БІЛИЙ СВІТ. Частина І
ЕльфікаТекст, знайдений серед файлів у комп’ютері бібліотеки-філії № 15 Херсонської централізованої бібліотечної системи
ЩОДЕННИК ЮНОЇ ТЕВТОНІАНКИ. IV-VI
IV
11 червня, 21:53
Привіт, друзі! Це Ельфіка, і я розповім вам, що трапилося далі. Даруйте, що друкую на вашому тевтонікаторі не дуже швидко – пальці не звикли до нового розташування літер на білосвітському приладі.
…Перевдягнутися в нове вбрання мені не вдалося, тому що, для того, щоб розшнурувати сукню, мені була потрібна моя вірна покоївка Хільда. Ось тому я досі в плащі-невидимці. Для переміщення в Херсонбурзі я більше не намагалась їздити в білосвітських каретах (одного разу вистачило), для цього в мене є чарівний матусин прилад – телепортик. Він діє без перешкод на невеликих відстанях. На жаль, не можу викликати із Тевтонії свого улюбленого чотирикрилого коня, бо не знаю, як зробити його невидимим. А це, погодьтеся, велика проблема! Я маю бути відповідальною – не можуть літати білосвітським небом коні, дракони та орли-велетні з Тевтонії. Треба зберігати баланс між світами! Навіть моє перебування тут небажане, проте цього вимагають обставини.
На пошуки місця, в якому схована книга Великого магістра, пішло чимало часу. Мати розповідала мені, що бібліотека знаходиться у великому білокам’яному будинку з мармуровими сходами і скляними дверима. Щоб телепортик переніс вас у потрібне місце, необхідно знати або точні географічні координати, або мати точний опис, або точну назву… Ох, я і намучилась! Бібліотек багато – і все не ті, що треба.
І ось, нарешті, я стою перед нею – я відчуваю! Сходи мармурові є, білі скляні двері, рожево-жовтим кольором пофарбовані стіни навколо входу… Мені подобається! Легке поколювання в грудях та гаряче в руці, що тримає телепортик, як і казала мати…
Тут із дверей бібліотеки випурхнула дівчина приблизно мого віку. Довге темне волосся, великі зелені очі. Не така красуня, як я, але гарненька. Вона збігла сходами, посміхнулася, розвернула якийсь яскравий папірець, поклала до рота щось схоже на цукрову кульку, зім’яла папірець і кинула його… прямо мені в обличчя.
- Де тебе виховували, люба? – не стрималась я.
- Що це? – дівчина зупинилась. – Всевидяче око моєї матусі?
- Гірше, мала! Це караючий перст Долі! – я схопила її за пасмо волосся і легенько смикнула.
- Ой! Не зрозуміла! – дівчина насупилась і стала підозріло озиратися навкруги.
«Згодом зрозумієш», - подумала я, а вголос сказала дуже чемно:
- Допоможи мені, білосвітська незнайомко!
- Це жарт?
- Ні! – рішуче відповіла я і підняла плащ-невидимку настільки, щоб дівчина на мить побачила казкову красуню в золотій сукні.
- Оце так глюк! Мабуть, забагато читала! – незнайомка відсахнулася від мене, як від хворої на проказу.
Мій перекладач затнувся на слові «глюк», тому я не дуже впевнено промовила:
- Мені потрібні друзі в Білому світі, розумієш?
Дівчина мовчала, тільки кліпала довгими віями, тоді я додала:
- Я заплачу золотими гульденами!
- Друзів не купують! – сердито відрізала вона. – Ти привид?
- Сама ти привид! - обурилась я (щоб мене порівнювали з примарними воїнами та іншими гидкими потворами!) – Я така ж людина, як і ти!
- Жартуєш, дівчинко? У мене золотих суконь немає!
- Схоже, в тебе ніяких суконь немає, - я роздратовано зміряла поглядом її вузенькі коротенькі штани, що відкривали ноги нижче колін. - Послухай, тут людей забагато, треба знайти тихе місце і поговорити! Я – з Тевтонії!
- Тоді я – з Марса!
- А я думала, ти з Херсонбурга…
- О! – дівчина закотила гарні очі. - Проїхали!
- Куди?
- Цирк на дроті! Таке і не насниться! – незнайомка нервово засміялась. – Добре, будемо вважати, що я не зовсім з глузду з’їхала. Гайда до мене додому! Батьків зараз немає, брат зі своїм другом в гідропарку. От вдома і поговоримо, з якої ти країни…
- Я ж тобі сказала – з Тевтонії!
- Ага, або з дешевого театру, “Девід Копперфілд” у золотій сукні!
Я майже нічого не зрозуміла, але мовчки пішла за незнайомкою.
