на закриття бібліотеки. Тільки потім проходимо через портал. Усе зрозуміло?
- Лео, ти мамі зателефонував? – несміливо запитала Катя.
Так сталося, що брат і сестра вже три дні поспіль господарювали вдома самі: тато був у рейсі (прямував Атлантикою до Південної Америки), а матуся, історик, разом із групою київських археологів, брала участь у розкопках скіфського поховання в Нижньосірогозькому районі.
- Так, усе гаразд, - відповів хлопець. – Мама в Херсоні буде завтра приблизно о чотирнадцятій годині. Просила її зустріти на автовокзалі… Знаєте, ледве додзвонився. Там, де вона з групою археологів, дуже поганий зв’язок. Та для нас це добре, бо майже добу вона не зможе нас контролювати…
- Ти вважаєш, що ми впораємося до маминого приїзду? – Катруся почувалася ніяково, як шкідливе кошеня, бо зазвичай була слухняною донькою.
- Звісно! – впевнено проказав Леон. – У нас просто немає іншого виходу. Коли матуся повернеться додому, все буде складніше. Розумієш, Ельфе, їй подобається тримати все під контролем.
- О, я дуже добре тебе розумію.
- Отже, пройдемо через портал у Тевтонію, швиденько знайдемо меч Зігфріда і перстень нібелунгів і вранці повернемося до Херсона.
- На словах усе стрімко, - невдоволено зауважила Катруся. – А як буде насправді?
- Годі поширювати панічні настрої! – гримнув на сестру хлопець. – Усе буде добре! Ключ від брами, за якою схований меч, знайдемо в імператора. Меч покаже, де перстень. Книга Магістра вже у нас… Що тут складного?
Погляд Леона зненацька зупинився на чималенькій біло-рожевій торбі сестри, що вона її завантажила в подорож, і став, м’яко кажучи, збентеженим.
- Це… що? Мала, ти приколюєшся? – повільно промовив він, витягуючи із торби шампунь, фен, зарядку для мобільника і … купальник.
- Що не так? – розгублено спитала Катруся.
- Ельфе, в Тевтонії електрика функціонує? – спитав хлопець у принцеси, яка з цікавістю оглядала «білосвітські» речі. – У вас є електроприлади?
- Я не розумію, про що йдеться, - сумно похитала головою дівчина.
ІІ
Катруся недовірливо вп’ялася очима в обличчя принцеси Тевтоніїї:
- Немає електрики? Невже таке буває?
Ельфіка невдоволено здвинула плечима. Хіба зараз важливо, чи є якась «електрика» у неї вдома? Це слово було їй невідоме.Що це взагалі таке – людина, меблі, зброя?
- Я тебе не розумію! Поясни.
- Ну, у вас в приміщенні лампочки є? – Катруся вказала рукою на люстру над їхніми головами, а потім підбігла до стіни.– А розетки?
- Ні!
- Як же ви взагалі живете?
- Нормально.
- Нормально? Нормально, коли навіть у палацу імператора неможливо зарядити мобільний телефон? Це… це просто дикунство якесь! Первісний лад, - розпалилася Катруся.
- Ти вважаєш мене дикункою? Я – принцеса Тевтоніїї, а от хто ти?! В тебе навіть одягу пристойного немає, - з гнівним виглядом Ельфіка піднялася зі стула.
- Куди я попав і де мої речі?.. – Лео підкотив очі, потім гаркнув. – Ану, замовкніть! Обидві!
Дівчата аж підскочили від несподіванки.
- Я, звичайно, припускав, що мені буде складно в таборі бойових курчат, але не розумів, наскільки! Доведеться брати із собою скотч.
- Навіщо? – примружила зелені очі Катруся.
- Щоб по черзі вам роти заклеювати.
- Ну і дурко ж ти, брате!
А Ельфіка промовчала, бо знову не зрозуміла значення слова «скотч», а озвучувати це не захотіла.
- Отже, якщо в Тевтонії й функціонують якісь прилади, то принцип дії їх інший, - спокійним тоном зробив висновок Леон. – Фен і зарядка не будуть працювати, мала! А купальник тобі навіщо?
- Але ж…літо! Спекотно. Якщо буде нагода…
- Крихітко Кет, ти ще не зрозуміла, що дівчата в середньовічній країні в бікіні на людях не з’являються?
- Не може бути! Тобто… Ельфе, в чому ваші дівчатка купаються в річці?
- Дивні речі ти в мене питаєш, Катріно, - після паузи відповіла зніяковіла принцеса. – Тевтонки благородного походження миються у спеціальних ванних кімнатах…
- Отакої… Як у вас сумно!
- Я б сказала, що не завжди, - відповіла Ельфіка. – Часом буває дуже весело.
Леон загадково посміхнувся:
- Сестро, залиш увесь цей мотлох удома!
