БІЛИЙ СВІТ. Частина ІІІ
ЕльфікаПодії, що відбувалися з головними героями в Тевтонії та Херсоні, відновлені і записані в хронологічному порядку Елізою Петрівною Марчук, колишньою вчителькою географії, сусідкою Ковалів
ТЕВТОНІЯ. ХХХХ-ХХХХІІ
ХХХХ
Двобій між Ульріхом Хоробрим і Данквартом Фландрійським у Парижі так і не відбувся. Прийнявши виклик, Чорний лицар таємно покинув місце турніру, порушивши всі канони лицарської честі. Та, схоже, йому було байдуже… Ульріх отримав листа наступного змісту: «Бургундець! Ти пошкодуєш, що став на моєму шляху. Усе, чим ти дорожиш у житті, буде моїм. Я завжди маю те, що хочу! Ми ще зустрінемось. Данкварт Фландрієць».
Три роки Ульріх Хоробрий шукав негідника по всій Європі, але тому вдавалося уникати небажаної зустрічі. Потім пішли чутки, що Данкварта розшукує англійська королівська розвідка у зв’язку із зникненням із Британського музею безцінних артефактів. Казали, що він викупив крадені речі і втік з ними кудись на Схід, чи то в Персію, чи то в Індію.
І ось через три роки Фландрієць з’явився в Тевтонії - і не один, а з якимось миршавим чудернацьким старим… Ульріх кинувся до покоїв Оттона ІІІ, але шлях йому заступили солдати особистої охорони імператора і якісь дикуни, схожі на темних степовиків. Він зміг поговорити лише з комтуром Конрадом фон Штрауфом, який поводився дуже нахабно:
- Імператор Оттон ІІІ занедужав і на час своєї хвороби передав усю владу в країні своєму близькому другові Данкварту Фландрійському.
- Цього просто не може бути! – скрикнув Ульріх. – Коли це Данкварт став Оттону другом? І коли імператор захворів? Я бачився з ним сьогодні вночі, і він був абсолютно здоровий!
- А тепер він тяжко хворий! Ми присягнули Данкварту на вірність. Тепер він править Тевтонією. Раджу вам, як старому бойовому товаришеві, покинути Марієнбург, якщо не хочете бути заарештованим.
- Маячня! Покличте Фландрійця! Хоч із ним я можу поговорити?
- Хто це тут порушує тишу імператорських покоїв? – почувся улесливий голос, і Ульріх тоді вперше побачив Рагіма. Старий, худорлявий,майже лисий, із шкірою обличчя темною, як старий пергамент, і дивними очима, що постійно змінювалися – вони були то чорними, як два глибокі колодязі, то звіриними, жовтими, зіниці яких, як у кішки, були вертикальними.
- А це що за опудало? – не стримався Ульріх. – Де Данкварт? Де імператор? Це захоплення влади!
- Вони не бажають тебе бачити, мій герою! – старий огидно засміявся. – Тевтонії твої послуги більше не потрібні! Утікай у свою Бургундію, поки ще можеш. Без тебе ця країна відродиться і стане наймогутнішою у всіх світах.
- Ах ти ж змій підступний! – Ульріх схопився за зброю, але на нього за наказом фон Штрауфа навалились одразу з десяток солдатів імператорської охорони. – Воїни! Ви зраджуєте Тевтонію!
- Ми присягали імператору, ми залишились йому вірними! – вигукнув хтось із воїнів на своє виправдання.
