БІЛИЙ СВІТ. Частина ІІІ
ЕльфікаПодії, що відбувалися з головними героями в Тевтонії та Херсоні, відновлені і записані в хронологічному порядку Елізою Петрівною Марчук, колишньою вчителькою географії, сусідкою Ковалів
ТЕВТОНІЯ. XXII-XXIV
ХХІІ
- Ви ж його відправили в каральну експедицію, ваша милосте, - пробелькотів зляканий Бонні.
- А, так… Щось я став напрочуд забудькуватим. От, дідько! Тоді, всі за мною! Я сам її притягну до Зміїної вежі, - погляд Данкварта зненацька зосередився на чаклуні. – І встань з трону. Він не для тебе призначений! – гаркнув він на Рагіма. – Що за неповага до символу імператорської влади!
- Та будь ласка, - дратівливо озвався чаклун. – Здається, Данкварте, тебе не бджола сьогодні вкусила, а скажена муха! Непосидючий ти… Можна було наказати Одноокому Гаральду або примарним воякам, щоб привели принцесу.
- О, ні! Я сам! Я хочу бачити її обличчя, коли скажу, що вона заарештована за державну зраду. Та й з двома іншими дівчатами треба розібратися. Я ж думав, та стара карга їх покарає. А вона… А у неї навіть Дятел вийшов із-під контролю.
Діставшись галереї Імператорів, вони побачили Одноокого Гаральда, який мугикав пісеньку і наминав пироги.
- Все жуєш? – запитав Данкварт.
- О, так… ваша милосте, - підскочив зі стільця старий вояк. – Але службу несу добре!
Фландрієць нікого не любив і не мав фаворитів, майже до всіх ставився однаково зневажливо і грубо, проте до старого вірного вояка мав якусь доброзичливість.
- А якщо буде потрібно в бій з ворогом вступити? Ти ж на варті…
- Я готовий, - запевнив старий. – Можу дві справи робити одразу, майже як Юлій Цезар… І їсти, і воювати. Перевірено роками невтомної служби!
Данкварт коротко розсміявся, по-дружньому поплескавши Гаральда по плечу.
- Та й не так моторошно мені, коли в роті щось смачне.
- Невже мій найхоробріший вояк когось боїться?
- Людей – ні! А от цих…
- Кого?
- Ну, безтілесних істот.
- Примар? Облиш, Гаральде! То ж бабські побрехеньки.
- О, ні, ваша милосте, вони тут…Літають і навіть тихенько розмовляють. Як їх почую – так волосся дибки стає. Харчами тільки й рятуюсь…
- І про що ж вони тобі повідали? – знову вишкірився Данкварт.
- Вони якусь зброю стережуть за наказом королеви, - з острахом прошепотів Гаральд, закотивши своє єдине око.
- А зброя у них теж примарна? – зовсім розвеселився Фландрієць.
- Різна в нас зброя – і справжня, і примарна, і чарівна. Головне – вся діюча, готова до бою, - прошелестів над їх головами ніжний жіночий голос.
- Що… Хто це сказав?!! – Данкварт ошелешено поглянув на оточуючих його людей.
- То не ми, - чомусь пошепки проказав Бонні.
Всі інші були настільки шоковані, що застигли з напіввідкритими ротами і виряченими очима. Лише Рагім вертів головою навкруги з такою швидкістю, ніби вона була механічна.
- А хто?
- Ми, піддані її величності королеви, - відповів тихий голос зверху.
- Кого-кого? – Данкварт став приходити до тями і, ще більше розгнівавшись, закричав: - Хто ж та нікчемна самозванка, яка оголосила себе королевою?
Він вихопив меч з піхов і став щосили розмахувати ним у повітрі, немов хотів порубати на шматки всіх привидів імператорського палацу.
Відповіддю його діям був зневажливий сміх:
- Це ти самозванець, злодюго! А королева Ельфіка у нас справжня!
Від імені, що прозвучало над головою, Данкварт зовсім оскаженів.
- Ельфіка! Зброя! – він перестав розмахувати мечем, зірвався з місця і понісся довгою галереєю Імператорів до протилежного виходу, що вів до покоїв принцеси. – Уб’ю!!!
Рагім, Бонні, Мартін Клей і одноокий Гаральд ледве встигали за ним.
- Вона… буде страчена на головній площі Марієнбурга! Вона… і є Опір! Як я раніше не здогадався? Вона… - йому вочевидь не вистачало повітря від швидкого руху. – Я спалю її як головну відьму Тевтонії! Де в нас Верховний суддя?
