БІЛИЙ СВІТ. Частина ІІІ

Події, що відбувалися з головними героями в Тевтонії та Херсоні, відновлені і записані в хронологічному порядку Елізою Петрівною Марчук, колишньою вчителькою географії, сусідкою Ковалів

ТЕВТОНІЯ. XIX-XXI

ХІХ

Коли вони всі п’ятеро подолали дванадцять сходинок і опинилися на маленькому квадратному підземному майданчику, Ельфіка знову натиснула на тільки їй відому цеглину в стіні, і двері в опочивальню повільно зачинились.

- Я йду попереду, бо добре знаю шлях, Ерік останнім, - сказала принцеса.

Довгий підземний коридор був заввишки два метри і шириною півтора, що дозволяло вільно рухатися невеликому загону.

- Невже це легендарний лабіринт під Марієнбургом? – захоплено вигукнув Ерік. – Я про нього чув ще малим від батьків. Але думав, що вигадки…

- Тихіше, хлопче, - гримнула на нього Ельфіка. – Ми можемо тут бути не самі.

- То ви тут ховалися від Данкварта, фройляйн Ельфіко? – прошепотів Ерік. – А він там наверху бісився, не розуміючи, куди і як ви зникали… прямо у нього під носом.

- Еге ж, так і було… І ховалася, і втікала за межі замку…

- Хільдо, ти все знала?

- Ну, так. Якщо треба, я можу як риба мовчати!

Стіни підземного ходу були холодні і вологі на дотик, але кам’яна підлога була суха. На шляху, що його вже подолали принцеса та її друзі, коридор мав відгалуження.

- Хто видовбав цей хід? – спитав Леон, який йшов позаду Ельфіки. – Скільки років невтомної праці!

- Думаю, що спочатку природа, - відповіла вона. -Підземні ходи тут були ще до будівництва Марієнбурга. Просто, коли будували замок, хтось виявив їх. Потім господарі замку їх розширили, удосконалили, пристосували для своїх потреб…

- Я чув, що під Херсоном теж є підземні ходи… - почав було Леон, але, зрозумівши, що його слова якось не вписуються в розмову, замовк.

- …І треба зазначити, що марієнбурзький лабіринт не раз рятував мешканців під час воєн та облог.

- Яких воєн? – знітився Леон. – До речі, скільки років замку?

- Сімсот сімдесят три, - не задумуючись відповіла принцеса. – Фортецю почали будувати, щоб захистити Північне Причорномор’я від монголів. Тут був південний форпост тевтонського ордену.

- Отакої… Щось я не розумію… Коли ж ви нас завоювали?

- Ми вас ніколи не завойовували! – різко проказала Ельфіка, зупинившись, підняла смолоскип і поглянула хлопцю прямо в очі. – Невже до тебе ніяк не дійде, що ми існуємо зовсім в різних світах. Ми ніколи раніше не перетинались! Про Білий світ я довідалася кілька тижнів тому, коли до моїх рук потрапив старий лист моєї матінки… Бо нам загрожує небезпека зникнення.

- То ваші друзі не із Франції? – тихенько озвалася Хільда. – Я зрозуміла, що навіть для французів вони аж надто дивні…

- Ельфе, ну як таке можливо? Ти ж розумна освічена сучасна принцеса! Поясни!

- Ти про паралельні світи? Однозначної відповіді немає… Це із низки тих питань, що й виникнення планет, галактик, всесвіту… Наші світи завжди були паралельними і на протязі багатьох віків віддзеркалювали один одного. Тобто події, що відбувалися, були майже однакові. І люди, тобто історичні особистості, були одні й ті ж… А потім щось сталося, і змінилися закони розвитку наших світів… Вони залишалися паралельними, але вже не дзеркальними… З кожним століттям більше й більше відрізняючись один від одного. Інші події, інші країни, інші лідери націй, інша зброя… Відмінні ступені розвитку цивілізацій. Дещо складно, так?

- Невже вас про це навчають у школі?

- Звичайно,ні! Більшість тевтонців навіть не здогадуються про існування інших світів. Це завжди були таємні знання, якими володіли лише обрані. Я дізналась про це від Фріди перед її арештом.