Імператорські солдати і дикуни разом скрутили Ульріха, а потім виштовхали його з покоїв Оттона ІІІ. Розлючений, він кидався, як поранений звір, але майже всюди в замку наштовхувався на озброєних солдатів, які говорили:
- Пане Ульріху, нам сказали, що у вас потьмарився розум, що ви стали небезпечним і готуєте заколот проти імператора, але ми не вірили, а от тепер… Схаменіться, пане Ульріху! Ми відпускаємо вас у пам’ять про ваші старі заслуги перед Тевтонією…
У дворі замку він зустрів групу лицарів, своїх бойових товаришів, котрі теж нічого не могли зрозуміти. Марієнбург захоплений чужинцями? Без бою?! Як таке могло статися?Частина замкового гарнізону все ж таки пристала на їх бік, і вони виїхали із Марієнбурга опівдні (ніхто не перешкоджав!). Вони вирішили зібрати армію, повернутись і захопити столицю. Марієнбург – це ще не вся Тевтонія! Знайдуться в країні воїни, які поповнять їх ряди!
Загін Ульріха мчав на захід, в замок Новий Монфор, але зміг дістатися тільки Золотої Могили. А там, серед ясного неба, яскравого сонця і співу пташок в одну мить зірвався ураганний вітер, загуло, заревло все навкруги - і вони побачили велетенську чорну трубу, що з’явилася несподівано нізвідки. І хвилини не минуло, як весь загін тевтонських воїнів був піднятий у повітря страшним смерчем і втягнутий у чорну трубу…
Вони прийшли до тями біля тієї ж Золотої Могили, тільки пагорб був значно вищий, а на його вершині стояла кам’яна статуя воїна, напевно, вождя, якого поховали всередині того кургану. Навкруги простягався такий же ковилово-полинний степ, як і в Тевтонії, світило таке ж сонце на блакитному небі, але щось було не так…
Побачивши, як із-за пагорба з’явився загін бородатих вершників у чорних гостроверхих башликах, тевтонці підняли щити і приготувалися захищатися від ворогів. Але кочовики не стали нападати. Вони обережно оточили їх і заклякли, з подивом та пошаною розглядаючи небачені до того військові обладунки чужинців. Раптом порушив тишу головний із них, що відзначався від інших воїнів золотими шишаками на башлику. Він спрямував коня до Ульріха, визнавши в ньому командира:
- Всемогутній Аресе! – крикнув він, піднімаючи вгору короткий гострий меч. - Ми бачили, як твої сини зійшли до нас з неба! Великий Боже, ти послав їх нам на підмогу, бо в останньому бою сармати потіснили нас! Ми приймаємо твою допомогу і переможемо всіх ворогів! Великий Аресе!
- Аресе! – крикнули в один голос всі кочівники.
Ульріх Хоробрий та його воїни все розуміли, бо Фріда, як завжди, коли він кудись збирався йти або їхати, радила чоловікові надягати на руку браслет-перекладач.
- Це ж язичники-поганці, - тихо промовив лицар Арвід фон Гільдемар, бойовий товариш Ульріха.
- Схоже, скіфи, вони колись мешкали на цій території, - пошепки відповів Бургундець.
- Коли це було! Задовго до Тевтонії!
- Наше завдання спершу розібратися із ситуацією, в яку ми потрапили. Всім мовчати, говорити буду я!
- Я – Адарис, вождь племені степових сколотів, вітаю вас, небесні сини Аресу! – крикнув ватажок скіфів. – То чи правда, що вас прислав великий Бог?
- Так, Адарисе, скіфський вождю, Господу нашому, великому Богу було бажано нас сюди прислати. Мене звати Ульріх Хоробрий, або Ульріх Бургундець. Ми допоможемо вам!
Раптом почувся далеко бойовий клич і кінський тупіт.
- Сармати! - почулися крики серед скіфів.
- До бою, воїни! З божою допомогою ми переможемо сарматів! – крикнув вождь Адарис, піднімаючи вгору акінак.
І вони перемогли – об’єднавшись, загони скіфів і тевтонців розбили ворогів.