- Ти ж відправив його у відставку, сказав… що він тобі непотрібний, - зауважив Рагім, теж захеканий, не зважаючи на худорлявість. – Ти сказав, що ти замість усіх судів…
- Ну, що ж, тоді я сам… Хочу подивитися в її безсоромні очі… Іменем імператора! Ні… Краще моїм іменем вона буде зараз заарештована. Годі панькатися! Я її знищу!
Підбігши до покоїв принцеси, де на варті стояли двоє примарних вояків, він на мить зупинився:
- Дівчата повернулись?
- Так, правителю.
- Відтоді ви нікого не випускали?
- Ні, правителю.
Данкварт рвучко розчахнув двері і першим його запитанням було:
- Де вона?
Воно повторювалось ще пару разів, аж поки він не дійшов до опочивальні. А потім пролунав несамовитий зойк, від якого затремтіло скло у вікнах, а у людей похолола кров у жилах:
- Ель-фі-ко!!!!!!
- Ельфе, ти добре знаєш цей лабіринт? Ми не проскочимо коридор, що веде до імператора? - зненацька крикнув Леон.
Принцеса різко притормозила, а на неї налетіли всі ті, хто біг позаду. Звичайно ж, вони всі попадали і одразу ж зареготали чи то від пережитого страху, чи то від нереальності подій, що з ними відбувались.
Декілька секунд воникопирсалися на підлозі, допомагаючи один одному стати на ноги, знову піднімаючи смолоскипи, і продовжували весело сміятися.
- Ви як? – нарешті спитала Ельфіка. – Ніхто не забився? Як твоя нога, Еріку?
- Все нормально, фройляйн, - бадьоро відповів хлопець. – Нога як новенька. Ви ж мене вилікували чарами…
- В мене навіть пироги не повилітали з кошику, - озвалася Хільда, стурбовано оглядаючи харчі, що приготувала для принцеси фрау Гертруда. – Добре, що пляшка з квасом вербовою лозою обплетена. Не розбилася…
- Ельфе… - знову почав Леон.
- Здається, ніхто нас більше не переслідує… - нарешті тихо озвалася принцеса, важко зітхнувши. – Я так скажу тобі, хлопче… Ніхто добре не знає цього лабіринту, бо навіть мапи його не існує. Так вважала Фріда, а вона знала все про імператорський замок. До покоїв мого дядька я вас проведу, коли настане час. Ви ж розумієте, що надто рано потикатися до його опочивальні. Ще не настала ніч. Імператор не спить, а поряд з ним, як завжди – лікар, служники, а, може, й пара вартових. Всі вони залишають опочивальню, тільки коли Оттон ІІІ засинає. Уявіть кумедну ситуацію, коли таємний вхід відкривається,ми ввалюємося до дядечка і я кажу: «О, добрий вечір, ваша величносте! Ми тут гуляли поруч і вирішили нанести вам візит ввічливості»…
- Зрозуміло. Де будемо чекати? – не оцінивши нервовий жарт Ельфіки, серйозно запитав Леон.
- Треба подумати… Мене інше непокоїть… Як Данквартміг дізнатися про підземний хід? Про те, що вхід до лабіринту із моїх покоїв? Це просто неможливо! Чи можливо?
- Може, той гад мапу все ж таки знайшов, або згадки про лабіринт в якій-небудь старій книжці? – висловив думку Ерік. – Фландрієць має доступ до секретних архівів, до найпотаємніших документів. Він же тепер тут великий господар…
- А чому саме зараз? Що він чекав п’ять років?
- А ще ви забуваєте, що його найліпший друг Рагім – чаклун, - з прикрістю в голосі додав Леон. – А що, як він може читати думки інших… Наприклад, твої, Ельфе.
- Ні, це вже занадто, - запротестувала принцеса. – Я б обов’язково відчула, якби хтось спробував копирсатися в моїх мізках, це по-перше. А по-друге, я не надто високої думки щодо його чародійських здібностей. Рагім-чаклун – це міф, який придумали самі ж тевтонці від неправильного розуміння подій. Він не чаклун, він… щось інше…
- А чому ви взагалі вважаєте, що ті люди, чиї кроки ми чули в коридорі, були від Данкварта? – несподівано встряла в розмову Катруся. – А може то були люди з Опору?
