БІЛИЙ СВІТ. Частина ІІІ
ЕльфікаПодії, що відбувалися з головними героями в Тевтонії та Херсоні, відновлені і записані в хронологічному порядку Елізою Петрівною Марчук, колишньою вчителькою географії, сусідкою Ковалів
ТЕВТОНІЯ. XXVIII-XXX
ХХVІІІ
Фрау Матильда швидко і рішуче крокувала коридорами імператорського замку. За нею ледь встигав блідий,хворобливого вигляду підліток, її син Августін. Його обличчя можна було б назвати вродливим, якби не мало ознаки виснаженості. Надто худорлявий і малий для свого віку, він був одягнений охайно, але дуже просто як для представника заможного шляхетного роду. Погляд його волошкового кольору круглих очей був відсутній, думки – надто далекі від палацових приміщень.
- Августіне, я до кого звертаюсь?! – гримнула на сина жінка. – Не хлопець, а нікчема! Твій батько був відважним лицарем, окрасою цієї країни, загинув в бою, як герой. А ти… Господи, ну за що мені таке нещастя? В кого ти тільки вродився? Може, тебе мені підкинули? Ти мене чуєш?!
- Так, матінко, - ледь чутно відповів підліток.
- На твоєму місці кожний би пишався своєю родиною, а ти… тобі все байдуже…
- Не все. Я пишаюся своїм батьком.
- Тільки батьком? Ні матері, ні славетного діда в тебе нема? Так?
Хлопець промовчав.
- Цікаво, а пишався б твій батько тобою?!
- Думаю, що так, - спокійно проказав Августін. – Все було б інакше в нашому житті, якби він залишився живий.
- Сподіваюся, що в присутності його милості ти не бовкнеш щось подібне! – заверещала Матильда. – Ти хоч розумієш, що не все можна казати в імператорському замку? Та куди тобі, нікчемному, таке розуміти… До в’язниці нас доведеш!
- Ви щойно сказали, матінко, що мій батько був героєм, то чому я не маю права згадувати про нього? Тому що пану Данкварту не потрібні герої, які могли б стати на захист поневоленої країни? Чи тому, що він боїться навіть згадки про них?
- Замовкни, замовкни, невдячний дурню! Хтось почує, донесе, що ти співчуваєш Опору!
- Мені байдуже, хай доносять…
- Закрий рота, Августіне! Ти мені життя зруйнуєш! Ти ж зовсім не дурний, тільки прикидаєшся. Якщо Бог не дав тобі сили і здоров’я бути воїном, то міг би прислужувати Фландрійцю, як Боніфацій, і був би в пошані…
- Ніколи не буду таким, як Нишпорка! Краще вмерти.
- Ти вже заговорив, як та хвора на всю голову принцеса Ельфіка, що поводиться, як дурний хлопчисько! Держись від неї подалі!
- Вона не хвора, вона найкраща з дівчат Тевтонії!
- Августіне, ти часом не закохався? – здивувалася фрау Матильда, зупинившись біля галереї Імператорів і уважно подивилася на сина. - Я повинна була здогадатися ще відтоді, як ти намалював її портрет. А що? Бог таких дурнуватих парує.
- Я не гідний її, матінко, - сумно відповів хлопець.
Жінка невдоволено здвигнула плечима і повернулася до Одноокого Гаральда, який підпирав спиною двері галереї і знову щось жував.
- Я знаю, Гаральде, що прохід закритий за наказом пана Данкварта, але мені можна. Не хочу обходити десятою дорогою. Через галерею ближче. Відійди!
- Як скажете, фрау Матильдо. Я знаю, що для вас відкриті всі двері цього замку. Йдіть, якщо не боїтеся привидів, - старий воїн відступив убік.
- Боятися треба людей, а не примар, - відрубала жінка і рішуче штовхнула двері. - Які тільки нісенітниці не придумають місцеві пліткарі!
- Ваша воля, фрау Матильдо!
