БІЛИЙ СВІТ. Частина ІІІ
ЕльфікаПодії, що відбувалися з головними героями в Тевтонії та Херсоні, відновлені і записані в хронологічному порядку Елізою Петрівною Марчук, колишньою вчителькою географії, сусідкою Ковалів
ТЕВТОНІЯ. LV-LVІІІ
LV
В наступній камері перебували четверо чоловіків. З першого погляду було ясно, що то примарні воїни, а серед них - Адарис, вождь скіфів-сколотів. Вони зустріли дівчину і хлопця стоячи, з похмурими напруженими обличчями.
- Маленька тевтонська принцеса? Не очікував побачити тебе у в’язниці! Яким же дивним вітром тебе сюди занесло? – посміхнувся гарною білозубою посмішкою Адарис, побачивши Ельфіку.
- А таким, добрим вітром змін, вітром вольної волі для мене, для тебе, для всіх нас! Вітаю тебе, мужній скіфський вождю!
- Я також вас вітаю! А про які зміни ти кажеш? Ти ж розумієш, що воля для мене – не тільки звільненняз цієї в’язниці… Це – повернення до Скіфії всіх моїх людей!
- Знаю! І радію, що першою несу вам добру звістку: Рагіма відправлено в пекло, Данкварт утік, в Марієнбург повертається армія Опору, якою керує мій батько, Ульріх Хоробрий! Ти ж очікував цього, правда? Я знаю, що ти з ним спілкувався біля замку.
- Так… Спочатку трохи побилися, а потім… впізнали один одного. Добрий воїн, і справді добра звістка!
- Моя мати, принцеса Фріда, обіцяла закрити портали між світами вже сьогодні. А це означає, що ви повернетеся додому вже до заходу сонця!
Чоловіки весело і збуджено загомоніли між собою, відверто радіючи новинам.
- Адарисе, я завжди пам’ятатиму, що ти допоміг моєму батькові у важку годину, там, у Скіфії.
- Гарна в Ульріха донька!
- Вождю Адарисе! – вступив у розмову Лео. – З вами біля Золотої Могили була дівчина, то моя сестра! Ви не знаєте, де її шукати?
- Зі мною були дві дівчини - Катріна і Хільда. Чинили опір ворогам, як дві войовничі амазонки! Вони десь нагорі, співають увесь день, як співучі пташки.
- Катя співає? Ото так новина! У неї ж зовсім немає слуху. Мама завжди казала, що її доньці ведмідь на вухо наступив.
- Щодо вух – не мені судити, а от на горло Катріні ніякий звір точно не наступав. Горлянка така, що може арміями командувати!
- Згоден, сестриця моя як кричить, то за квартал чутно! – сказав Леон, а потім зняв з пояса скіфський акінак і простягнув вождеві: - Дякую вам за все! На першому поверсі небезпечно, там скажені велетенські тварини.
- Нам їх показали, коли заводили до вежі. Щоб не здумали втекти, - усміхнувся скіф. – Та хіба щось може стати на шляху додому?! А за зброю дякую!
- Можете спуститися боковими сходами, як всі бранці…
- Розберемося!
- Щасти вам!
- Слухай, Ельфе, це так добре, що всі можуть розмовляти тевтонською мовою! Ми з Катею і навіть скіфи. А я думав, що без твого чудо-браслетика пропаду… - зненацька заговорив Лео, коли вони піднімалися на самий верх Зміїної вежі.
- Працює матусина магія, така собі послуга для всіх іноземців від Фріди.
- Дуже класно придумано. А це правда, що твоя матір спілкувалася за допомогою браслета з драконами?
- Ну, так! Одного разу навіть розмовляла з єгипетською мумією… - побачивши вирячені недовірливі очі хлопця, принцеса швидко додала: - Правда, їй-богу, я не брешу! Матуся любила всякі експерименти, наукові і… не дуже…
- І якими таємницями поділилася та мумія?
- Мені тоді було байдуже!
І тут вони почули дзвінкі дівочі голоси:
Зорі прозорі вгорі,
Вам спиться чи не спиться?
Вила на місяць новий
Молода вовчиця*… - горлали дівчата у всю силу своїх голосів десь угорі.
Принцеса від несподіванки навіть зупинилася:
- Дивні пісні полюбляють дівчата в Білому світі.