XХХХІ
Бойовий загін тевтонців, так зненацька потрапивши в Скіфію, залишився в племені скіфів-сколотів Адариса. Спочатку вони дуже важко переживали своє становище, розуміючи, що потрапити назад, у рідну Тевтонію, майже неможливо. Після перших перемог над сарматами та іншими кочівниками, скіфи визнали в нових бойових побратимах неперевершених воїнів і були дуже їм вдячні за воєнну допомогу. Адарис справедливо ділився з новими товаришами здобиччю, давав їм кращих коней, кращі шатра, пропонував рабів із підкорених племен… Тевтонці стояли окремо біля табору скіфів і пересувалися разом із ними, коли коням потрібні були нові пасовиська.
- Ульріху! Ми не можемо залишатися тут довічно, нам треба розробити план, як повернутися в Тевтонію, – говорив Арвід фон Гільдемар, сидячи в шатрі свого бойового командира. – Якщо ми змогли потрапити до скіфів через пекельну трубу, то напевне, можна через неї і повернутись.
- Я поділяю твою думку, друже, але думаю, що це буде непросто. Ми зіштовхнулися з чаклунськими витівками Рагіма, - відповів Ульріх. – Будемо слідкувати за пекельною трубою. По черзі.
- Все, що завгодно, тільки б повернутися додому! – підтримав товаришів лицар Куно фон Майєр. – Якщо нам долею дано загинути на чужині, хай буде так… На все воля божа. Та от тільки ніхто не дорікне нам, що ми нічого не робили!
- Отже, щоб вижити, будемо триматися скіфів і воювати разом із ними, а щоб повернутись – і день і ніч будемо слідкувати за пекельною трубою.
Так і робили… Жили поряд із скіфами, воювали разом і постійно слідкували за тим, що відбувалося біля Золотої Могили. А кмітливий скіфський вождь слідкував за ними…
- Я визнаю, що ти гарний воїн, Ульріху,мабуть найкращий, якого я бачив у своєму житті, і добрий союзник нашого племені, однак ти ховаєш від мене правду, - сказав одного разу Адарис. – Чому? Ти вважаєш, що я не вартий знати, що насправді відбувається зі всіма нами?
- Ти дуже гідна людина і мудрий вождь свого племені, Адарисе! І ще ти -мій бойовий товариш і друг! – чемно відповів ватажок тевтонців. – Ніяких підступних планів щодо тебе і твоїх людей ми не маємо. А правду, що з нами сталося,я і сам би хотів знати.
- То ви не сини Бога? Це не Арес послав вас з неба нам на допомогу?
- Всі ми – божі діти! І хоча все в цьому світі діється з дозволу Бога, але повір, Бог до тієї труби, з якої ми з’явилися в Скіфії, не має жодного відношення! Це все витівки мерзенного чужоземного чаклуна Рагіма.Труби раніше не було, еге ж?
- Вона з’явилася разом із вами.
- Я думаю, що та чорна велетенська труба несе загрозу всім – і нам, і скіфам. Нас вона силоміць перенесла з рідної домівки до чужої країни. Не дивуйся, Адарисе, якщо із племені почнуть пропадати люди…
- Слава Папаю, ще ніхто не пропав!
- Але труба може засмоктати у свою пащу будь-кого.
- Тоді всі будемо слідкувати за нею!
За велетенською чорною трубою стали наглядати постійно і вдень, і вночі, і дуже швидко мали перші результати. Були зроблені висновки: Рагім частенько виходив прогулятися скіфським степом, коли біля Могили нікого не було, і не тільки, щоб розім’яти ноги, а з кимось зустрітися. Наглядачі бачили, як чаклун за допомогою сріблястого пристрою викликав вітер і смерч… Швидко з’ясували, що на зустріч із ним з’являється старезний страшний скіфський жрець, якого в племені Адариса ніхто не знав. Одного разу наглядачі навіть почули частину розмови:
- Скільки треба очікувати? – спитав жрець. – Я вже надто старий, можу не дожити до здійснення своєї мрії.
- А скільки віків ти вже топчеш цю землю, шановний? Кілька років – мить! Не встигнеш подумати,як вони минуть!