Посеред галереї Імператорів жінка зупинилась і звернулася до сина:
- Августіне, ти повинен мені допомогти!
- Що сталося, матінко?
- Я потрапила в немилість до пана Данкварта і він хоче нас викинути з палацу.
- Ми повернемося додому?
- О, невже ти не розумієш? Дому в нас давно вже немає. Маєтки конфіскували, бо твій батько воював проти Фландрійця. А до замку твого славетного діда, комтура фон Штрауфа, я повертатися не хочу, бо він мене ненавидить за зв’язок із Данквартом, хоч сам йому служить. Тебе він теж не любить… - вона говорила сердито і зверхньо, ніби син був виннийв тому, що сталося. – Розумієш, яке кепське у нас становище?!
- Так, – спокійно озвався хлопець. – Чому Фландрієць на вас гнівається?
- Бо я мала необережність критикувати його дії… Я зробила страшну помилку. Це все через ті дурні листи, що розкидані по замку.
- Він думає, що ви допомагаєте Опору?
- Та ні… Як тобі спало на думку таке? Я і Опір?! – вона гірко розреготалась.
- Але ж колись ви були в Опорі?
- О… Звідки ти знаєш? – здивовано спитала фрау Матильда. – Що, великий розумник? Краще був би дурний, та сильний і вправний… - блакитні очі наповнились сльозами. – Так, я була серед заколотників, але я їх зрадила… Данкварту я теж не потрібна… Нікому не потрібна…
- Що я маю зробити? – тихо спитав Августін, проте його очі не виказували ні осуду, ні співчуття.
- Я буду благати, щоб його милість мене залишив при дворі… нас залишив. Я хочу, щоб ти теж його попросив. Інколи ти можеш бути дуже переконливим. Зроби хоч щось для своєї матері!
- Добре, матінко, - після деякого мовчання відповів хлопець. – Пану Данкварту доведеться вас залишити.
Легенький холодний вітерець пробіг над їх головами і пролунав невдоволений тихий жіночий голос:
- Ти це чув, мій любий Ференце? Що то за матір, яка навчає сина бути підлабузником у чужинця-загарбника?
- Так, чарівна моя квітко Анно-Маріє, погана матір… і зрадниця. В наш час такого неподобства не було! – відповів голос чоловічий.
- Хто… хто це? Заколотники? – затамувавши подих,злякано прошепотіла фрау Матильда.
- А вона ще й дурнувата, - захихотів жіночий голос. – Ти маєш рацію, Ференце, в наш час люди були розумнішими.
- Це привиди, матінко, - впевнено промовив Августін, розглядаючи когось невидимого над їхніми головами. – Нам треба звідси піти…
Данкварт і Рагім поспішали до зали Державних справ, що розташувалася між Імператорською канцелярією і галереєю Імператорів. Тронна зала призначалася для офіційних церемоній, прийому іноземних гостей і великого зібрання тевтонського вельможного панства у великі свята. На відміну від Тронної зала Державних справ була робочою, а отже значно менших розмірів, непоказною. Звичайно імператорський канцлер збирав тут наради з підлеглими, віддавав накази, спочатку обговоривши їх із імператором. В особливих випадках на цих зібраннях був присутній сам Оттон ІІІ. Так було раніше… Посади канцлера в Тевтонії не було вже майже п’ять років, бо Фландрієць майже нікому не довіряв. Обов’язки канцлера Данкварт і чаклун поділили між собою.
В імператорському замку йшли тотальні обшуки у всіх без винятку приміщеннях, навіть у опочивальнях жінок. З цією метою були залучені солдати марієнбурзького гарнізону, а також повернута каральна експедиція по знищенню чотирикрилих коней, що не встигла від’їхати далеко від столиці. Керував обшуками очільник замкової варти Герхард фон Вольф. За наказом Данкварта командири підрозділів повинні доповідати йому щопівгодини про наслідки обшуків, а при виникненні надзвичайної ситуації – миттєво. З цією метою була задіяна зала Державних справ.