- Мамина улюблена, - відповів Лео. – По-моєму, Катя співає все, що може згадати. Знаєш, вона взагалі раніше ніколи не співала…
Пісня про вовчицю зненацька обірвалась і дівчатка затягли нову, на думку принцеси, значно кращу:
Нехай принцеса Ельфіка
Очолить нашу рать,
Щоб рідний край від ворогів
Пішли ми визволять!
- О, ця мені більше до вподоби, - із задоволенням сказала Ельфіка.
- Хто б сумнівався! – насмішкувато проговорив хлопець.
Він відчинив двері тієї камери, звідки лунали бадьорі пісні:
- Виходьте вже, порушниці спокою! Тевтонські шалені амазонки!
- Ой, Лео, де ти так довго був? Я тут уже майже голос зірвала, очікуючи на тебе! – радісно закричала Катруся й повисла у брата на шиї.
- Лео, наш білосвітський герою! Ти нас врятував від страшних ворогів! – і собі заверещала Хільда й повисла на хлопцеві з іншого боку.
Принцеса Ельфіка ледве втрималася, щоб не надавати дівчатам тумаків. Це вже занадто! Обліпили бідного Лео, як ті ріп’яхи! Ну добре, одна сестра, а інша?
Спустившись аварійними сходами, вони стояли перед Зміїною вежею під тими самими дубами, де їх атакував велетенський тарантул. Орли-велетні вже повернулися на військову базу, звідки були послані їм на допомогу. Чотирикрилих коней принцеса також відпустила, тепло попрощавшись з ними. Ще якісь крики і гуркіт доносилися з першого поверху в’язниці, де науковці приборкували своїх піддослідних тварин-велетнів, але основне завдання вони виконали – звільнили бранців.
- Ельфе, я хочу розповісти тобі про дуже сумну подію, що трапилася вчора в лісі, - похнюпилася Катруся. – Ерік загинув… захищаючи мене від солдатів імператора…
- Він захищав усіх нас, - м’яко виправила її Хільда і в голосі її теж забриніли сльози. – Він справжній герой, як і його батько, і загинув також у бою.
- Я все знаю, любі, бачила в Дзеркалі перебігу подій, матінка показала, - тихо мовила принцеса. – Ми з Лео бачили, що відбувалося в плавнях.
- Це все комтур фон Штрауф! За його наказом вбили Еріка! – гнівно вигукнула Хільда. – Щоб він згорів, щоб його з’їли скажені собаки!
- Комтур загинув, - тихо проказала Ельфіка. – Десь годину тому в матусиній обсерваторії.
- То ви, фройляйн, все таки зустрілися з принцесою Фрідою?
- Так, то дивна історія…
- А, розумію… Ваша матінка вбила пана Конрада за зраду!
- Та ні, його вбила людино-машина, залізний воїн, якийсь «джердяй», якого послав чаклун Рагім.
- Джедай, - виправив Леон, - кіборг, технічне диво майбутнього.
- То у нас тут «Зоряні війни»? – Катруся застигла з відкритим ротом. – А як вам взагалі вдалося нас звільнити? Ми ще чогось не знаємо? Лео, а це в тебе меч Зігфріда?
- Еге ж, він, Бальмунг Непереможний! Випробуваний в дії!
- Ви багато чого не знаєте! – таємничо посміхнулася Ельфіка після того, як дівчата уважно роздивилися священну реліквію. – Ми знайшли і перстень нібелунгів, і Книгу Магістра. Тевтонія тепер вільна країна, Фландрієць втік, чаклуна вислали в космос… мій батькоживий і він керує армією Опору. Повернувся також і Арвід фон Гільдемар, батько Еріка.
- Ох, Матінко Божа! – тільки й сказала Хільда.
* «Вовчиця» - пісня українського автора і виконавця Олега Винника.
LVІ
Ельфіка взяла до рук тевтонікатор:
- Матінко, всі бранці Зміїної вежі вільні! – сказала вона, коли побачила обличчя Фріди на екрані приладу. – Що ми маємо робити далі?
- Я все знаю, люба, бачила в Дзеркалі перебігу подій і як могла допомагала, - радісно відповіла Фріда. – Я була впевнена в тому, що ви впораєтеся. Ви сміливі і неперевершені, мої любі, найкращі діти в світі!
- Правда, деякі експериментальні тварини втекли з вежі…
- То вже не ваша справа, цим вже займаються. Все складається дуже добре, подивіться на екран! – урочисто і з любов’ю промовила сестра імператора.