«Одного дня, доню, я можу зникнути. Я небажана особа біля імператора. Надто небезпечна для чужинців-пройдисвітів. Але перед тим я маю дещо тобі пояснити… Не перебивай, вислухай мене! Я знаю, що кажу, - промовила принцеса Фріда, пригорнувши до себе здивовану доньку. – Ми маємо дуже могутніх ворогів, Ельфіко! І це не лише Данкварт. Чорні чаклуни з далекої країни Денеб намагаються знищити не тільки Тевтонію, а й весь звичний нам оточуючий світ. Світів багато, доню… Паралельних світів. Тих, що існують поряд з нами, але ніколи не перетинаються. Життя в них відрізняється від нашого настільки, що ти не можеш навіть собі уявити…»

- А коли світи почали відрізнятися? – напруженим голосом запитав Леон. – В часи хрестових походів?

- Ні, Лео, це сталося набагато раніше, - відповіла принцеса.

Зненацька мавпочка пронизливо заверещала, і вчепившись у волосся Еріка, видерлася йому на голову.

- Ласунко! Що ти робиш? Ой, боляче! Здається, їй тут не дуже подобається…

- Ще довго йти? Мені тут теж не дуже подобається… В мене, здається, починається напад клаустрофобії, - жалібно заскиглила Катруся, яку налякало голосне щебетання тваринки. – Тут так темно і страшно!

- Потерпіть ще трохи, зараз буде невеличка печера, ми зупинимось і відпочинемо! Якщо не забули, вночі нам обов’язково потрібно потрапити до опочивальні імператора, - промовила Ельфіка.

- Так! Оттон ІІІ у роті ховає ключ від якоїсь брами, де схований чарівний меч Зігфріда, - озвався Леон.

- Майже так. Підземний хід також виходить прямісінько до покоїв дядька. Нам лише потрібно дочекатися ночі.

- А, може, він ніколи не спить? – спитала Катруся.

- Дурня! – обірвала її принцеса. – Він звичайна людина, а отже, спить вночі, як і ми всі!

- А може, в нього безсоння!

- Все! Досить базікати! – гримнула Ельфіка.- До печери вже близько.

Мавпочка знову голосно і тривожно заверещала, нетерпляче затанцювавши на плечах Еріка.

- Тихіше, мала репетунко! Хлопче, заспокой її, поки ми не встряли в халепу.

- Вона хвилюється, фройляйн Ельфіко. Вам же відомо, що тварини краще ніж люди відчувають небезпеку, - відповів Ерік, піднімаючи смолоскип вгору наскільки дозволяла висота підземного коридора. – Нікого не бачу… Ласунко, помовчи трохи. Все гаразд… Може вона відчуває привидів?

- Ой, матінко, я боюсь, - пискнула Катруся, міцніще вчепившись в руку брата.

- Тепер я піду попереду, - безапеляційно промовив Ерік, оминаючи застигших супутників. – Я вищий за зростом і мій смолоскип краще горить. Будете підказувати шлях, фройляйн. Бачиш, Ласунко, нема нікого, все спокійно… Все добре, дівчинко, і нічого тобі репетувати… Все… А-а-а!

Крики Еріка і мавпочки злились в один несамовитий вереск і … попереду нікого не стало. Хлопець зник в одну мить разом із тваринкою і смолоскипом.

- Ерік! – злякано зойкнула Ельфіка, подалася вперед і тільки міцна рука Леона утримала її від падіння у глибоку вирву, що з’явилась прямо у них під ногами. – Матінко Божа, що це?

- Не ступайте на край, - тихо сказав Леон. – Це не звичайна вирва.

Вони обережно підійшли до темного провалля, края якого ледве мерехтіли. Внизу, десь на п’ятиметровій глибині лежав палаючий смолоскип. Хлопця і мавпочки не було видно.

- Я тут бувала безліч разів. Не розумію, коли стався обвал, - почала виправдовуватися принцеса. – Схоже, під нами ще один коридор лабіринту. Гей, Еріку!

- Або ж портал в інший світ, - мугикнув Леон. – Мені не подобається оте мерехтіння.

- Думаєш, в Скіфію?

- Ой! – в один голос верескнули дівчата.

- Звідки я знаю?

