БІЛИЙ СВІТ. Частина ІІІ
ЕльфікаПодії, що відбувалися з головними героями в Тевтонії та Херсоні, відновлені і записані в хронологічному порядку Елізою Петрівною Марчук, колишньою вчителькою географії, сусідкою Ковалів
ТЕВТОНІЯ. LII-LIV
LІІ
- Схоже, останній «джедай»! - Лео виштовхав Фріду за двері, витягнув меч Зігфріда і знову кинувся в зал обсерваторії, але комтур фон Штрауф першим вступив у бій з незвичним супротивником.
- Хто? – не вгамовувалась Ельфіка. – Звідки він?
- Потім поясню! Воїн майбутнього…
Майже одразу стало зрозуміло, що супротивник надто спритний для огрядного і вже немолодого Конрада фон Штрауфа таще й володіє нетевтонською технікою бою. Шансів перемогти чужинця майже не було.
- Гей, ти, бовдуре з підбитого зорельоту! Подивися на мене, невдахо-«джедай»! – закричав Лео, щоб відвернути увагу чужинського воїна на себе.
- Ні, хлопче, він мій! – відповів комтур, і тяжко застогнав, бо напівпрозорий примарний меч чужинця виявився дуже реальним і пронизав старого вояка наскрізь.
- Ах ти ж поганець! – скрикнув Лео. – Мечу, друже, ми повинні його перемогти. Космічним піратам не місце в Тевтонії! – і він вступив у двобій із примарним ворогом.
Ельфіка бачила, як мати намагалася повернути фон Штрауфа до життя, але то були марні спроби – Конрад був мертвий. Дівчині стало неймовірно сумно – хоч вона завжди не любила командувача імператорським військом, і в її розумінні він був зрадником країни та він був людиною, і як будь-яку людину, яка втрачає життя, його було шкода.
А от Лео Ельфіку добряче здивував. Зрозумівши, що меч може переміщуватись у просторі, він став з ним розмовляти і керувати ним:
- Мечу, під стелю! Так… трохи лівіше, тепер униз на ворога!
Меч слухався хлопця і дозволяв йому бути таким же швидким і навіть більш маневреним, ніж супротивник, тому що піднімав і переміщував у повітрі. На її подив Лео виявився дуже вправним воїном, недарма ж прізвисько мав Леон-кілер! Скільки ж ворогів він убив?!
Бій був напруженим, але коротким. Примарний воїн майбутнього миттєво і синхронно відбивав усі напади її білосвітського друга, та тільки не ті, що наносилися згори.Тут була його «ахіллесова п’ята»… Лео швидко це зрозумів і наніс нищівний удар від стелі, яким розрубав ворога навпіл. Крик застряг у горлі дівчини від жаху, бо замість фонтану крові вона побачила, як усередині воїна іскрили якісь різнокольорові дроти і поблискували металеві штирі…
- Він… не людина?! Що це, Лео?! – Ельфіка не могла більше нічого вимовити від шоку.
- Так і знав! Кіборг! – десь із хвилину вони втрьох мовчки розглядали «нутрощі» «вбитого» воїна…
- Невже такими будуть люди в майбутньому? – нарешті прошепотіла Ельфіка.
- Сподіваюся, що ні! – відповів Лео, почухавши потилицю. – Шкода, що я його так розколошматив!
- Що значить «шкода»? Він же ворог! І ти його вбив…
- Він – машина! Розумієш? Машина, якою керує людина… Його можна було б перепрограмувати… Але ж це техніка майбутнього. Напевне, я не зміг би…
- Ми гаємо час, любі, - перервала цей дивний діалог принцеса Фріда. – Мені треба покликати людей, щоб забрали звідси тіло Конрада, його треба поховати…
Вона замовкла, бо комтур раптом відкрив вже помутнілі очі і кволо проказав:
- Ерік Гільдемар загинув… Його вбили солдати… Я їх не зупинив, отже винен в його смерті… Каюсь… Пробачте мене… - очі його знову закрилися, тілом пробігла судома і він затих навік.