Лео і дівчата схилилися над тевтонікатором і побачили загони армії Опору, що поспішали до столиці.
- Мерщій на площу перед палацом, зараз імператор буде звертатися до народу! – привів до дійсності голос Фріди.
- Добре… добре! – Ельфіка вимкнула тевтонікатор. - Все чули? – звернулася принцеса до Лео і дівчат. – Вирушаймо на майдан Тевтонії!
- Куди?
- На велику площу поряд із Марієнбурзьким ринком і перед палацом. Вона вміщує багато людей і саме там у великі свята або з нагоди важливих подій імператор звертається до тевтонців з високого балкона палацової вежі.
Навіть на великій відстані вони почули, як засурмили герольди, скликаючи людей на майдан.
– Тримайтеся за руки, друзі! – Ельфіка дістала з сумки телепортик і наказала: «Майдан Тевтонії!»
На майдані було так багато людей, що їхня поява майже ніким не була помічена. Телепорт ледве втиснув їх посеред тісного натовпу радісних містян, що махали яскравими прапорцями, хустинками, сміялись і вигукували:
- Тевтонія! Імператор! Тевтонія вільна! – не довго думаючи, вони всі приєдналися до цих вигуків.
- Його величність Великий імператор могутньої Тевтонії Оттон ІІІ! – прокричав один із герольдів, і його товариші одночасно засурмили у сурми, оздоблені золотом.
На високий і пишно вбраний балкон у супроводі принцеси Фріди та почесної варти поважно вийшов імператор у золотій короні, оздобленій рубінами і великими діамантами, парчовому червоному мундирі військового зразка, поверх якого був накинутий білий довгий плащ з чорним хрестом - символом тевтонського ордену. Традиційно імператор залишався Великим магістром ордену. Все було так, як і п’ять років тому…
Оттон ІІІ підняв угору руку і люди на майдані змовкли.
- Співвітчизники, багатостраждальний народе Тевтонії! У нас сьогодні велике свято – ми позбулися ворожих чужинців, які останні п’ять років тримали мене і майже всіх моїх рідних у полоні, а вас - у страху, хазяйнували на наших землях, висмоктували енергію нашої країни. Та вороги згинули! Тевтонія знову вільна!
Остання фраза імператора потонула в радісних вигуках мешканців Марієнбурга. Крізь неймовірний галас натовпу зненацька прорвалися слова пісні:
… Ти дій або помри,
Під нашим дужим натиском
Хай згинуть вороги!
Імператор знову підняв руку - і натовп враз замовк.
- Ненависний Данкварт утік, а чужинського чаклуна поглинула чорна безодня. Віднині вільні всі бранці Зміїної вежі!
І знову останні слова монарха потонули в радісних вигуках людей. Ельфіка, Леон, Катруся і Хільда теж стали кричати і підскакувати.
- Нас очікує багато справ і важка праця, щоб відновити могутність і процвітання держави! Та ми це зможемо!
- Так, зможемо! – вигукували збуджені тевтонці. –Vivat, імператоре! Vivat, Тевтоніє!
- Я з радістю повідомляю вам, що з полону повернулися кращі сини Тевтонії, її золоті лицарі – Ульріх Хоробрий, Куно фон Майєр, Арвід фон Гільдемар! – кожне ім’я супроводжувалось вибухом гучних овацій. – До Марієнбурга поспішає Армія Опору, на чолі якої легендарний воїн Тевтонії лендкомтур Ульріх Хоробрий! – імператор зненацька похитнувся, та Фріда підтримала його.
Вона підняла руку, стиснувши пальці в кулаці, а коли їх розпрямила, то над майданом з’явилася величезна голографічна картина, від
якої серця зайшлися в ейфорії - загони вершників в білих плащах з чорними хрестами, що мчали тевтонським степом під грозовим небом назустріч перемозі, а попереду - трьох величних воїнів, улюбленців народу, золотих полководців Тевтонії, і над їх головами гордо майоріли військові прапори з образами Пресвятої Богородиці з немовлям Христом та прості білі полотнища в знак чистоти віри і помислів…
Принцеса Фріда вийшла вперед, і її дзвінкий мелодійний голос заполонив величезний майдан:
- Небо Тевтонії більше не буде свинцевого кольору, воно знову буде блакитним, і сонце знову повернеться на небосхил! – жінка підняла руку, на якій сиділо троє білих голубів, і вони стрімко злетіли в небо… І воно, небо, розділилося на дві частини – одна залишалася темно-грозовою, а інша стала прозоро-блакитною, і на ній засяяло сонечко, і над містом з’явилася веселка.