- Агов, Еріку, відгукнися! Ти там живий? Може, він втратив свідомість? Еріку! Відгукнись!

- Він там помер, бідний, в тій ямі! Ой, лишенько! – заголосила Хільда, обхопивши голову руками. – Ото вже зла доля!Спочатку батько, потім матір, а тепер син!

- Цить, мала! – гаркнув на дівчину Леон і вона злякано замовкла.

- Що будемо робити? – спитала Ельфіка, піднімаючи стривожені очі на хлопця. – Як нам спуститися вниз? Напевно, треба стрибати… Але спочатку необхідно придумати, як підняти Еріка нагору.

ХХ

 - Фройляйн Ельфіко! Друзі! Я тут… - почувся із провалля доволі бадьорий голос Еріка. – Живий я… Годі наді мною голосити.

- Ах ти ж невдячний шибеник! – не стрималася принцеса. – Не подобається, що хтось хвилюється за тебе? Зачекай, виберешся нагору, відлупцюю!

- Не треба, фройляйн, я і так весь подряпаний і ногу забив…

- Маєш якісь можливості піднятися нагору?

- Ніяких… Широкий коридор, гладкі стіні без уступів і дірка наверху майже на п’ятиметровій висоті.

- От, лихо! Що робити? Може, із нижніх спідниць зробити мотузку? Повертатися до покоїв небезпечно.

- В мене є мотузка, - промовив Леон, знімаючи рюкзак з плечей. – Еріку, як ти насправді почуваєшся? Зможеш сам піднятися нагору по мотузці?

- Так, звичайно, зможемо. Так, Ласунко?

Мавпочка, що до тої миті мовчала, знову заверещала, ніби докоряючи людей за необачність.

- Ти ба, яка вона розумна, - тихо зауважила Хільда. – Намагалася нас попередити про небезпеку. А ми… роти роззявили і не дивилися під ноги…

Леон обмотав товсту мотузку, що взяв із собою, навколо тулуба, зав’язав її на вузол, вкинув довгий кінець у провалля, трохи відійшов і крикнув:

- Давай, Еріку, вилазь!

- А втримаєш?

- Не бійся, втримаю!

- Дівчата, тримаймо Леона! – наказала Ельфіка, і вхопившись за талію хлопця, потягла його геть від провалля, Хільда вхопилася за принцесу, а Катруся – за Хільду.

Як тільки голова Еріка з’явилася із провалля, мавпочка вистрибнула нагору і радісно защебетавши, пригорнулася до ніг Ельфіки, а Катруся, кинувши Хільду, підскочила до ями і подала руку хлопцю. Ерік вибрався сам, вклонився дівчини і на її превеликий подив поцілував простягнуту руку:

- Дякую, фройляйн Катріно!

Дівчина від несподіванки і нетипової поведінки представника протилежної статі, знітилася, зашарілася і ледь чутно пробелькотіла:

- Та нема за що… Добре, що ти живий і здоровий.

- Гм… - невдоволено насупився Леон, але в наступну мить посміхнувся. – Напевно, що ти щасливчик, хлопче!

- Дякую всім вам! Фройляйн Ельфіко! Хільдо! І тобі, Леоне!

- Будеш боржником, хлопе! – Леон легенько поплескав Еріка по плечу.

- Віддати борг рятувальникам – то святе, - трохи скривившись від болю, серйозно запевнив хлопець.

- О, пробач! І… не переймайся, я пожартував.

- Ну, все, досить балачок, давай полікуємо тебе, - Ельфіка відтіснила Леона, на мить ніжно пригорнула врятованого товариша і м’яко посварила: - Ну, чого відразу не відповів, як кликали? Чи може, там ще хтось був?

- Ні, нікого не було, я побачив, як щось блищить, підхопився подивитися, що там…

- Отож, не падіння з висоти, а золото-срібло памороки тобі забило? – жартома спитала принцеса, легенько проводячи руками по синцям і подряпинам. – Так краще?

- Так…

- Ну і що за скарб ти побачив у проваллі?

- Може, втрачений скарб нібелунгів? – дивним блиском загорілися очі Леона.

- Ой, не кажи дурниць, хлопче! – обурено проказала Ельфіка. – Той скарб у Рейні втопили, а не в Борисфені!