V-VI
11 червня, 23:15
(продовжую описувати події)
Ми швидко йшли сірою доріжкою для людей, а повз нас проїжджали різнокольорові білосвітські карети, маленькі та великі. Їх було так багато, а швидкість така шалена, що я не уявляю, як люди в Білому світі потрапляють на інший бік вулиці. Може, знають якісь заклинання, які змушують карети зупинятися? Величезні білокам’яні будинки залишились позаду, їм на зміну прийшли невеликі чепурні будиночки, що несміливо визирали з-за парканів. Біля одного такого моя нова подруга зупинилася, відчинила маленьким ключиком двері в паркані.
- Ти там не загубилася, золота дівчинко? – запитала вона через плече.
- Я тут, з тобою, - я намагалася бути чемною, хоч її зверхність мені не подобалась. Я інколи теж такою буваю, але я ж принцеса, мені можна!
Коли ми зайшли у двір, великий собака (схожий на тих, що охороняють від вовків отари овець у Тевтонії) голосно загавкав і став кидатися на мене (добре, що він був за огорожею).
- Замовкни, Бароне! - прикрикнула на нього дівчина і тупнула ногою.
- Твій собака має дворянський титул? – здивувалась я.
- Та ні, це його ім’я! – засміялась вона. – Яка ж ти чудна!
Собака продовжував гавкати, і я спрямувала на нього свій чарівний браслет-тлумач.
«Чужинко! Геть звідси! Геть!» - не вгамовувався пес.
«О, любий, я навіть драконів приборкувала! Ти для мене, що мале кошеня, - подумала я, а вголос тихенько сказала (а браслет озвучив):
- Я прийшлаз добром до вашої оселі, Бароне! Я друг твоєї хазяйки і стану твоїм другом, якщо дозволиш.
- Невже? – більш примирливо гавкнув пес.
- Ти вірний охоронець і наймудріший серед собачого роду. Я це відчуваю серцем людським, а ти своїм собачим – що я тобі друг. Моє серце належить тобі, благородний Барон!
Пес замовк, тихенько заскавчав і, я впевнена, якби не було між нами залізної сітки, облизав би мені руки.
- Що ти зробила? – дівчина підозріло примружила зелені очі. – Ти вмієш розмовляти по-собачому?
- Та напевно, трохи вмію…
- Дива й тільки…
Ми зайшли до літньої альтанки, де стояли круглий стіл та стільці з невідомого мені матеріалу.
- Сідай, подруго! І… покажи світу личко, Гюльчитай!
- Мене звати Ельфіка.
- Ти що, ельф жіночого роду?!
- Я - людина, я тобі вже казала, - я зняла плащ-невидимку і сіла на стілець у своїй золотій сукні так поважно,ніби це був імператорський трон. – Я – Ельфіка Марієнбурзька, дочка бургундського королевича Ульріха Хороброго, відважного лицаря, та тевтонської принцеси Фріди!
- Здуріти можна! – прошепотіла дівчина, і її великі очі кольору літнього лісу стали ще більшими. Вона сіла на стілець навпроти мене і обхопила обличчя тонкими долонями. – А я – Катя.
- Ка-тя?
- Просто Катерина Коваль, без всяких викрутасів!
- О, Катріна! – я полегшено зітхнула. – Гарне ім’я!
- Катріна? Це як ураган, що зруйнував пів Америки? Моїй матусі сподобалося б! Вона завжди каже: «Катя, ти як пронесешся кімнатою, то й ніякого урагану не треба! Геть усе змітаєш на своєму шляху!»
- Америка – це ще однебілосвітське місто?
- Ні! Це велика країна за океаном. Напевно, в твоєму світі її ще не відкрили.
Я зробила вигляд великої розумниці і запитала:
- Ти із родини ковалів? Ковалі-зброярі дуже цінуються в Тевтонії, всі вони дуже заможні.
- Та ні, Ельфіко! Моя мама – археологиня, а батько плаває…
- Плаває в річці? Кожен день?
- Вже півроку, зараз він перепливає океан.
- Твій батько – риба? – я здивовано оглянула фігуру моєї нової знайомої і нічого риб’ячого не помітила.
- Як же тобою все складно! - зітхнула дівчина. – Мій татусь плаває на кораблі. Він – капітан! Зрозуміла?
- А-а, мореплавець! Так, розумію. В Тевтонії теж є відважні мореплавці, які привозять тканини та спеції із заморських країн. В нас також є імператорський військовий флот, що складається з бойових кораблів із гарматами.
- Ну, добре! Буду називати тебе Ельф, мені так подобається… Тепер скажи мені, Ельфе, що ти тут у нас, в Херсоні,робиш? Чого тобі вдома несидиться?
- О, це довга історія, Катріно! Двома словами не поясниш!
- Я не поспішаю. Розповідай!
- Я маю місію – врятувати Білий світ від Тевтонії, а загалом врятувати два світи від загарбницьких намірів мого дядька та його нових друзів-чужинців!