- Я - Таргітай, найголовніший і наймудріший жрець скіфського легендарного царя Атея. Живу вже багато віків, ім’я маю як у першого скіфа, але і моє життя не вічне! Моя заповітна мрія – відновити в майбутньому на територіях, які займає країна Тевтонія, Скіфське царство, відродити Атея і зробити його державу наймогутнішою в світі! Здійсниться мрія – тоді і помру!
- О, це вже краща розмова! – сказав Рагім. – Не винний я, що технологія поглинання світів дуже нова, потребує багато часу і допрацювань. Думаєш, Таргітаю, мені дуже подобається сидіти в якомусь нікчемному закутку цивіліцації, коли у мене вдома вирує справжнє життя! Пробач за правду. Але ж я – вчений, і для мене доведення наукового експерименту до логічного завершення – свята справа і найвища мета!
- Найвища мета для тебе - гора скіфського золота! – засміявся Таргітай і поплескав трохи зніяковілого Рагіма по плечу. – Йди вже, тут небезпечно, кожен кущ вуха має.
Так Ульріх і Адарис зрозуміли, які підступні плани мають вороги.
- Якщо вони зможуть реалізувати свої плани – тут не буде ні твого племені, ні мого, Адарисе… Ми взагалі не будемо існувати!
- Не зовсім розумію, але я тобі вірю, друже! Все зроблю, щоб їх зупинити! Не треба нам чаклунів, ні старих, ні нових!
Після підслуханої розмови тевтонці і скіфи стали відкрито переслідувати Рагіма тільки-но він з’являвся біля Золотої Могили. Вони йому погрожували, не давали кроку ступити на скіфській землі і ніякі чаклунські прилади йому не допомагали. Кілька разів вони навіть вдиралися всередину труби, але дійти до ворожого лігва не змогли. Рагім ставив їм усілякі пастки: травив їх чадним газом, підривав чаклунськими кульками, кожного разу викидаючи їх знову в скіфські степи. Одного разу навіть нацькував на них дракона…
Біля великої чорної труби з’явилися кілька менших і стали висмоктувати енергію Скіфії. Небо біля них потемніло, набрало свинцевого відтінку. Із племені Адарисата із сусідніх племен почали зникати воїни. Говорили, що їх засмоктували чорні пекельні труби…
П’ять років, п’ять довгих років знадобилось тевтонцям, щоб повернутися додому. І найгіршим було не те, що вони терпіли поразки в боротьбі з Рагімом, а усвідомлення того, що, поки вони в чужій землі, в рідній Тевтонії «господарюють» підступні вороги…
Спочатку не повернувся в табір з полювання невеликий загін, очолюваний Адарисом, а потім десь через два місяці разом із скіфами були засмоктані в пекельні труби і декілька тевтонців, серед яких були Ульріх Хоробрий і його два товариші. Це сталося випадково… У Тевтонії стало неспокійно, для приборкання невдоволених необхідні були нові загони примарних воїнів…
- Отакі справи маємо, - сказав Ульріх, з ніжністю розглядаючи доньку - Рагіма треба зупинити! З Данквартом Фландрійським і Оттоном ІІІ я розберуся сам, армія Опору набрала вже необхідної сили! Але ця перемога не буде повною без перемоги над чужоземним чаклуном, котрого треба знищити у його ж власному лігві!
- Тату, то в степу біля селянського поселення… Той лицар, що намагався захистити нас від примарного воїна, був ти?
- Так, доню, - сумно усміхнувся Ульріх Хоробрий.
- І не признався мені, - знову дорікнула батькові Ельфіка.
- Обставини не дозволяли. І я не одразу впізнав Адариса…
Коли тевтонський лицар і скіфський вождь розтрощили дерев’яні списи на друзки об щити один одного, тевтонець крикнув:
- Вождю сколотів, ми з тобою завжди були по один бік! Ніколи не думав, друже Адарисе, що доведеться битися один проти одного! – і Ульріх зняв залізного шолома з голови.