- Я побачив золоту царську карету, вона вся сяяла від коштовного каміння. А коли підбіг ближче, то вона розтанула, як міраж.

- То ти, напевне, ще й головою вдарився, - співчутливо видихнула принцеса. - Примариться ж таке!

- Якщо те провалля – портал в інший світ, може, то карета скіфської цариці? – несподівано встряла в розмову Катруся,всміхаючись Еріку.

Ельфіка закотила очі, почувши справжню нісенітницю, а Леон сказав:

- Які в скіфів карети, мала?

- Які-які? Гарні, напевно… Золоті, - ображено буркнула Катруся. – Їхні цариці ж в чомусь їздили.

- В дерев’яних повозках вони їздили.

- Невже? – здивувалася Катруся. – Ото вже жлоби, ті скіфи! Стільки золота мали, а своїм дівчатам не могли придбати пристойний транспорт!

- Яка ви смішна, фройляйн Катріно, - весело розсміялася Хільда. – Але ж маєте рацію, їй-Богу!

- Залізна жіноча логіка, - невдоволено зауважив Леон. – А нічого, що в ті часи взагалі ще не було карет…

- І не всім же їздити в таких шикарних автомобілях, як у вас, в Білому світі, - скептично зауважила принцеса. – Хтось перебуває на менш розвинутих рівнях цивілізації. Але все це порожні балачки. Треба рухатися далі. Як твоя нога, Еріку? – вона поворожила над пораненими нижніми кінцівками хлопця.

- Здається, нормально, - не дуже впевнено проказав Ерік.

- Здається чи справді нормально?

Хлопець спочатку обережно наступив на ногу, яка більше постраждала, потім потупав нею, а потім навіть підстрибнув.

- Так, фройляйн Ельфіко, нога як новенька, - радісно зазначив він. – Ви – добра фея!

- Та де там! – зітхнула принцеса. – Недоучка- чарівниця… Казала ж мені матуся: «Вчись, доню, магічні знання завжди будуть у пригоді в житті…» Та хіба я її слухала? Мала була та дурна. Мені здавалось, що матуся завжди буде поруч… Та що мені пояснювати тобі, Еріку. Ти, як ніхто, мене розумієш.

- Так, фройляйн…

- Треба йти далі.

- Ми не зможемо пройти попід стінкою, - зауважив Леон, оглядаючи провалля. – Доведеться перестрибувати.

- Напевно… Якщо мені не вдасться зачарувати цю вирву, - проказала Ельфіка і зосередила свій погляд на проваллі. – Тебе тут немає. Щезни! Verschwinden!*

Під таємничим поглядом тевтонської принцеси края вирви стали стягуватися, сріблясте мерехтіння зникло, і за якусь хвилину під її ногами знову з’явилася кам’яна підлога підземного коридору.

- Ельфе, ну ти крута! – здивовано скрикнула Катруся.

- У вас все виходить так добре, як і у вашої матусі, - підтримала Хільда.

- Красуня! Ельфе, ми тобі надаємо титул «Головна фея Тевтонії», - вигукнув Леон і став випробовувати тільки що створену підлогу на

міцність, спочатку обережно, а потім пройшовся вже впевнено. – Ніби наснилося те провалля.

- Якби ж то так було завжди, - зніяковіло

знизала плечами принцеса. – Частіше за все нічого не виходить. А сьогодні день такий… Фортуна посміхається.

Вони зупинилися перед печерою досить правильної прямокутної форми заввишки трохи більшою за зріст дорослого чоловіка.

– Ось тут і перечекаємо! Свіже повітря звідкілясь сюди потрапляє, смолоскипи ще горять, посидіти, потеревенити про сенс життя є де…

Ельфіка підняла смолоскип угору, щоб освітити всю печеру, і завмерла: тут явно не так давно хтось побував! На низькому грубо збитому дерев’яному ліжку лежала ковдра, на маленькому столику стояли тарілка з вареною картоплею і чашка з темною рідиною. Принцеса взяла чашку в руки і понюхала – то було вино! Добре вино…

- Тут хтось живе, Ельфе! – впевнено підтвердив її догадки Леон. - Може, Рагім знайшов підземний хід і знову грається з нами?