Декілька секунд усі мовчки «перетравлювали» почуте, а потім… як грім посеред ясного неба, включився Катін мобільник, і голосна музика заполонила підземелля.
- Тут не може бути мобільного зв’язку! – впевнено проказав Леон, а музика, ніби насміхаючись над ним, продовжувала лунати. – Мала, ти мусиш відповісти на дзвінок!
- Я боюся, Лео! – відповіла дівчина, вирячившивід жаху великі зелені очі.
- Дай мені! – хлопець вихопив мобільний телефон із рук сестри і торкнувся пальцемекрана пристрою. - Слухаю!
- Перекажіть принцесі Ельфіці, що я вже вільна, - із смартфона почувся мелодійний жіночий голос.
- Фріда! - тепер уже Ельфіка вихопила мобільник у Леона і закричала:
- Я тебе чую, матінко! Ми маємо зустрітися!
- Де ти сховала свого пажа від імператора, там і зустрінемося, доню!
ХХІІІ
В перші хвилини по тому, як Данкварт виявив, що дівчат немає в покоях принцеси, з ним стався напад гострого розладу психіки: він натикався на стіни і меблі, реготав як божевільний, кидався з мечем на оточуючих і повторював одну й ту ж фразу:
- Відьма, мала відьма…
Бонні від переляку чкурнув під ліжко, Мартін Клей і Одноокий Гаральд ледве встигали ухилятися від гострого меча знавіснілого правителя.
Зрозумівши, що самотужки вони не впораються, занепокоєний Рагім витягнув із кишені сріблястий маленький пристрій, навів на оскаженілого Данкварта і торкнувся пальцем цифри «1»:
- Пробач, друже, але мені зараз зовсім не треба, щоб ти втратив розум.
Фландрієць враз застиг на місці, меч вивалився з його кволих рук, погляд став флегматично-байдужим, він захитався і, здавалося, мав впасти. Рагім підхопив меча, потім Данкварта під руку і заспокійливо прошепотів:
- Ну, любий, все гаразд…
- Рагіме, що зі мною? Така слабкість… паморочиться в голові… - тремтячим голосом пролепетав Фландрієць.
- Присядь у крісло, зараз усе пройде, - лагідно, як із нерозумною дитиною, заговорив чаклун. – Ще мить, і буде все гаразд…
- Ні, не хочу сідати, пішли звідси, - завередував Данкварт, кволо відсторонюючись від Рагіма і, похитуючись, пішов до дверей.
Проте кожний наступний його крок став більш впевненим, а погляд – зухвалим. Біля виходу з покоїв принцеси він рвучко повернувся до чаклуна:
- Де вона, Рагіме?
- Не знаю… Справді, не знаю.
- Не можу повірити, що ти на мені випробував свій диявольський гіпнотрон! – гнівно зиркнув очима Данкварт.
- А що мені залишалося робити, як ти перетворився на маніяка, ладного вбити всіх, хто поряд? Прилад діяв лише нікчемну секунду і на найменшій потужності. Уявляєш, що робиться з Оттоном? Думаю, він ніколи не відновиться…
- От і добре. Треба швидше його оголосити недієздатним! – помовчавши, озвався Данкварт, потім розчахнув двері в коридор і накинувся з кулаками на двох примарних вояків: - Де принцеса, бовдури? Куди подівалися дівчата?!
- Мимо нас ніхто не проходив, правителю, - сказав один, ухиляючись від ударів, а інший, криво усміхнувшись, схопився за кинджал.
- Данкварте, що ти робиш? – гнівно зашепотів Рагім, намагаючись відтягти його від примарних. – Це ж скіфи! Вони горді і дикі… Їх не можна ображати. Не встигнеш оком змигнути, як вони тобі всадять кинджал у груди.
- А навіщо мені такі вояки, які зброю проти мене можуть повернути? – тихо огризнувся Данкварт.
- Вони нам потрібні, чи ти забув? Поки ще потрібні, - знову гаряче прошепотів чаклун. – На даному етапі вони – наші союзники…
- Чим завинили мої воїни, правителю? – біля дверей покоїв принцеси зненацька, як із-під землі, з’явився молодий бородатий ватажок скіфів в гостроверхому башлику, гнівно примруживши чорні, як вуглини, гарні очі. В руці його застрашливо поблискував акінак із золотим руків’ям.
- Їх тут поставили стерегти принцесу Ельфіку, а вони її проґавили, Адарисе!