Я на мить задумалася, важко зітхнула і заговорила:
- О, Катріно, я дуже люблю свою країну. Вона раніше була прекрасною, моя чарівна Тевтонія, з її широкими ланами, зеленими густими лісами, повними всіляких звірів, її блакитними озерами і повноводними ріками, що впадають у Понтійське море, з величними замками, такими, як золотокам’яний Марієнбург, що гордо височить над Дніпром, або як у нас його ще називають, Новим Рейном. Я пишалася людьми, що населяли Тевтонію, веселими та працелюбними, славетними лицарями, що захищалиїї кордони від ворогів! Чудовий край, благодатна земля, велика держава, яку поважали у всьому нашому світі. Через Тевтонію проходив великий шовковий шлях, йшли нескінченним потокомвеликі каравани з товарами…Так було… Все це було донедавна, аж поки Великий імператор, мій дядько, не пристав на службу до темних сил. Тепер йому потрібні лише безмежна влада і вічне життя!
Треба зазначити, що він не завжди був таким. Колись він був хорошим правителем Тевтонії. Та все змінилося з появою Чорного лицаря Данкварта, його чаклуна Рагіма та примарних воїнів. З’явилися вони зненацька в Марієнбурзі, ніхто не бачив, як вони злазили з коней або сходили з корабля. Вони наче з неба впали…
- Ти теж з’явилась несподівано з-під свого чарівного плащика, - хмикнула Катріна. – У вашому світі, напевно, всі так уміють.
- Ні, не всі! – відповіла я. – А зараз майже ніхто! (вона не розуміє!). Справжньою магією володіють обрані. І є певні правила, які не можна порушувати.
- Привіт, дівчатка! – почувся веселий голос.
Ми одночасно озирнулися – до нас йшов високий хлопець міцної статури з чарівною посмішкою на засмаглому обличчі (справжній красунчик!).
- Ну, і що ми тут маємо? Репетицію погорілого театру? – хлопець захоплено і безсоромно розглядав мене. – І де беруться такі гарнюні акторки?
- Знайомся, Ельфе, ця нікчемна гора м’язів – мій брат Леонід, на прізвисько Леон-кілер, - дещо зневажливо сказала Катріна. – Брат збирається вступати до морського коледжу… Лео, а це моя нова подруга Ельфіка!
Я піднялася, ступила крок до хлопця і, чемно нахиливши голову, сказала:
- Вітаю тебе, Леоне-кілере, доблесний лицарю! Нехай всі твої битви будуть переможними, а слава про твої ратні подвиги переганяє чотирикрилих коней!
Я думала, що йому сподобається моє привітання, але Леон спочатку завмер з відкритим ротом, а потім повівся, як на мене, не дуже ввічливо -повернувся до сестри і прошепотів (а я все чула!):
- Катю, вона що, з Місяця впала?
- Ні, з Тевтонії.
- Це де? – він спантеличено почухав потилицю.
- Ти ж у нас майбутній мореплавець, повинен все знати про країни!
- Такої країни немає! – впевнено відрізав Леон. – Чув тільки про Тевтонський орден, хрестоносців на Сході, війни з сарацинами, Великий Магістр і таке інше… Все це було в Середні віки.
- Останній Великий магістр Альберт Гогенцоллерн проголосив себе імператором, а Тевтонію – імперією, - вставила я.
- Так ти з минулого? – з полегшенням усміхнувся хлопець, ніби з’явитись із стародавніх часів, то звичайне діло.
- Ні, просто з іншого світу. Тевтонія – не минуле, вона існує зараз, у цей час і на цій землі!
- Тевтонія в Херсоні?
- Майже так. Світи зближуються, чорна магія перемагає! Коли чаклун Данкварта Рагім заворожив і підкорив імператора, Марієнбург принишк у жахливому передчутті. Інедарма. Всі ці потвори з’явилися з іншої реальності, відкрили смертоносні портали в небі, чорні діри, що почали висмоктувати енергію моєї країни, і небо від них потемніло, сонце закрилося за чорними хмарами. Підкорена Тевтонія гине, вона поглинається Темним світом! Але Данкварту того замало! З допомогою мого дядька і чорної магії він хоче поглинути й Білий світ! Для цього треба поєднати їх магію з древньою магією Тевтонії. Їм потрібен чарівний меч непереможного Зігфріда – Бальмунг, перстень нібелунгів, що дає владу над світом, і Книгу Великого магістра для читання заклинань. Де Бальмунг і перстень, не знаю точно, але Книга захована в міській бібліотеці.
- Так-так! – сказав Леон, і очі його загорілися. – Зрозумів тільки одне – як завжди у всіх великих пригодах - треба негайно рятувати світ! У нашому випадку – світи!
- Що будемо робити, Лео? – стурбовано запитала Катріна.
- Треба діяти, дівчатка! – рішуче сказав хлопець. – Мерщій у бібліотеку за Книгою Великого Магістра!