- Ульріху, брате мій, мій бойовий побратиме! Не впізнав, клянусь бородою Папая, - здивовано і радісно водночас відповів Адарис.
Два славних воїна, скіф і тевтонець, підскочили один до одного на конях і обнялися, наскільки це було можливо.
- Отже, тебе теж закинуло сюди…
- Я, на відміну від тебе, друже, повернувся додому. І що бачу? Що мій найкращий бойовий товариш воює проти мене.
- Ні, ні, не проти тебе, брате!
- Але ж ти на службі у Данкварта, цього жадібного жирного таргана! Я зараз був в імператорському замку і почув, що загін скіфських воїнів послано до Золотої могили, щоб битися з загонами Опору…
- Я знаю, але правитель пообіцяв мені повернення до Скіфії, якщо я допоможу йому навести лад у країні, побивши заколотників.
- А якщо я тобі скажу, що загонами заколотників керую саме я, що так званий правитель, це той самий покидьок, що закинув мене і моїх людей в Скіфію п’ять років тому, а тебе кілька місяців тому – в Тевтонію! Він згубив мою красуню-дружину, зробив сиротою мою донечку, позбавив мене домівки і свободи. Ти тільки подивись, що він і його чаклун, загарбавши владу, зробили з моєю країною! Що скажеш, друже Адарисе?
- Що Данкварт вже покійник! – гнівно блиснув очима скіфський вождь. – Вперед, до Золотої могили, брате, треба зупинити моїх сколотів. Не будуть мої воїни битися проти твоїх. Ми всі повернемо проти Фландрійця. Він обдурив Адарисаі це йому так не минеться!
- Отож ви поїхали разом?
- Щоб зупинити можливе кровопролиття між тевтонцями і скіфами.
- А потім?
- А потім я послав Адариса по тебе, та він запізнився. Тебе він не знайшов, відбив у комтура фон Штрауфа двох дівчат та інших бранців. Я зі скіфом спілкувався по тевтонікатору. Протев табір біля Золотої могили їм повернутися не вдалося… Ти вже знаєш.
- Так, тату, знаю. Ми обов’зково визволимо і Катріну, і Хільду! А тепер повернімося до завдання… Лігво чаклуна – в пекельній трубі? – тихо перепитала принцеса.
- Так, моя люба. У час, коли Вітчизна в небезпеці, на битву посилають кращих дочок і синів! Ви готові?
Ельфіка поглянула на Лео, на меч у його руках,і за них обох відповіла:
- Так! Ми впораємося! Лео, чого ти мовчиш?
- Я переконаний, головна помилка Рагіма в тому, що він вважає себе найрозумнішим!.. Ми його зробимо, цього зарозумілого хробака!
- Але ж, тату, як же ми потрапимо в лігво чаклуна? Ти п’ять років намагався…
- У мене не було того, що є в тебе, доню.
- І що це?
- Телепорт!
XХХХІІ
Юні бранки в запилених подертих сукнях і бунтівний паж зі зв'язаними попереду руками йшли повільно по полю між озброєними вершниками, посеред великої процесії із військових і полонених, у напрямку Марієнбургского замку, чиї могутні стіни і башти височіли попереду.
- Вони відведуть нас до Данкварта, якому потрібна фройляйн Ельфіка, - розпачливо бідкалася Хільда. – Він буде допитуватися, куди вона зникла, а як ми не скажемо, то напевно, буде катувати…
- Хай тільки спробує! – дратівливо вигукнула Катруся. – Безпринципна жадібна, вгодована свиня! Не сумуй, Хільдочко, якось прорвемося! Щось придумаємо, ти тільки не падай духом! В мене вже шок пройшов від першої зустрічі з головними тевтонськими покидьками, я їх більше не боюся!