Він спав і не хотів прокидатися, бо сон, що він його бачив, був дивовижно гарним. Білявий хлопець, чимось схожий на нього, танцював у лісі граціозно і вправно бойовий танок у лісі з мечем і кинджалом. Він рухався неперервно, ухиляючись від ударів трьох супротивників і наносячи удари їм. Колись давно мистецтву бойового танку намагався навчити його батько, а його в свою чергу навчили козаки з Січі, у яких той гостював, бо одного разу врятував їх загін від ворогів. Той танок називався бойовий гопак… Але Ерік був тоді ще малим, він так не навчився, а батько загинув… От би зараз так вміти! А он яка дивна красунечка в зеленій сукні, що ховається в кущах верболозу, хвилюється за білявого хлопця, вуста її шепочуть:
- Ой, ні-ні-ні, Еріку, тільки не вмирай!
Комусь же везе в цьому житті! Цього хлопця звуть так же , як і його…
- Йди до мене, синку! – почувся голос із глибини лісу.
- Мамо? Так, я вже йду! – він зірвався з місця і понісся, швидкий як вітер, сутінковим лісом до освітленої сонцем галявини, що виднілася попереду. – Матінко!
- Я тут, синку…
Вродлива жінка в білій сукні стояла в променях білого світла і протягувала руки до хлопця:
- Еріку, сину мій! Я так скучила за тобою…
- Матінко… - хлопець зупинився в кількох кроках від жінки. – А мені сказали, що ти померла.
- Так і є. Мене вбили за наказом Фландрійця…
- За що?!
- Йому потрібні були маєтки і кошти нашої родини, а я стала на заваді…
- А батько… він теж із тобою?
- Ні, він зараз дуже зайнятий. Важливі справи. Як завжди, рятує Тевтонію.
- Якщо я з тобою розмовляю, я теж мертвий?
- Поки ще ні, тобі не час! Повертайся!
Світло стало неймовірно різким, осліплюючим, хлопець відчув пекучий біль в очах, а потім – важкість в грудях, що стала заважати дихати.
Ледве відкривши важкі повіки, Ерік побачив два круглих зляканих коричневих ока. Мавпочка лежала у нього на грудях, обхопивши його маленькими лапенятами.
- Ласунко, злізь, мені важко… - прохрипів він.
Тваринка слухняно злізла з нього, сіла поряд на ліжку і жалібно щось пискнула.
- Ти в поганому гуморі, мала бешкетнице?
Мавпочка зітхнула, майже як людина, і знову примостила нещасну мордочку в Еріка на грудях.
- Де це ми з тобою? – хлопець повів очима навкруги. – Здається, я знаю. Ми тут бували раніше з фройляйн Ельфікою. Келія брата Бернарда.
LVІІ
Так, це була келія монаха-відлюдника. Чиста, але аскетична обстановка. Із меблів – тільки грубо збитий стіл з двома стільцями та ліжко, на якому лежав хлопець. На стіні – дерев’яне розп’яття. На столі горіла єдина свічка, стояв глечик, напевне, з водою і лежав чималий стос листівок. Але дещо змінилося з того моменту, коли вони тут були. Поряд із розп’яттям висіло велике дзеркало, яке в чернечій келії було зовсім вже недоречно. А весь кут напроти невеличкого вікна займав… друкарський верстат.
Підніматися Еріку було так важко, ніби до шиї його був прив’язаний величезний камінь. Після двох невдалих спроб він все ж таки встав з ліжка і зробив декілька нетвердих кроків до дзеркала. З нього на нього дивився блідий виснажений хлопець, Ерік не одразу зрозумів, що то він… А ще він помітив, що весь тулуб його був перемотаний бинтами, а живіт трохи болів. Ласунка не відступала від нього ні на крок.
Хлопець підійшов до столу і взяв до рук одну з листівок. Це була одна з тих, що були розкидані по замку. «Оце так брат Бернард!» - захоплено прошепотів Ерік і взяв одну з них до рук. «Нехай принцеса Ельфіка очолить нашу рать…» Брат допомагає Опору!
Скрипнули вхідні двері і до келії увійшов Августін, син фрау Матильди. На плечі у нього сидів різнокольоровий бунтівний папуга Боніфація Дятел.