Дівчата стояли і дивились, як хлопець витягує майже всі речі із торбинки (Катруся - з жалем, Ельфіка - з цікавістю). Залишив тільки маленьке люстерко і вологі серветки.
- Лео, а що ти візьмеш із собою?
- Ліхтарик, газову запальничку… На певний час вистачить батарейки і газу. А також невелику бухточку альпіністської мотузки і бутилку «Моршинської».. А ще – маленький записничок із ручкою… Ні, це неможливо!
- Що?
- Катрусю, подивись на Ельф! Її волосся, її очі… Надто привертають увагу. З цим щось треба робити!
Катя пройшлася навколо нової подруги, прискіпливо її оглядаючи.
- Маєш рацію, Лео! Але ж… Моя бейсболка зі стразами. Чорні сонцезахисні окуляри. Волосся, заплетене в косу. Проблему вирішено!
За півгодини маленький загін був готовий вирушати в путь заради порятунку світів. Поки Лео зачиняв на два замка двері будинку, дівчата бавились із собакою.
- Стережи нашу домівку, Барончику, - наказала Катруся. – Ми ненадовго тебе покинемо.
Пес лизнув її руки і підскочив до Ельфіки, заскавчав, поклав лапи їйна плечі.
- О, бароне фон Барон, - радісно засміялася принцеса. – Ти найкращий пес у Білому світі!
Майже біля воріт свого двору вони зіткнулись із високою тоненькою дівчиною. В ній усе було гарним – фігура, засмагле обличчя, русяве волосся, стильна стрижка, модне вбрання… все, окрім погляду. Світло-блакитні, майже сріблясті, очі були холодними, наче дві крижинки.
- О, Аліно, - знітилася Катруся, підсвідомо відчувши якусь провину перед подругою. – Привіт! Ти ж повинна бути на екскурсії в Одесі.
Аліну Іванську вважали першою красунею школи. Вона це знала і добряче задирала носа.Їй подобалося бути в центрі уваги, в оточенні фанатів. З гарненькою, але не дуже яскравою Катрусею Коваль вона дружила лише тому, що поряд із нею почувалася королевою. І ще Катя дозволяла собою командувати.
- Привіт, Аліно! – чемно привітався Леон. – Яким дивом в наших краях?
- Вітаю, Ковалі, тільки не кажіть, що кудись зібралися піти! Я до вас, а ви – із дому? Це нечесно!
- Аліночко, ми ж не домовлялися, - винувато стала виправдовуватися Катруся. – Ягадала, що ти в Одесі.
- Екскурсію скасували, - сказала примхлива красуня. – Я думала, що, може, поїдемо до гідропарку.
- Без мене Катя в гідропарк не поїде, - впевнено зауважив Леон. – А у мене важливі справи.
- Бачу, які в тебе справи, Лео, - зневажливо промовила Аліна, безсоромно розглядаючи принцесу. – Не знала, що тобі подобаються непоказні білявки. Нова подруга?
- З деякого часу подобаються, - відповів хлопець. – Пробач, але нам треба йти!
Шкільна красуня не звикла до відмов і здаватися не поспішала.
- Як може подобатися дівчина, в якої немає ні смаку, ні самоповаги?
- Це ти зараз про що?
- Про дешеву сукню, що вона поцупила у твоєї сестри!
Не встиг Леон відкрити рота, щоб хоч щось їй відповісти, як дівчина почала безперервно чхати.
- Що з тобою, Аліночко? Може, алергія? – перелякано пробелькотіла Катя.
Тут біля них, як із-під землі, намалювався ще один Катрусин однокласник, Сашко Броневий, на прізвисько Бронік. Давно і безнадійнозакоханий в Іванську, він тінню вештався за нею повсюди, як велике загублене цуценя, не зважаючи на те, що «кохання його життя» не звертало на нього ніякої уваги. Хлопець був мовчазний, товстий, неповороткий і апатичний до всього світу, хоч, як казали, й ходив на тренування з якоїсь там боротьби. А ще він був зовсім не дурний, майже відмінник, тільки мав дуже великі проблеми в спілкуванні з однолітками, особливо з дівчатами. Коли йому потрібно було заговорити з дівчиною, він зазвичай миттєво червонів, починав заїкатися і не міг скласти слова в речення. З цього приводу з нього насміхались і за спиною образливо кидали: «Тютя-слон!»
- Не треба її кривдити, - тихо, ні на кого не дивлячись, кинув Бронік і простягнув дівчині ідеально відпрасований носовичок.
- Та ми ж нічого… - почала було Катя.
- Може, водички? – співчутливо запитав Леон, підозріло зиркнувши на принцесу, яка застигла з байдужим виглядом.
- Підемо звідси, Аліночко, - сказав Бронік. – На тебе це місце погано впливає!