- Скоріш за все нас відправлять до Зміїної вежі, звідки неможливо втекти…
- Хто так сказав? Для мого брата нічого неможливого не буває. Він знаєш який? Якщо щось задумав – обов’язково зробить! – рішуче проказала Катруся, намагаючись підтримати не тільки друзів по нещастю, а й саму себе. – Він нас врятує! Як тільки дізнається, де ми… Ніякі вежі, ніякі мури не стануть йому перешкодою.
- Так, так… і фройляйн Ельфіка ніколи не покине своїх друзів у біді, - трохи веселіше промовила юна покоївка. – До речі, як там вони, зможуть впоратися із завданням принцеси Фріди?
- Навіть не сумнівайся! Напевне, вже очікують ночі під таємними дверима в покої імператора Оттона ІІІ. Я думаю, через кілька годин вони здобудуть меч Зігфріда і прийдуть нас звільняти! – такою сміливою Катруся не відчувала себе ще ніколи в житті.
- Про який меч ви говорите? Про той самий, яким непереможний герой Зігфрід відрубав голови велетням? Про Бальмунг? – аж підскочив Вернер від хвилювання. – Фройляйн Ельфікаі пан Леон можуть його дістати?!
- Тихіше, Вернере! – зашикала на пажа Хільда. – Не так голосно! А Бальмунг – він один, іншого немає…
- Але ж казали, що його вкрав Данкварт!
- Ану замовкніть, ти диви, застрекотали, як сороки! – гримнув на них найближчий вершник. – Будете базікати – роти позатикаємо!
- Що там у вас сталося, Курте? – гукнув Генріх Штокер, лицар, якого комтур фон Штрауф призначив командувати загоном, що повертався до Марієнбурга з бранцями.
Сам комтур з частиною війська вирушив назад до поселення далі шукати принцесу-втікачку, бо надійшли відомості, що Ельфіку бачили на краю ліса з хлопцем незадовго до того, як там з’явилися загони фон Штрауфа.
- Тут у деяких голоси прорізалися, розцвірінькались, як курчата в курнику, пане Штокере! – відповів солдат-супроводжувач.
- Нехай гомонять, тільки тихо!
- Добре! Чули? Щоб тихо було, - буркнув солдат до бранців.
- Та чули вже, чули, - роздратовано прошепотіла Хільда. – Що за гидкий день! Розкажіть про Еріка Гільдемара, фройляйн Катріно.
- А що з ним сталося? – стурбовано прошепотів Вернер.
- Загинув він, як справжній герой, коли бився одразу з трьома солдатами, - тяжко зітхнула Катруся. – Він їх затримав, щоб дати мені час попередити вас про небезпеку. Але я все одно не встигла…
- На жаль його жертва була марною, - тихо заплакала Хільда. – Яка жахлива доля родини! Спочатку вбили батьків і дядька, а тепер і сам Ерік пішов за ними. Такий добрий був хлопчина, завжди допомагав мені і захищав…
- От вже покидьки! – не стерпівши, доволі голосно вигукнув Вернер. – Як же я їх ненавиджу! Ерік був мені як брат…
- Тихіше, Вернере, будь ласка, - зашипіла на хлопчика Хільда. – Ці Данквартові пси тебе поб’ють!
- Хай б’ють, хай зовсім вб’ють, я не можу так далі жити! – верескнув Вернер, розпачливо глянувши на свою розбиту арфу. – І не буду! – і над полем рознісся дзвінкий хлоп’ячий голос:
Вставай, моя Тевтоніє,
Прийшов останній бій!
Візьміть у руки зброю
Старий і молодий…
А далі пісня обірвалася, бо голос хлопчика захлинувся – двоє вершників зіскочили з коней, звалили Вернера на землю і стали ногами бити беззахисного малого.
- Ні-і-і! Що ви робите? Він же дитина! – зі зв’язаними руками дівчата кинулися на солдат, намагаючись затулити собою хлопчика.
- Ви що, божевільні?! Геть! – розсерджені вояки збили дівчат з ніг і на них теж посипався град ударів.