- Привіт, Еріку, я радий, що ти отямився нарешті! – привітно посміхнувся хлопець.
- Привіт, Дятел радий, що ти живий! – і собі озвався балакучий птах.
- Дякую вам обом! – відповів Ерік, зрадівши товаришу і папузі. -Августіне, а ти що тут робиш? Допомагаєш брату Бернарду?
- Я думав, що ти знаєш… - після ніякової паузи промовив хлопець.
- Про що?
- Бернарда вбили за наказом Фландрійця тиждень тому. Він вважав, що брат допомагає принцесі Ельфіці.
- Шкода, добра була людина… Але ж ти яким чином… Слухай, а звідки тут друкарське знаряддя? І хто надрукував листівки?
Августін промовчав, потупивши очі.
- Це ти?! І розкидав їх по замку? – здивуванню хлопця не було меж. – І ці вірші, які співає Тевтонія, теж придумав ти!
- Так, - тихо і сором’язливо відповів Августін. – На такого нікчему, як я, ніхто б і не подумав, еге ж?
- Який же ти нікчема? Ти – герой і просто геній! Але ж як?!
- Сталося так, що одного дня я зрозумів – вмію чарувати, навіть краще за свою матір. Може, я повинен був народитися дівчиною, але щось там пішло не так…
- Дятла ти навчив казати капості на Бридоту Бокен?
- Так…
- І прославляти Опір?
- Так…
- Августіне, я опладую тобі стоячи. Я завжди знав, що ти талановита людина, але думав, що це стосується тільки мистецтва.
- Для багатьох в Тевтонії я – нікчема, бо повинен від народження бути воїном…
- Данкварт, твій дідусь комтур фон Штрауф, прибацана баронеса та й, пробач, твоя матір – це ще не вся Тевтонія. Приносити користь своїй країні можна не тільки в битвах. Розкажи…
- Після загибелі Бернарда я зачарував келію і зробив там свій таємний штаб. Потім поцупив друкарський верстат, що був зламаний, із підвалу міської друкарні, полагодив його і вирішив помститися Данкварту за все – за батька, за принцесу Фріду, за Ельфіку, за брата Бернарда і за себе…
- Який ти сміливий! Але ж одному важко воювати проти всіх. Міг би натякнути мені, разом би повоювали…
- Я ж кажу, на мене ніхто не подумав би, а тебе могли схопити.
- А пісню, що співає пів Тевтонії, давно придумав?
- Вже давненько і навчив її спочатку Вернера та інших дітлахів… Саме за неї пажа звинуватили у зраді і йому прийшлося тікати… А вчора я вирішив закидати листівками весь імператорський замок. Знаєш, Еріку, я навіть навчився прицільно стріляти з лука. Якщо володієш магією, це просто. Я вчора навіть трохи постріляв із лука біля покоїв принцеси, щоб налякати Фландрійця.
- Ну і як? Вийшло?
- Налякати? Еге ж. Ще й як! – задоволено розсміявся Августін. -Вони подумали, що в палац прокрався хтось із Опору.
- І ти врятував нас з фройляйн Катріною від чупакабри?
- Так, тільки не хотів її вбивати, бо пожалів дитинча.
- А я думав, це якийсь могутній чарівник.
- Яі є могутній, - як дитина засміявся Августін, зробивши «великі» очі. – А якщо серйозно, то я відчуваю в собі надзвичайні магічні здібності…
- Ти розумієш, як це небезпечно, друже? – стривожено озвався Ерік. – Ти легко можеш стати зброєю в руках шахраїв і злочинців типу Данкварта.
- Не дурний. Тому про це знають тільки дві людини в світі – я і ти…
- І ти вилікував мене від удару меча?
- Так.
- Але ж тебе поряд не було…
- Я слідкував за вами із цієї келії через Дзеркало перебігу подій і коли зрозумів, що удар меча буде смертельним, я його зачарував. Тож рана поверхнева і не страшна. А потім я примусив усіх повірити, що ти мертвий.
- Я зобов’язаний тобі життям… А ти не знаєш, що сталося з іншими?
- Я був зосереджений на тобі… Я ще не вмію контролювати ситуацію в декількох місцях одразу.
- Дівчат схопив комтур фон Штрауф?