- А навіщо стерегти дівчину? Вона ж племінниця імператора. Імайже дитина…
- Вона зрадниця! – заволав Данкварт. – І до чого питання? Я наказав держати її під арештом і… крапка. Мої накази не обговорюються! І що маємо? Охорона є, а арештантки немає! Її покої порожні, зовсім нікого… Не віриш – сам подивись!
- Навіщо?
- Телепорт над імператорським замком не працює, тож як дівчата могли зникнути з приміщення, яке мало таку «надійну» охорону? Ти ж запевняв, що твої воїни найкращі.
- Так, правителю Данкварте, найкращі, - підтвердив невдоволений Адарис. – Не розумію, в чому їх провина. Їм наказали вартувати двері до покоїв? – він повернувся до своїх вояків: - Ви покидали варту?
- Ні, вождю, клянусь бородою Папая… - обурено відповів один.
- То, може, мимо вас якесь прудке дівчисько проскочило?
- Ми їх впустили, вождю, коли вони повернулись від старої Бокен, але із покоїв ніхто навіть не намагався вийти, - відповів другий. – Мимо нас навіть маленька миша не прослизне!
Тоді Адарис знову повернувся до Данкварта:
- Хтось моїм людям наказував стерегти принцесу всередині приміщення? Ні? То, може, порадив тримати дівчат за коси або ж за край сукні, щоб не втекли? Ні? Ну то хто винен, скажіть?
- Ну годі вже сперечатися, - більш примирливо бовкнув Фландрієць. – Порадь краще, що робити? Зникли три дівчини…
- Я їх знайду, правителю! Справа честі і слово Адариса, вождя сколотів! Ніякі хитромудрі втікачки не сховаються, коли Адарис візьме слід, - він вдарив себе кулаком у груди.
Раптом короткий тихий свист розітнув застояне замкове повітря, і три стріли, майже одночасно, одна за однією, увіткнулися в дубові двері покоїв принцеси Ельфіки прямо над головами людей.
- Он він… чи вона, - ледве видихнув Данкварт, хапаючись за серце і вказуючи на темну струнку постать, що визирала з-рогу в кінці довгого коридору. – Це замах на мене!
Але і без його вказівки всі побачили лучника в темному плащі з низько насунутим на обличчя каптуром. Він стояв непорушно, все ще не опускаючи лука, і уважно роздивлявся людей.
- Нікого не боїться, - заворожено прошепотів Бонні. – Може, то і справді Ельфіка…
- Схопити стрільця! Живим! – коротко наказав Адарис і примарні вояки миттєво зірвалися з місця. – То не дівчина, правителю.
- Хто б то не був, він хотів мене вбити!
- Не думаю, - заспокійливо промовив скіф, розглядаючи три стріли, що ладно так в рядочок стирчали з дверей, одна біля одної. – Гарні постріли, вправний стрілець. Якби він хотів вас вбити, ці стріли стирчали б зараз із вашого серця.
- Ну, дякую тобі, підбадьорив. А що ж це таке, як не замах?
- Заколот! Подивіться, це не просто стріли, це послання вам…
Тепер усі звернули увагу, що до кожної стріли були прив’язані клаптики жовтого паперу. Рагім зірвав одне з послань, розгорнув і прочитав вголос:
«Вставай, моя Тевтоніє,
Прийшов останній бій!
Візьміть у руки зброю
Старий і молодий!
ОПІР»
Зміст інших папірців був ідентичний.
- Вони схожі на ті, що я назбирав в коридорах замку, - затараторив Бонні. – І підпис такий же.
- Так, заколот! – схвильовано вигукнув Данкварт. - Опір знову відродився і підняв голову. Але ми його придушимо! Знищимо!
- Дивіться, дивіться, мій папуга повернувся! – Нишпорка вказав пальцем на розкуйовдженого птаха, що летів понад стелею. – Дятле, ти вже добре поводишся?
- Дятел хороший! – дзвінко заверещав птах. – Геть чужинців! Опір переможе!
- Адарисе, підстрели те дурнувате нещастя! – наказав і без того розлючений Фландрієць.
Вождь скіфів швидко підняв лук, прицілився і… майже зразу опустив його:
- Це всього лише птах… - він тихо щось зацвірінькав по-пташиному і виставив вгору ліву руку. – Лети до мене!
Птах закружляв над головами людей, а потім слухняно сів на руку Адариса з гордим виглядом, немов був мисливським соколом.
- Добра пташка, - прошепотів задоволений скіф.