І тут… Хто зна, звідки вони з’явилися, може й правда з паралельної реальності, але всі раптом побачили загін примарних вояків, надто пізно, щоб втекти від них і навіть пізно для того, щоб оборонятися.Скіфи летіли південним степом наче шалений вітер на своїх рудих конях. Небо ще більше потемніло від дощу стріл, що засвистіли над полем.
- Допоможи нам, Аресе! - почули вони крик вождя сколотів Адариса.
- Примарні! – Хільда вперше в житті промовила це слово без страху, з полегшенням.
- Примарні нас зрадили! – закричали заскочені зненацька імператорські вояки, намагаючись хоч якось захиститися.
- Рятуй нас від солдатів, Адарисе! – заголосила Катруся, ледь піднявши голову від землі, вбачивши в скіфах позбавлення від гірших ворогів, якими були воїни комтура фон Штрауфа.
- Я вже йду до вас, дівчатка! Не піднімайтесь!
Заплющивши очі і уткнувшись головами в землю, дівчата відчули, що їх чимось накрили. Вони пошепки молились, щоб вершники не наїхали на них кіньми й не роздавили їх. Їм здавалося, що бій тривав цілу вічність, хоч насправді хвилин з десять. Вони прийшли до тями, коли сильні руки Адариса витягли їх з-під укриття.
- Ви вільні, дівчатка!
- Дякуємо тобі, скіфський вождю, що врятував нас від гидкого комтура! – скрикнула приголомшена Катруся зі слізьми на очах, на радощах обнімаючи Адариса. – Ми тут вже попрощалися не тільки з волею, але й з життям.
- Я з’явився вчасно! – осяйно усміхнувся скіф. – Солдати вас більше не скривдять.
- Сподіваюся, вождю Адарисе, що врятувавши нас від солдатів, ти не продаси нас у своє дике рабство або не відвезеш до Данкварта, - тихо проказала Хільда, насторожено озираючись навкруги.
- Ні, бо Данкварт мені ворог, я тепер на боці Опору, - похмуро відповів скіф. – Маю завдання від ватажка армії Опору привезти вас до Золотої могили.
- Оце так… - повільно сказала зовсім збита з пантелику Хільда. - А хто ватажок?
- Можу тільки сказати, що армією керують кращі воїни цієї землі.
- Кращі загинули, - сумно зітхнула юна покоївка.
- Вони живі і воюють! - голосом, що не терпить заперечень, доволі різко, промовив Адарис. – Де принцеса Ельфіка? Її теж хочуть бачити в Опорі.
- Вона виконує важливе завдання в замку. Для порятунку Тевтонії! – урочисто прорекла Катруся, задерши носа. Нехай усі ці грізні вояки знають, що вони теж можуть бути корисними.
- Гм… Добре, то я відвезу вас до Золотої могили. Думаю, що ватажкам Опору цікаво буде довідатися від вас про останні події та плани принцеси… А потім повернусь і знайду її!
Щоб швидше дістатися до тевтонського воєнного табору, Адарис відпустив не тільки бранців-селян із підпаленого поселення, а й уцілілих після бою солдатів комтура фон Штрауфа, порадивши їм тікати куди подалі й заховатися покраще, бо на Марієбург суне армія Опору під керівництвом золотих полководців Тевтонії і владі товстуна Данкварта прийшов гаплик. Всі вони не забарилися й хутко зникли з очей грізного вождя примарних.
Зі скіфами залишилися Катруся і Хільда, паж Ельфіки Вернер, якого дівчата попросили взяти з собою, та полонений поранений помічник комтура Генріх Штокер. Дівчат і пажа скіфи посадили на коней поперед себе, а Штокера міцно прив’язали до вільного коня, що тримав за шкіряну мотузку один із примарних, і загін Адариса понісся до Золотої могили.
Почало смеркатися, коли вони домчали до скіфського пагорба і зупинилися, розглядаючи його.
- В Могилі похований скіфський вождь? – спитала Катруся в Адариса.