- Вона вважає себе дорослою і дуже розумною, а насправді – мала шмаркачка, яка й досі рюмсає за мамусею і пішла прямісінько в пастку, - швидко казав Рагім, поспішаючи за Данквартом. – Не пройде й години, як комтур фон Штрауф привезе їх до палацу. Принцесу та інших втікачок.
- Все ж таки спрацював твій гіпнотрон? – озвався Фландрієць.
- Біонавігатор? Ні, вона його примудрилася зламати.
- От вже зараза, одні капості від неї!
- Що правда, то правда. Але вона не розуміє, кого намагається обдурити. Я її підманув за допомогою смартфона…
- Чого?
- Пам’ятаєш нову музичну скриньку, яку начебто подарувала тітонька Жозефіна? Так от, цей прилад- з Білого світу, як і її нова подружка Катріна. Смартфон там у них використовується для зв’язку, принципом дії схожий на тевтонікатор.
- Катріна – дівчина з іншого світу? – здивувався Фландрієць і зареготав. – А я думав що там усі потворні, як ти…
- Скільки разів тобі пояснювати, що це моя маскувальна личина, а насправді я молодий і напрочуд вродливий, - образився Рагім. – І до напівдикого Білого світу немаю ніякого відношення.
- Ти також казав, що твоє справжнє ім’я гарно звучить, а воно таке смішне!
- А ти буваєш геть нестерпним, Данкварте, клянусь безсмертними богами Всесвіту!
ХХІХ
Ельфіка і її друзі стояли осторонь жінок та дітей під великим розлогим дубом.
- Меч Зігфріда! Ми повинні знайти його до ранку!
- Так, Ельфе, я пам’ятаю! – відповів принцесі Леон. – Вранці чари Фріди розвіються та імператор сам його знайде. А отже реліквія потрапить до загребущих рук Фландрійця. Нам треба поспішати, бо наші вороги використають меч, щоб знищити наші світи!
- Але ж ми знову наражаємося на небезпеку! – Ельфіка з сумом глянула на дівчат.
- Ми повернемося до підземелля Марієнбурга. І підемо удвох! – перехопивши її стривожений погляд, сказав Леон.
- О ні! Ні-ні-ні! – захвилювалася Катруся. - Лео, ти брат мені чи ні?! Не смій кидати мене саму в чужому Темному світі та ще й в очеретяних джунглях!
- Тільки з метою твоєї безпеки і тільки до ранку! Мала, ти повинна бути слухняною! Як ти правильно зазначила, я - твій брат. Старший!
- Старший усього на рік! – на очах Катрусі з’явилися сльози. -Який же ти гад, Лео!
- Я ж не заперечую, - примирливо промовив Леон і пригорнув дівчину до себе. – Все буде добре!
- Хотіла б я вірити…
- І ти залишаєшся не одна. З тобою і Хільда, і Ерік, і Ласунка з Дятлом…
- Еріку! – Ельфіка звернулася до свого вірного друга дитинства. – Ми не зможемо всі повернутися до лабіринту.
- Так, я розумію, - погодився Гільдемар-молодший, сумно посміхнувшись. – Вам треба виконати завдання Фріди, а нас надто багато для цього. Хотів би я сам здобути меч Зігфріда, але… на все Божа воля. Розумію, що не я – той герой…
- Дякую, Еріку! – принцеса ніжно поплескала хлопця по плечу. - Будеш за старшого. За дівчат відповідаєш головою. Не дай їх скривдити! Будьте поряд із місцевими, запаліть вогнища, щоб відлякати хижих звірів, перечекайте до ранку. А завтра як тільки відкриють марієнбурзьку браму, ідіть у замок, сховайтеся у храмі Святої Діви Марії, просіть захисту в падре Данфельда. - Свята Марія була заступницею Марієнбурга. Він і названий був на її честь. - Я вже не знаю, де зараз у Тевтонії може бути безпечніше! Будьте обережні! Ми вас знайдемо…
- Удачі вам!