На превеликий подив, дівчина його послухалась і мовчки пішла з ним геть від будинку Ковалів. Через декілька кроків чхання припинилось…
ІІІ
Увесь шлях до зупинки міського транспорту Катруся, не замовкаючи, говорила виключно про Аліну.
- … я раніше ніколи не помічала, щоб у неї була алергія. Що сталося, не знаю. Вона завжди така…
- Та досить вже про ту зарозумілу ляльку! – не витримав Леон. – Вона не варта того, щоб на неї марнувати час.
- Вона – погана людина, - зненацька підтримала хлопця Ельфіка. – Любить лише себе. І зовсім тебе не поважає, Катріно.
- Ельфе… Більше нічого не хочеш додати? – спитав Лео.
- Ні.
- Упевнена?
- Вона заслужила на покарання, - після деякої паузи, відповіла принцеса.
Катруся зупинилася посеред тротуару і голосом, сповненим невдаваного жаху, пробелькотіла:
- З Алінкою… Це ти зробила? Я гадала, що ти жартувала, коли казала, що можеш перетворити мене на жабу.
- Про жабу й справді пожартувала.
Не дочекавшись потрібної 10-ї маршрутки, вирішили сісти на автобус №20.
- Не зовсім те, що нам потрібно. Проте, нічого, трохи прогуляємося до бібліотеки, - спокійно зауважив хлопець.
В салоні було доволі багато людей і Ельфіка намертво вчепилась в руку Леона, нібито від цього залежало її життя. Підсвідомо розуміла, що, навіть втративши нових білосвітських друзів, не загубиться в місті - у неї є телепорт, але нічого не могла із собою зробити. Втім, почувалася в транспорті більш впевнено, ніж першого разу, навіть розглядала у вікно незвичні для її ока херсонські «краєвиди».
Біля зупинки «Вулиця Некрасова» було людно. Народ активно швендяв туди-сюди повз маленьких крамничок з харчовими продуктами та всілякими дрібницями. Ельфіка вертіла головою навкруги, намагаючись роздивитися все і всіх. Не кожний день потрапляєш в інший світ!
- Так, дівчатка, вперед, не зупиняємося.Ніколи ґав ловити!
На перехресті вулиці Некрасова і проспекту 200-річчя Херсона рух транспорту був дуже інтенсивним.
- Ох, Лео, цих карет так багато і вони такі швидкі! Як же ми перетнемо вулицю? Лячно! – стурбовано проказала Ельфіка, ховаючись за широкою спиною нового друга.
- Нічого складного, Ельфе. Є певні правила, що їх потрібно дотримуватись. Бачиш на дорозі білі нафарбовані смуги? Це зебра…
- Зебра? Африканська смугаста конячка? – нервово захихотіла дівчина. – Пробач, але ж це кумедно.
- Зебра – пішохідний перехід. Водії всіх видів транспорту знають, що тут прохід для людей, і машини зупиняються. На цьому перехресті рух регулюється ще й світлофором. Бачиш на другому боці вулиці горить червоне світло? Це означає, що ми повинні чекати, а машини можуть їхати. Як тільки загориться зелене світло, ми перетнемо вулицю. Зрозуміло?
- Начебто, так, - зітхнула Ельфіка.
Метрів за сто від бібліотеки принцеса радісно скрикнула:
- Ось вона, попереду! Я її бачу!
Дівчина не помилилась – вони підійшли до невеликої світло-сірої будівлі, вкритої шифером, перед якою росла величезна пірамідальна тополя. У дворі милували око розквітлі трояндові кущі. І навіть за сто метрів можна було прочитати вивіску – «Бібліотека №15».
Лео і дівчата зайшли до двору, накинули плащ-невидимку, і стоячи збоку від дверей, тихо гомоніли в очікуванні відвідувачів.
- Ви ж розумієте, що розмовляти всередині мипоки що не зможемо, тож усі деталі перебування в приміщенні бібліотеки обговоримо зараз, - пошепки повідав хлопець. – Ельфе, знаєш місце, де ми можемо сховатися і дочекатися закриття закладу?
- Так, у книгосховищі.
- Добре. Першою за читачем заходиш ти, потім я, останньою – Катруся. Повільно і дуже тихо, - продовжував наставляти Леон. – Поки бібліотекарка свою увагу перенесе на відвідувача, ми сховаємось. А потім…
Що буде потім, хлопець договорити не встиг, бо принцеса раптом схопила його за руку і тихо скрикнула:
- Все… все пропало… Вони нас вистежили!
- Хто?
- Данкварт і Рагім! Дивіться, це дрон-шпигун, чаклун з їх допомогою стежить за усіма в Марієнбурзі! – Ельфіка намагалася показати те, що її так налякало, плащ-невидимка з’їхав набік, відкриваючи Леонову спину і блакитну сукню, в яку була одягненапринцеса. Добре, що нікого в цей час поряд не було.