- Так, Іданфірс, син Савлія, цар Великої Скіфії під час відомої скіфсько-перської війни проти Дарія, він гнав персів за Істр. В моєму світі Могила набагато вища, прикрашена в центрі кам’яною фігурою воїна та мечем, символом Ареса.
- Я не дуже тямуща в історії, але матінка моя археолог, вивчає скіфські могили, вона казала, що ймовірніше за все Іданфірс похований в скіфському кургані Огуз, це по ліву сторону ріки від Херсона, тобто Марієнбурга, або ж в Чортомлику, що вище по Борисфену.
- Твоя матінка знає краще від мене? – насупився Адарис. – Тільки скіфи знають все про Герри, місця поховання скіфських царів!
- О, пробач, вождю, ти маєш рацію! – поважно сказала дівчина. – Я зовсім не хотіла тебе образити!
- Данкварта і Рагіма-чаклуна треба вбити уже тільки за те, що сплюндрували своєю чорною трубою могилу мого пращура!
- То вбий цих покидьків, вони заслуговують на смерть! – войовничо здійняла підборіддя Катруся, а потім стала цитувати вірші, що знала від мами з дитинства:
Життя і смерті спивши щедрий келих,
Усі літа спаливши на вогні,
Я скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах.
І стугонять століття по мені.
Колись цю річку звали Борисфеном,
А Скіфією — всі оці краї.
Як пахли по степах тоді нестерпно
Кочівками осінні кураї*
- Як гарно ти говориш, Катріно!
- То не я, то вірші видатного вченого-історика Мозолевського, який вивчав скіфське життя, мама вважає його своїм вчителем… - Катруся замовкла, бо раптом почула звук, якого не повинно бути в тевтонських степах – гуркотом рухомого товарного поїзда.
«Невже міжсвітові бар’єри розмилися настільки, що світи змішалися?» - встигла подумати дівчина.
А потім зірвався ураганний вітер, що не дозволяв рухатися вперед, люди щось горлали, але крики потонули в неймовірному гуркоті стихії. Чорна труба, що її верхня частина ховалася за фіолетовими хмарами, зненацька почала звиватися, як велетенський черв’як і хилитися в бік скіфського загону. Вітер був такої сили, що дерева лісу, який виднівся попереду, майже полягали на землю, кілька вершників разом з конями, попадали, інші безпомічно тупцяли на місці… Коні жалібно і голосно іржали, люди кричали, та всі звуки поглинав страшний гуркіт, що наростав. Вдарила яскраво-біла блискавиця, перерізавши пів неба…
- Назад, усім назад! – кричав Адарис, але його чула лише Катруся. – Назад, це смерч!!!
Скіфи напевне, розуміли без слів, що треба повертати назад, але безпорадно продовжували тупцяти, не в змозі що-небудь зробити, перебуваючи під владою стихії. Та й було вже пізно… Із страшної чорної труби виповз вихор, спочатку тоненький, він швидко обертався, піднімаючи пісок, траву, гілля в повітря.
Досягнувши землі, вихор розширився і став схожим на чорний гігантський обертовий хобот, що наближався до прикутих вершників з неймовірною швидкістю.
- Ой, мамусечко! – і собі заверещала Катруся, заплющивши очі, які стало різати від піднятого в повітря піску.
- Магія чаклуна! Це вже було! – проревів на вухо дівчині Адарис, а далі вона відчула, ніби, під дією надприродної сили, гойднулися велетенські гойдалки, і вона, здержувана сильними руками скіфа, полетіла в повітря разом із Адарисом і його конем.
Шлунок скакнув уверх, нудота підступила до горла, в голові запаморочилося, і остання думка була про те, що так, напевне, почуваються люди на американських гірках. Свідомість миттєво кудись спливла, і Катруся провалилася в чорну порожнечу.
* Борис Мозолевський «Листи у вічність» (глава з книги «Скіфський степ»)