- Лео, ти хоч мобільник мені віддай! – витираючи сльози, сказала Катруся.
- Навіщо він тобі?
- Ну, як навіщо? Для зв’язку!
- З ким? З темними силами? Не треба він тобі!
- Ой, матусечко! Це ж треба було попасти в таку халепу! – заскиглила дівчина, розмазуючи сльози по щоках, а разом із сльозами – чорну фарбу, якою були підведені очі.
- Не лякай її! – гримнула принцеса на хлопця. – Катріночко, у Хільди – тевтонікатор, коли зможемо, ми з вами зв’яжемося!
- Все буде гаразд, фройляйн Катріно, - заспокійливо озвався Ерік. – Я навіть життя за вас віддам!
Біля останніх дерев переліску Ельфіка і Леон зустрілися з двома чоловіками із селища, які поспішали на захист жінок і дітей. Вони були брудні і дуже розлючені.
- Горіти комтуру фон Штрауфу в гієні вогнянній! – вигукнув молодий русявий селянин в обгорілому порваному одязі, з вилами в руках.
- Й імператору разом із ним! Прийде час - і ми підпалимо його палац! Присягаюся Пресвятою Дівою! – підтримав його товариш зі списом.
- Вдалося хоч щось врятувати? – не слухаючи погрози, спитала принцеса.
- Так, фройляйн, добра половина селища вціліла, кузня ціла. Ми приборкали вогонь, але ж стільки біди! Скільки людей залишилося без даху над головою, скільки худоби задихнулося від чадного диму!
- Багато чоловіків вирішили пристати до загонів Опору! Смерть чужинцям! Смерть катам Тевтонії!
- Ви бачили двобій лицаря з примарним воїном? Кажуть, що той лицар із Опору! – спитала Ельфіка.
- Атож, бачили, та тільки дивним був той двобій! – відповів русявий. – Вони зламали списи один об одного, а потім поговорили, обнялися й разом поскакали в бік Золотої Могили.
- Так, дуже дивно, - пробурмотіла дівчина.
Вони йшли не дуже швидко, бо було вже темно, тільки місяць та зірки на небі освітлювали їх шлях, головним орієнтиром слугували зубчасті стіни Марієнбурга. Запалювати смолоскипи було небезпечно.
- Скажи мені, Ельфе, як у вас уживаються релігія, тобто віра в Ісуса Христа, та магія? – спитав Леон після довгого мовчання.
- А що тобі не зрозуміло?
- Ну, як що? Твою матінку Фріду та й тебе, напевно, в середні віки вже б спалили на вогнищі, як відьом. У Тевтонії немає інквізиції?
- Яка інквізиція, Лео? Це було давно. Ми живемо в сучасній Тевтонії ХХІ століття! Те, що ти називаєш магією і чаклунством, насправді – нові знання в реальному житті. Ви ж не вважаєте свої комп’ютери магією?
- Звичайно,ні! Наукові відкриття в дії!
- І я про те ж! Просто відкриття в наших світах були різні. У чомусь ви нас випередили, у чомусь – ми вас.
- А чотирикрилі коні?
- А ваші літаки?
- Досягнення науки…
- А з конями все ще простіше. Знаєш, Лео, стародавні греки казали: «Життя не таке просте, як здається, воно ще простіше»… За наказом німецького імператора Фрідріха Барбароси летючих коників було вивезено з Палестини під час Третього хрестового походу. Коні вже були такими. Якщо це і магія, то дуже стародавня.
- А чому ж тоді вони невідомі всім?
- У вас невідомі, - уточнила дівчина. – А у нас… У нас вони теж довго були таємницею.
- Ні, такі великі тварини не можуть літати!
- А літаки можуть?
- Літаки можуть, а великі тварини – ні!
- І дракони, по-твоєму, не можуть літати?! – принцеса почала заводитися.
- У вас і дракони є? І вони літають? – Леон навіть зупинився. – А їх звідки вивезли?
- З острова Комодо!