- Так, але ненадовго. У солдатів їх відбив загін примарних. І теж ненадовго. Їх засмоктало в диявольську трубу і вони опинилися в руках Рагіма-чаклуна, а потім в Зміїній вежі…
- Скільки сталося дивного…
- О, це не всі дива, що сталися за вечір, ніч і ранок. Подивись! – він підійшов до дзеркала. – Це одне з Дзеркал перебігу подій принцеси Фріди. Я взяв його в обсерваторії, там було два… Дивись!
Ерік побачив штаб в лісі біля Золотої могили і Ульріха Хороброго…
- Золоті полководці Тевтонії! Мій батько… Він живий! – захоплено вигукнув Ерік і підняв сяючі очі на Августіна. – А твій?
Хлопець сумно похитав головою.
А потім Ерік побачив майдан Тевтонії, Фріду і імператора на балконі, а поряд Ельфіку, Леона і Катрусю.
- Я, здається проспав всі визначні події в країні! А Данкварт?
- Втік… І з ним моя матуся. Мій дід загинув…
- Не сумуй, друже! Моя родина тебе не залишить. Ти мені тепер як брат! – і Ерік обійняв похнюпленого «могутнього» чарівника.
LVІІІ
Ельфіка ладна була співати, танцювати, обійняти і цілувати весь світ - емоції вихлюпувалися через край, та раптом завмерла… Лео і Катріна, які підстрибували і кричали поряд із нею, в одну мить стали напівпрозорими і майже зникли… та тільки на мить. Принцеса захвилювалась…
- Ми повинні дякувати тевтонцям, що не змирилися з ворожою агресією і виявляли ворогу відверту або приховану непокору,тих, хто приєднався до загонів Опору! Окремо я хочу подякувати нашим друзям, мешканцям інших країн і світів, які разом з нами стали на боротьбу проти ворогів за свободу Тевтонії! Скіфського вождя Адариса…(в цей час у натовпі пронісся невдоволений гомін), - …який зберіг життя кращих лицарів Тевтонії і багато чого зробив для їх повернення… А тепер привітайте молодих людей з Білого світу, із славного міста Херсонбурга, брата і сестру, Леона і Катріну, які допомогли здобути перемогу!
- Вони тут, серед вас! – крикнула Ельфіка і підняла вгору обидві руки.
Натовп розступився і оточив їх колом. Тевтонці підходили, дякували, обнімали та цілували її білосвітських друзів. Вона була такою щасливою, що сльози радості виступили на очах.
Одна мить – і вони троє опинилися на балконі поряд з імператором і Фрідою.
- Леоне, мій юний друже! – промовив імператор. – Твій внесок у перемогу над Данквартом і Рагімом справді неоціненний! Хоч ти з Білого світу, але став справжнім героєм Тевтонії! Наш народ ніколи тебе не забуде! Про твої подвиги складуть легенди!
-Vivat, Леоне! Vivat, імператоре! Vivat, Тевтоніє!
- А для того, щоб перемога наша була повною, - вигукнула Фріда, знову виступаючи наперед, - треба відіслативсіх наших друзів з інших світів додому і назавжди закрити всі диявольські портали! Хай більше нічого не затьмарює небо моєї країни! Ніколи! Bonum!*
Десь далеко загуркотів грім і навіть блимнули блискавиці… А потім друга, темна, половина неба враз стала ніжно-блакитною і такою яскравою, що люди навіть примружилися від надміру світла. Ельфіка не одразу зрозуміла, що сталося… Сміялась і раділа разом з усіма, аж поки не відчула страшну порожнечу, не тільки поряд із собою, а і в душі… Леона і Катріни більше не було на імператорському балконі.
- О, ні, тільки не це! – прошепотіла принцеса. – Як же вона могла зі мною таке вчинити?
Ельфіка все зрозуміла: матінка щойно закрила всі портали, і до Білого світу також і відіслала її друзів додому, навіть не надавши їй можливості з ними попрощатися.
- О, Лео, мій герою, я їй цього ніколи не пробачу! – крізь ридання прошепотіла Ельфіка.
Вона майже місяць не виходила зі своїх покоїв, ігнорувала запрошення на обіди і зустрічі, що проходили в палаці, майже місяць не розмовляла з матір’ю. Коли та приходила і намагалася щось пояснити доньці, дівчина демонстративно відверталась або вдавала, що не чує… Ельфікавідчувала себе нещасною і ошуканою, і все їй було байдуже.