- Не може бути… Не знаю, Лео! – вона була розгублена. Чи можна було відпочивати в печері, де кожної миті міг з’явитися ворог?

«Aut agere aut mori!» - було написано вугіллям на стіні великими літерами.

- Ельфе, переклади!

- Це латина. «Дій або помри!» – замість принцеси повільно промовив Ерік.

* Зникати (нім.)

ХХІ

- «Дій або помри»? – перепитала Ельфіка. – Схоже на девіз.

- Так і є. Це ж відомий девіз Руху Опору, - не замислюючись, випалила Хільда.

- Язик в тебе, як помело, дівчино! – невдоволено дорікнув їй Ерік. – Сказано ж було тобі мовчати.

- Ой, я зовсім забула, - винувато пробурмотіла Хільда, обхопивши обличчя долонями. – От же непутяще базікало…

- Отакої! – принцеса перевела розгублений погляд з Еріка на Хільду. - Неприємно розуміти, що у твоїх друзів є від тебе таємниці. Гм… Зрадники!

- Ми не зрадники! Ми просто хвилюємося за вас, фройляйн! – стала виправдовуватися Хільда. – Ви ж така необережна… У вас зовсім відсутнє почуття самозбереження всупереч усякому здоровому глузду. Ми боїмося за вас. Як каже фрау Гертруда, одну принцесу ми вже не вберегли…

- Отже, фрау Гертруда… Еріку, а коли ти став таким зразковим хлопчиком? Тітоньку слухаєш?

- В даному випадку – так. Я вважаю, що вона має рацію. Ви поводитеся необачно, постійно ризикуєте своєю свободою, своїм життям.

- А ти не такий?

- Я – це я, а ви, фройляйн Ельфіко, принцеса – спадкоємиця престолу. Ось в чому між нами різниця. Ви – майбутнє Тевтонії, наша надія…

- Досить, зрозуміла! І все ж таки, «ваша надія» хоче знати, що там з Рухом Опору в нашій країні? Він знову відродився?

У відповідь – мовчанка.

- Ви вважаєте, що поводитесь правильно і розумно, еге ж? І це тоді, коли я по всіх світах шукаю спільників і однодумців, щоб врятувати Тевтонію…

- По світах – це несерйозно, а от за зв’язки з Опором можна в Зміїну вежу потрапити, або ж життя позбутися! – сердито вигукнув Ерік.

- А, значить, несерйозно!

- Так!

- І все, що я роблю, то все пусте?!

- Я так не казав…

- Не казав, так думав!

- Тихо! Замовкніть обоє! – гримнув на них Леон. – Чуєте?

У цей час вони почули звуки важких кроків, що гучно відлунювали у порожньому кам’яному коридорі. До їхнього сховища наближалися люди і наближалися вони з того боку, звідки вони тільки-но прийшли.

- Нас вислідили? – невпевнено проказав Ерік.

- Хто? Данкварт?

- Не може бути… - розгублено сказала принцеса. – Невже він знайшов підземний хід?

- Тікаймо!

Вони вибігли з печери,як обпечені, і понеслися далі підземним ходом.

Данкварт нервово крокував пишною тронною залою. Він був розгніваний. Завжди насмішкуватий Рагім тепер сидів задумливий на підлокітнику імператорського трону під пурпуровим балдахіном і хитав ногою. Мартін Клей тремтячим голосом доповідав про те, що сталося в учбовій аудиторії. Бонні поряд тихенько рюмсав, розмазуючи сльози брудними руками.

- Поки я приводив до тями фрау фон Бокен, клятий птах зник, ваша милосте, - пробубнів пан Клей.

- Він не міг сам такому навчитися, - крізь сльози м’ямлив Бонні. – Його зачарували. Він раніше завжди був слухняний. Він не мі-і-і-г!..

- Замовкни, Нишпорко! Без тебе тоскно! – гримнув на нього Фландрієць. – Клею, що далі?

- Фрау баронеса, слава Богу, кісток собі не переламала…

- Та хай вона сказиться, та прибацана карга! – визвірився на нього Данкварт. – Мені байдуже, що там з нею сталося. Ти краще скажи, де подівалася та мала зміюка.