- Комоданські дракони? То ж варани! І вони без крил!
- Були без крил. Наші вчені-селекціонери вивели породу з крильми. У Тевтонії ця наука дуже вперед пішла. Ось так, хлопче! Над орлами-велетнями теж багато попрацювали, щоб вони були такими, якими ти їх бачив.
- А я думав, що селекціонери над мишами і павучками експериментують.
- Цей напрям також є. У стані розробки - виведення бойових велетенських тарантулів і скорпіонів.
- Ти жартуєш?
- Ні…
- Який жах! Вони тут не бігають степом? У мене арахнофобія.
- Ще ні! Я ж сказала – в стані розробки!
- Зрозумів! Ельфе, поясни мені ще дещо: чому острів Комодо ти знаєш, а цілі материки не знаєш?
- Ти про що?
- Про Америку!
- Не знаю! А де вона?
- Її відкрив Христофор Колумб більш ніж 500 років тому. Раніше її називали Новим світом.
- А! Так це ж Коламбія! Вона і названа на честь мореплавця, який її відкрив. Північна і Південна Коламбія!
- З глузду з’їхати можна.
- Не треба… Слухай, Лео, я зрозуміла, що тебе зацікавила згадка Еріка про царську карету, яку він начебто побачив, коли впав у вирву. Тобі щось відомо?
- Під Херсоном існує ціла система невивчених старовинних підземних ходів,таємний лабіринт. Оповиті таємницею легенди позбавляють сну цілу плеяду шукачів пригод і дигерів, дослідників підземель. Хто з херсонців не чув про загублену десь в лабіринті під містом золоту карету російської імператриці Катерини ІІ або про казацькі незліченні скарби? Кажуть, що колись хтось навіть знаходив бочку з золотом… Але це все тільки легенди. Такі ж розповідають в сусідньому місті Миколаєві…
- Люблю пригоди, - весело зауважила принцеса. – От як визволимо наші світи від загарбників, то можемо й пошукати легендарне золото…
Ельфіка пообіцяла розповісти Леону, які легенди про скарби існують в Марієнбурзі та як і над чим працюють тевтонські вчені пізніше, бо вони підійшли до замаскованого входу до підземелля під старою вербою на краю пшеничного поля. На зайве базікання часу не залишилось.
- Лео, спочатку пошукаємо мою сумку з книгою Магістра, а потім – до покоїв імператора!
- Добре, як скажете, фройляйн! – приязно усміхнувся хлопець.
Довгою драбиною вони спустилися в глибокий колодязь, що з’єднувався з вертикальними підземними коридорами, і швидко запалили смолоскип від газової запальнички, що знайшлася в кишені Леона. Принцеса впевнено йшла попереду, бо добре орієнтувалася під землею. Скільки разів їй доводилося тікати цією дорогою від дядька і його нових «друзів»! Але до підземної печери, де вона залишила свій власний скарб, їм дійти не довелось.
ХХХ
Не встигли Данкварт і Рагім дістатися зали Державних справ, як їх наздогнав товстий волохатий жовто-чорний джміль.
- Що за гидкий день? – обурено вигукнув Фландрієць і сховався за спиною миршавого чаклуна. – Усі летючі тварюки намагаються мене то вкусити, то образити. Скуштуй Рагіма, він смачніше, малий волохатий монстре!
- Ніякий він не монстр, дуже мирний джмелик. Не кусючий, дуже корисний і не зовсім справжній. Це мій дрон-шпигунчик, - заспокійливо промовив Рагім і витягнув з кишені невеличку пластикову коробочку. – Нумо, джмелику, лети до татка на базу у вулик!
Чаклун відкрив коробку. Усередині її розташовувалися дев'ять заглиблень, в шести з яких мирно спочивали бджоли. Джмелик загудів і швиденько чкурнув на своє місце в коробці.
- Ще двоє на полюванні? – зацікавлено спитав Данкварт.