Навіть несподівана дивовижна поява в замку Еріка Гільдемара, якого всі вважали мертвим, не змінила ситуації. На пошуки тіла хлопця в плавнях був споряджений загін солдатів, яким керував Арвід фон Гільдемар, але вони нікого не знайшли. Наступного дня після перемоги Ерік сам прийшов в імператорський замок, блідий і перебинтований. Останнє, що він пам’ятав, був бій із трьома солдатами комтура фон Штрауфа… Фріда заявила, що хлопця врятувала дуже сильна магія…
Якось в один із спекотних днів Ельфіка сиділа на дивані під вікном, підібгавши босі ноги під себе, і бездумно дивилася на свій портрет на протилежній стіні. На ньому вона була в пишній блакитній сукні, з довгим золотим волоссям і щасливими синіми очима. Тієї дівчини більше не було… Як не було більше довгої коси, що вона обрізала на знак протесту, і дівочих нарядів (вона здебільшого тепер одягала прості штанці та сорочки її улюбленого пажа Вернера і виглядала, напевне, як гарний хлопчик). І очей таких, як на картині, більше не було – вони згасли і виглядали такими, що втратили сенс життя…
- Гостей приймаєте, фройляйн? – пролунав від дверей теплий батьків голос.
Не отримавши відповіді, Ульріх підійшов до доньки, сів поряд і поклав свою міцну руку на її плече:
- Мама хвилюється за тебе, доню.
- Не розумію, як ти можеш її кохати, вона стала бездушною і жорстокою, як богиня Фортуна, якою їй довелося бути чотири роки! Я не хочу її більше бачити! – ледве чутно відповіла Ельфіка.
- Всі ми за певних обставин буваємо безжальними, і тоді найбільше страждають найрідніші люди, - тихо промовив батько. – Фріда – твоя мама, вона тебе дуже любить, і ти її теж, просто ображаєшся, бо вважаєш, що її вчинки були неправильними… Але ж, доню, вона не хотіла нічого поганого.
- Ой, тату, тільки не кажи, що вона думала лише про порятунок країни! – розпачливо сказала дівчина. – Що Тевтонія – найголовніше за все!
- Це так, доню!
- А про мене хто подумав? Матір уболіває тільки про країну, батько, звісно, теж… А я нікому не потрібна! Один Лео про мене думав!
- Донечко, ти ж у мене велика розумниця, - батько ніжно погладив її коротке, скуйовджене волосся. – Леон, безперечно, гарний хлопець і добра людина. Він гідний бути поряд із моєю донькою, але ж він навіть не з іншої країни, він – з іншого світу! Розумієш? Наші світи співіснують паралельно, і за цими законами він не може перебувати в Тевтонії, як і ти в Білому світі.
Так, вона все розуміла… Та що могла з собою зробити, якщо її серце розривалося на шматки! Більше не в змозі триматися,дала волю гірким сльозам, заховавши обличчя на міцному батьковому плечі.
Із вироку Верховного суду федерації планет сузір’я Лебідь. «… Іменем всього людиноподібного населення планет сузір’я Лебідь Верховний суд постановляє: за розтрату федеральних коштів в особливо великих розмірах, використання ресурсів планети-об’єкта з метою власного збагачення та введення в оману федеральних органів на протязі п’яти місяців засудити до двох пожиттєвих ув'язнень агента федерального бюро Центра Керування Світами Реггістуса Зака Мортона з відбуванням покарання у в’язниці планети-супутника Зеро...»
В самому серці Лісистої Гілеї, у величезній печері скарбів над давнім Борисфеном, старезний жрець стояв перед вогнищем, помітно гойдаючись, видирав волосся з голови і безжалісно дряпав обличчя.
- Покажись мені, Табіті, велика богине! Я -Таргітай, син Папая і змієногої Апі! Я – перший скіф, і священна земля, що на північ від Понтійського моря, була, є і буде скіфською! Пробач мені, велика Табіті, що не повернув царство Атея в ці священні степи, дані тобою скіфам! Але я не зупинюся, клянусь тобі, скільки живу, буду намагатися це зробити. А потім вже і помирати можна… Велика Табіті!
Полум’я спалахнуло з новою силою, здійнявшись аж до високої закопченої кам’яної стелі, освітивши величезні гори скіфського золота, що мінливо блищало від язиків вогню. Проте ображена богиня так і не з’явилася перед лицем стародавнього жреця…