- Скрути йому голову!
- Я його навчу говорити те, що треба, правителю.
ХХІV
Вони вибралися з підземелля за межами замку в степу. Вечоріло. Десь далеко у вишині за грозовими хмарами сідало сонце. Вітер перебігав ковиловим сріблястим полем, пахло полином. Навіть пташки починали співати. Степ виглядав напрочуд гарним, неприродньо-яскравим, якимось фантасмагоричним під темним небом Тевтонії. Але принцеса не бачила цієї краси рідної землі, бо накоїла справжнє лихо! Тому, що вона зробила, не було виправдання! Ніякого! Ніколи! Вона загубила Книгу Великого Магістра!!! Ця подія зовсім затьмарила її розум, вона навіть не могла радіти майбутній зустрічі з матір’ю!
- От дурепа! Тупа безтямна курка! Як я могла! – Ельфіка лаяла себе останніми словами. - Що зі мною коїться?! Як я могла підхопити корзину з їжею, яку залишила Хільда, а свою сумку з Книгою Магістра і тевтонікатором забути в печері, коли ми втікали від несподіваних незнайомців! Мені треба назад в печеру!
- Ні, не треба! - кілька разів вона поривалася повернутися в підземелля, та хлопці її не пускали.
- Ой, лишенько, це я у всьому винна! – і собі зарюмсала Хільда. – Якби не пироги…
Принцеса розуміла, що повернення було б дуже небезпечним, Леон і Ерік мали рацію! Книгу залишила в печері, плащ-невидимку – в скіфському шатрі, телепортик - у своїх покоях. Ну як таке можливо?! Вона й справді стала якоюсь неорганізованою дурепою! Від неї одна шкода!
- Не засмучуйся ти так, Ельфічко, зіронько моя! Нічого непоправного не сталося. Ми всі живі. А книгу як загубила, так і знову знайдеш! І не смій на себе казати всяку гидоту! – схвильована Катруся сиділа поряд із принцесою на краю пшеничного поля, що виглядало надто яскравим на тлі фіолетово-сірих хмар, і лагідно гладила її, як маленьку, по голові. – Слова можуть матеріалізуватися!
- Що ж, стану куркою, я на це заслуговую! І як ти мене назвала? Зіронькою?
– Так називає мене мама, коли мені погано, -відповіла зніяковіла Катруся.
- О, так… - Ельфіка зовсім розчулилася: з тих пір, як її бідна матуся була ув’язнена, ніхто її так не жалів! А може, вона нікому не дозволяла?
- Ельфе, треба вірити і Книга знову до тебе повернеться!
Нові білосвітські друзі відновили в принцесі надію, вона трохи отямилася і піднялася на ноги.
- Ситуація була складна, Ельфе! – розсудливо сказав Леон і ніжно взяв дівчину за руку. – Кожний на твоєму місці міг би схибити. Після зустрічі з Фрідою ми повернемося в підземелля і спробуємо знайти Книгу Великого Магістра. Все буде добре! І ще… дещо… - обережно додав хлопець. – Тобі не здається незвичним ця твоя випадкова амнезія?.. Тобто напади… поганої пам’яті. В тебе колись раніше були з цим проблеми?
- Ніколи, - принцеса різко підняла голову і уважно подивилась Леону в очі. – Я завжди мала виняткову пам’ять. Тому це і виглядає дуже дивним… Є здогадки?
- Є… Мені здається, що Данкварт намагається подіяти на тебе якоюсь чорною магією, щоб зробити з тебе зомбі.
- Зомбі? Не розумію… - тихо сказала принцеса, але від її розпачу не залишилося й сліду. Погляд її став зосередженим і, як раніше, надто розумним.
- Е-е… Я мав на увазі… Ну, це коли свідомість людини контролюється іншою. З тобою не було випадків, коли ти чогось не хотіла робити, але робила, бо так наказував тобі внутрішній голос?
- Я не вважаю себе божевільною, якщо ти про це…
- Я теж так не вважаю, але ти не відповіла на моє питання.
- Ну, так, останнім часом кілька таких випадків пригадую. Таке буває з кожним. Чогось не дуже хочеться робити, але є певні обов’язки…
- Та я ж не про те, що тобі наказали помити посуд, а ти не хотіла…
- О, Лео, який ти смішний! Невдалий приклад. Принцеси не миють посуд.
- Пробач!