- О да, збирають «нектар» в імператорському замку. Зараз ми почуємо, з чим прилетів цей…
Рагім ледве доторкнувся до джмелика, як почувся скрипучий неприємний голос:
- Досить вже годувати мене пустопорожніми обіцянками, чужоземний чаклуне! Завтра в Скіфії очікується повне сонячне затемнення, кращий час для заклинань. Чарівний меч мені потрібний завтра вранці, інакше не бачити вам скіфського золота, як своїх вух!
- Зовсім оскаженів старий жрець! – невдоволено вигукнув Данкварт, але Рагім жестами примусив його замовкнути.
- … Ваш правитель знає, де схований меч Зігфріда. Знайдете меч, отримаєте і чарівний перстень, що примножує багатства. Імператор пам’ятає про це вночі. Здобудьте меч до ранку, відберіть його у привидів! – голос із коробки замовк.
- Бач як розкомандувався, старий хрич!
- Жрець діло каже, Данкварте! – промовив Рагім. – Без тевтонських реліквій ми не здвинемся з мертвої точки. Без них ми не ліквідуємо закляття принцеси Фріди, яким вона захистила Тевтонію. Із-за неї я нічого не можу зробити, я ж насправді не чаклун, знімати чари не вмію. Тож треба дати можливість це зробити скіфському жрецю…
- От вже зміюка, мерзенна відьма! Чотири роки вже, як ми її позбулися, а все одно вона нас дістає!
На цьому їх цікава розмова була перервана, бо важкі дубові двері галереї Імператорів розчахнулися і з них вибігла схвильована фрау Матильда, а за нею її син Августін.
- Ваша милосте, як добре, що ви тут! Хтось порушує спокій в галереї! –істерично вигукнула жінка.
- А хтось порушує мої накази! – гримнув Данкварт. – З якого такого переляку Одноокий Гаральд вас пропустив? Я ж сказав, що прохід заборонений для всіх. Для всіх – означає без виключень. Треба вже старого гнати під три чорти!
Фрау Матильда знітилася, зіщулилася, і зовсім розгублено пробелькотіла:
- Там голоси під стелею… Розмовляють…
- Велике диво, - зневажливо пхекнув Рагім. – Привиди бешкетують, - промовив він з таким виглядом, ніби говорив про сусідських дітей. – До речі, Данкварте, що там сказав скіфський жрець? Що нам реліквії треба відібрати у привидів? То може прийшов час познайомитися з ними ближче?
- Маячня, - Фландрієць закотив очі. – Входьте всі до зали, а то розвели базар посеред коридору.
Він перший пройшов мимо вартових до зали Державних справ, за ним поспішили чаклун, фрау Матильда і Августін. Тільки-но вони переступили поріг, як явився з доповіддю Мартін Клей, якому було доручено обшукати учбові приміщення.
- Три, ваша милосте, - віддихуючись, промовив він.
- Що, три?
- Знайшов три листівки – дві в аудиторії, одну в коридорі. Ніяких підозрілих осіб…
- Дуже мило! А не підозрілих? Невже зовсім нікого? То, може, баронеса фон Бокен листівками бавиться?
Рагім весело розреготався, а Мартін Клей вирячив очі:
- Господь з вами, ваша милосте…
- Я жартую. У вас немає думок, звідки ці листівки з’явилися у приміщеннях, за які ви відповідаєте?
- Не можу знати, ваша милосте.
- Погано, Клею, дуже погано. За що ви отримуєте зарплатню?
- Пробачте, ваша милосте, я тепер буду краще пильнувати за учбовими аудиторіями.
- Звичайно, будеш, бо інакше швиденько потрапиш до Зміїної вежі, - Данкварт замовк, закрив очі, потер пальцями скроні.
- Що сталося? – захвилювався Рагім. – Голова болить?
- Та щось трохи запаморочилося… Та ні… все гаразд, - Фландрієць відкрив очі і приязливо посміхнувся. – На чому ми зупинилися? А, так… Я вас відпускаю, пане Клею. Ідіть!
- Куди?