Хлопець став крутити головою, розглядаючи безхмарне блакитне небо. Ніякого безпілотника він не бачив!
- Не туди дивишся, - сказала принцеса і вказала на волохату товсту чорно-жовту комаху, що дзижчала над квітамина клумбі біля бібліотеки.
- Це ж джміль! – знизав плечима Леон і став поправляти плащ.
- Еге, я ж і кажу – дрон!
- В Тевтонії такі шпигуни? Ну і технології! – з повагою промовив хлопець і нахилився над джмеликом, щоб краще його роздивитися.
- Лео, не наближайся, бо вкусить за ніс! – зауважила Катруся. – Якщо у людини алергія на його отруту, можна навіть померти!
- Дрони не жалять, вони тільки передають зображення і звук… - прошепотіла принцеса.
- Щось не схоже, щоб він до нас прислухався та придивлявся. Здається, він просто збирає пилок із квіточок, - весело зауважив Леон.
- Може, маскується? – зробила «розумне» обличчя Катруся.
- Не занадто складно? – хлопець кинув погляд на Ельфіку.
- Так… Напевно, я помилилась. Це просто джміль, - нарешті промовила принцеса, відірвавши погляд від комахи. – Але ж дуже схожий…
- Дівчатка, тихіше, здається до нас наближаються два потрібних нам об’єкта, - тихо зауважив хлопець. – Замріть і не ворушіться!
До бібліотечного двору зайшли одразу двоє читачів – жінка поважного віку і дівчинка-школярка. Пристоївшись за ними, наші герої увійшли до приміщення.
- Добрий вечір! Ми не запізнились? – проказала старенька.
- Добрий вечір! – приязно відповіла бібліотекарка. – Проходьте будь ласка. У вас є час. Закриємося за сорок п’ять хвилин.
У залі абонементу було ще троє читачів – чоловік і дві дівчини, які обирали книги, тож у бібліотекарки не було ні часу, ні можливості, щоб звертати увагу на сторонні звуки…
Бібліотека №15 зачинилася рівно о вісімнадцятій годині.
- Ох, можна мені чхнути? – тихенько проговорила Катруся і кілька разів чхнула. – Не знаю, як там у Алінки, а у мене, здається, алергія на книжковий пил.
- Ноги трохи затерпли, - сказала принцеса, розтираючи пальці, а потім походила туди-сюди проходом.
- Добре, що в бібліотеці не встановлена сигналізація, - зауважив Леон. – Бо тут вже була поліція і ми мали б купу серйозних проблем. Ельфе, де портал?
- Саме біля нього ми і сиділи всі сорок п’ять хвилин, - посміхнуласьдівчина. - В стіні, між книжковими стелажами.
- То могли і не чекати? – здивовано промовив Леон.
- Ну так, могли.
- А навіщо тоді?..
- Не знаю. Ти ж сказав сидіти, мовчати і чекати…
- Слухняна дівчинка, – глузливо зауважив хлопець, хитаючи головою. – А тепер – уперед! Тевтонія очікує на своїх героїв!
- Мені здається, що зараз саме час мені перевдягнутися, - несподівано сказала Ельфіка і додала голосом, що не терпить заперечень. – Мені знадобиться твоя допомога, Катріно.
Тож наступні десять хвилин дівчата були зайняті важливою справою в читальній залі, а Леон нетерпляче прогулювався проходами між стелажами і розглядував назви книжок.
- Ну, нарешті! – невдоволено зауважив він, коли дівчата повернулися до книгосховища. – Як же ви всі полюбляєте крутитися перед дзеркалом!
- Досить скиглити, ми швидко впорались, - весело відповіла йому сестра. – До речі, в тій залі дзеркал немає.
- У власному вбранні я почуваюся більш впевнено, - полегшено зітхнула принцеса. – Мені здається, що я б під землю провалилася від сорому, якби мене хтось із співвітчизників побачив у білосвітській сукні. Ну, все, тепер і в Тевтонію можна!
- Ох, щось мені трохи зле… Проходити через портал не дуже приємно, я вгадала? – несподівано заговорила Катруся тремтячим голоском. – Мене струмом не вдарить?
- Ніхто тебе не вдарить, все буде добре, відчуєте тільки легке поколювання в руках і ногах. Прохід відбудеться дуже швидко, не встигнете й оком змигнути, як ви вже в Тевтонії… - впевнено проказала Ельфіка, хоча згадала, що перший раз їй теж було страшно. – Ми опинимося в келії монаха-самітника в лісі. Брат Бернард – мій друг, він нам допоможе. А тепер слідуйте за мною, не зупиняючись! – і вона впевнено попрямувала до стіни між стелажами. Та мерехтливо затремтіла і… зникла, пропускаючи їх у напівтемне приміщення.