- Я ж кажу, десь літає і ховається…

- Хто літає? Я не про папугу, бовдуре! Я про принцесу.

- О-о… - втратив здатність говорити Мартін Клей.

- То, може, Ельфіка зачарувала Дятла? – миттєво перестав рюмсати Нишпорка.

- І я про те ж. Кажу ж, зміюка ще та! А якщо й справді літає, то крильця треба обламати! – на обличчі Данкварта з’явився мстивий вираз.

- Дятел не міг сам, - полегшено зітхнувши, зрадів Бонні.

- Треба птаха відловити. Де фон Вольф? Покличте до мене очільника замкової варти!

- Данкварте, ти ж його відправив ловити чотирикрилих коней, - зауважив Рагім.

 - От, дідько! Що за маячня – ганятися за всілякими дурнуватими тварюками?

- Ваша милосте! Вас просить прийняти головний скарбничий Тевтонії пан Бондевіль! – голосно сповістив церемоніймейстер, з’явившись в дверях тронної зали.

Всі присутні аж здригнулися від несподіванки.

- Не кричи! Вуха позакладало! – скривився Данкварт так, ніби з’їв лимон без цукру. – Що від мене треба тому старому вухастому бовдуру? Знову хтось канючить грошиків із моєї скарбниці? Хай увійде.

До тронної зали увійшов, кланяючись, літній лисий чоловік з великими вухами, що кумедно стирчали з боків, ніби невидимими мотузочками відтягнуті від голови. Не зважаючи на високу посаду, що він займав при дворі, його прозивали «Вухастим». Скарбничий був одягнений в чорну оксамитову одежину з білим комірцем.

- Що треба, Бондевілю? Не бачиш, я зайнятий!

- Пробачте, ваша милосте, - знову вклонився скарбничий. – Але до мене звернувся очільник замкової варти пан фон Вольф з проханням видати йому двісті золотих гульденів на експедицію по знищенню чотирикрилих коней.

- Що?! Фон Вольф зовсім здурів? – гарикнув Данкварт, гнівно насупивши брови – Грошей немає! Хай так їдуть!

- Тому я й звернувся до вас, уточнити… Раніше на такі завдання гроші із скарбниці виділялися. Людям харчі і зброя потрібні…

- Мовчи, старий! Раніше ті гроші були державні, а тепер мої. Відчуваєш різницю? Нічого нікому не давати! Зброю, яку треба,хай візьмуть у зброярні, а харчі – у себе вдома. Йди! Так і скажи фон Вольфу – коштів немає. Держава бідна!

- Я передам ваші слова, ваша милосте, - ще раз кланяючись, стримано погодився скарбничий і вийшов із зали.

- Ну, на чому ми тут зупинилися? Бонні, це все, про що ти хотів доповісти?

- Ні-і-і… - знову заскиглив хлопець. – Ще ось… В коридорах палацу я знайшов листівки. Ось! – він витяг із кишені з десяток листків грубого паперу.

- Читай… Що там?

- А ви мене не вб’єте, ваша милосте?

- Читай!

- … «Нехай принцеса Ельфіка

Очолить нашу рать,

 Щоб рідний край від ворогів

 Пішли ми захищать…»

- Що-що?! Замовкни!

- Д-д-добре…

- Ні, читай! Що там далі?!

- «Опір»…

- Що?

- Тут підпис: «Опір»…

- Що ти сказав?

- Те, що написано.

- Все… Уб’ю!!!

- Та ви ж самі сказали мені читати!

- Та не тебе, а принцесу! Догралася, мала зміюко!

- О, звісно…

- Ваша милосте, я думаю, то не фройляйн писала, - несміливо зауважив Мартін Клей.

- Ти думаєш, бовдуре? Тут думаю тільки я, інші мовчать і виконують мої накази! Чуєш?

- Так, ваша милосте…

- Неважливо, сама-не сама. Вона небезпечна для країни!

- Це факт, - похмуро озвався чужоземний чаклун. – Ці листи, розкидані по імператорському замку, підривають основи держави. Вони закликають до непокори і заколоту. Це дійсно небезпечно.

- Я її знищу! Вона пожалкує, що народилася на цей світ. Фон Вольфе! Де очільник замкової варти?!!