- Ну, не знаю. Куди вам треба, туди й ідіть!
- О, так, дякую… - Мартін Клей, зачепившись за ніжку крісла і ледь не впавши, швидко вийшов геть.
- Моя прекрасна фрау Матильдо! Пробачте, що одразу не запропонував вам сісти, - Данкварт галантно вклонився жінці, поцілував їй руку і відвів до великого шкіряного крісла біля столу. – Що вас привело в цей час до мене?
Від подиву жінка втратила можливість говорити. Вона мовчки відкривала і закривала рота, як викинута на берег рибина.
- З вами все добре, фрау Матильдо? Може, водички? Августіне, налий води з глечика!
Хлопець слухняно налив води в чашку, що, як і глечик, стояла на столі, і простягнув матері. Жінка зробили ковток, затремтіла і сльози рясно покотилися по блідих щоках.
- Я прийшла просити вас, ваша милосте!
- Просити про що? – лагідно запитав Данкварт, тримаючи її за руку. - Втім, це не важливо. Я виконаю будь-яке ваше прохання.
- Я… я не хочу залишати імператорський замок! - крізь сльози вигукнула жінка. – Я буду корисною вам тут, поряд із вами… Ми не будемо дармоїдами.
- То залишайтеся, моя голубонько, хто ж вас виганяє?
- Можна? Правда?
- Ну, звичайно!
- Дякую, ваша милосте… - вона намагалася піймати руку Фландрійця, щоб поцілувати. - Августіне, подякуй пана Данкварта…
Хлопець недобре зиркнув очима, але мовчки схилив голову.
- То ми підемо, не будемо вам заважати робити справи державної важливості, - з полегшенням зітхнула фрау Матильда і піднялася. – Ходімо, Августіне!
- А що це було? – повільно запитав ошелешений чаклун, коли за жінкою і хлопцем закрилися двері.
- Чуєш, Лео? – принцеса повернулася до хлопця і по його обличчю зрозуміла, що він також почув далекий спів з того боку, куди їм потрібно було йти.
- Підійдемо ближче, а там – за обставинами.
А обставини виявились «не дитячі», як сказав Леон: яскраве світло від запалених у печері свічок у канделябрах падало на стіни коридора, багатоголосий чоловічий хор співав старовинний гімн, що лунав підземеллям:
На бій, барони краю!
Скарб, замки – все в заклад, а там
Недовго святкувати ворогам!*
- Ельфе, скоріш за все в печері – твої однодумці, вороги чужинців, що захопили країну, - сказав Леон. – Напевно, люди з Опору! І в них твоя сумка. І Книга Магістра!
- Так, я розумію… - вона вагалася декілька секунд. – Але якщо щось піде не так, ми і Книгу не отримаємо, і не здобудемо меч Зігфріда до ранку, і потрапимо до лап Данкварта! Я думала, що в поселенні зустрінуся із Фрідою, а що з того вийшло?
- Логічно. Отже йдемо за мечем!
Ельфіка різко повернулася, хотіла відштовхнутися від стіни і ледве не впала, бо її рука описала півколо в повітрі і опустилася в нішу на щось м’яке і шкіряне.
- Кажан! – тихо зойкнула вона від несподіванки. – Розплодилася тут усяка нечисть!
Леон освітив нішу в стіні, і Ельфіка з подивом побачила свою гарненьку шкіряну сумку, яку хтось спеціально тут сховав.
- Не може бути! – вона похапцем відкрила її і побачила… свій тевтонікатор. – Як же це, Лео? Тевтонікатор, оздоблений золотом і коштовним камінням залишили, а непримітну книжку, на якій навіть ніякого напису не було, забрали! – вона була в розпачі.
- Книжка стара, а отже коштовна, цінна,навіть якщо ніхто не знає, що вона належала великому Магістру, - зауважив Леон і потягнув дівчину за руку. – Не будемо витрачати час, у нас його обмаль.
* Бертран де Борн, (1140 - 1215), поезія трубадурів