- Вона тебе не розуміє, брате, бо не бачила фільмів про зомбі, - зітхнула Катруся. – Їх суспільство надто відстале… Як вони тут живуть без кіно, смартфонів, інтернету, літаків та інших принад цивілізації?
- Не знаю, як там суспільство, але, на мою думку, дехто надто обмежений, щоб судити інших, - ображено зиркнула Ельфіка.
- А дехто надто пихатий, щоб адекватно спілкуватися з людьми, які намагаються допомогти! – Катруся насупила брови і піднялася на ноги. – Може, нам час повернутися додому, Лео?
- Гей, дівчатка! Ви не зібрались одна одній волосся повисмикувати? Ні? От і добре, бо зараз не час сваритися! Залишмо цю тему.
- Пробачте мені, заради Бога. Я часто забуваю, що треба бути не принцесою, а людиною… Я дуже ціную вашу допомогу і вашу дружбу. Справді! А щодо теми… Якщо б на мені хтось спробував використати магію, я б це відчула. Я ж донька чаклунки Фріди! Якщо поряд зі мною хтось чаклує, мене ніби огортає легкий зоряний туман. Отож… Але… Не може бути… - обличчя принцеси стало збентеженим.
- Що, Ельфе?
- Здається ти маєш рацію, Лео… Хтось і справді намагається мною керувати… залізти в мій розум… І це не магія!
- А що?
- Гіпноз… Це не Данкварт, а Рагім! Одного разу я підслухала їх розмову. Йшлося про дію приладів, які називаються гіпнотронами, і випробовування їх на людях. Вони говорили про мого дядька Оттона ІІІ…
- Імператор весь час під гіпнозом? Це багато чого пояснює.
- Він став зрадником не з власної волі, - тихо констатувала факт Ельфіка. – Його примусили. І та маячня про вічне життя…
- Він став керованою лялькою, яка майже повсякчасно робить те, що наказують і говорить те, що вкладають в його вуста. Якщо йому накажуть тебе вбити,він це зробить і навіть пам’ятати про це не буде!
- Він став зомбі? Я теж стану зомбі? – з жахом запитала принцеса. – Рагім завжди грається з якимись приладами… Але ж, на відміну від дядечка, я не знаходжусь весь час із чужинцями. Як вони на мене можуть діяти? Напади забудькуватості сталися зі мною не в присутності Рагіма…
- Як виглядає гіпнотрон?
- Звідки мені знати? Я тільки чула про них.
- Добре… добре… А який із себе прилад, що з ним, як ти кажеш, грається чаклун?
- А-а… За формою схожий на смартфон Катріни, тільки набагато менший. Блискучий такий, а на ньому червона цяточка горить. А що? Ти думаєш, то він?
- Так… так… В когось із вас щось подібне є? В сумках? В кишенях? Дивіться уважно! Кожному з нас могли підкинути маленькі прилади, що стежать, виявляють місце знаходження або діють на самопочуття. Хільдо, що в кошику?
- Їжа… Пироги! – збентежена дівчина зняла рушничок із кошика і стала копирсатися в ньому.
- Всі уважно передивіться свої речі! Від цього, можливо, залежать наші життя! – він теж зняв свій рюкзак. - Ельфе, а ти?
- А в мене нічого немає. Я ж загубила сумку в печері…
- Зовсім нічого?
- Так.
Леон прискіпливо оглянув принцесу і зупинився на браслеті.
- А це?
- Лео, це ж мій перекладач, ти знаєш…
- Зніми!
В неї були здивовані очі, проте вона мовчки віддала браслет хлопцю.
Леон покрутив його в руках, потім щось натиснув і верхня частина металевого браслету відкрилася. Всі побачили маленький чорний дисплей з червоною цяткою, що блимала, і зеленими цифрами від 1 до 9.
- Отакої… - від здивування Ельфіка відкрила рота.
- Калькулятор? – тихо спитала Катруся.
- Не знаю, - розгублено відказав Леон, продовжуючи зачаровано розглядати невідомий прилад.
Аж раптом цятка і цифри зникли. На екрані з’явилося: 10…9…8…7…
- Зворотній відлік… Бомба! – заверещала Катруся.
- На землю! Падайте!!! – закричав Леон не своїм голосом і, розмахнувшись, кинув прилад у кущі порічки, що росли понад пшеничним полем і впав разом з іншими.
Яскравий спалах. Вибух. Зляканих підлітків огорнуло їдким жовтуватим димом і придорожньою пилюкою.