- Що … він… сказав? – язик Ельфіки враз став дерев’яним і не слухався. – Матінко?.. Не може цього… бути…
- Можливо, комтур помилився? – з надією в голосі промимрив Леон.
Фріда підійшла до величезного Дзеркала перебігу подій і змахнула рукою. Туман розвіявся і в Дзеркалі з’явилися постаті Еріка та Катрусі, що принишкли за стовбурами дерев, а попереду від них йшли імператорські солдати.
- Відходьте вбік, туди, де кущі дикої смородини і верболозу… - почувся приглушений шепіт хлопця. – Я їх затримаю!
- … Я тебе не покину…
- Від вас зараз залежать долі багатьох людей… Ви хоробра…
Коли Катруся зникла в кущах, Ерік вихопив меч із піхов та кинджал і кинувся назустріч солдатам:
- Геть чужинців! Дій або помри!
Недовго тривав цей заворожуючий смертельний танок Еріка Гільдемара. Всі побачили, як меч одного із трьох солдатів, з якими він бився, увійшов в бік хлопця…
- О ні, Еріку! – Ельфіка заплакала навзрид. – Матінко, ти можеш його врятувати?
- Нажаль, ні, - сумно відповіла Фріда. – Якби ж то я була там учора…
- Ти помер, як герой, друже! – вигукнув Леон. – Але ж яким красивим був твій останній бій!
- Життя і смерть завжди поряд, - прошепотіла Фріда, пригорнувши до себе заплакану доньку.
- Фрау Фрідо, а як же перстень нібелунгів? Ми ж тут заради нього, - важко зітхнувши, нагадав Лео.
- Так, звичайно, хлопче! Перстень карлика-нібелунга Альберіха, що дає безмежну владу і незліченні багатства,той самий, що його викував Альберіх із золота Рейна… - поблажливо посміхнулася принцеса Фріда. - Подивись уважно на меч, Леоне,і загадай бажання знайти перстень!
Напевно, Лео так і зробив, бо меч підняв його до стелі і торкнувся вістрямвеликої зірочки, що виблискувала золотом в самому центрі.
- В небі ясно зірка сяє,
Таємницю зберігає…
- Лео, меч Зігфріда вказав тобі на зачаровану реліквію… Простягни руку і доторкнися долонею до зірки.
Хлопець обхопив пальцями зірку, вона захиталась і впала йому на долоню, перетворюючись у масивний золотий перстень.
- Якийсь він звичайний, пошкрябаний і доволі тьмяний, видно, що старезний, - розчаровано проказав хлопець. – Штучна зірка, під якою він був прихований, і та була яскравіша…
- Це тобі не жіноча прикраса! – суворо промовила Фріда, опускаючи Лео на підлогу. – Символ багатства і процвітання Тевтонії!
- Правда, що Альберіх прокляв перстень?
- За легендою – так! Карлик зрікся любові заради чаклунського золота і влади над світом. Коли боги Одін і Локі* відібрали у нього золото і перстень, він його прокляв: пророкував негаразди, лиха і смерть усім, хто буде його володарем… Саме тому він не може належати одній людині. Швидше давай мені! – Фріда простягнула руку і хлопець віддав їй золотий перстень.
- Це ж небезпечно!
- Я не збираюся його привласнювати, він належить Тевтонії! – пояснила Фріда. – А від прокляття маю захист… Зараз же віднесу його до державної скарбниці. Нехай примножує багатства країни.
- Фрау Фрідо, моя сестра у в’язниці, - тихо нагадав Лео, як тільки вгамувалися пристрасті навколо персняі принцеса Фріда поговорила по тевтонікатору.
- Я пам’ятаю, хлопче, - відповіла вона. – Мені потрібно терміново повернутися до імператора. Він ще дуже слабкий і потребує підтримки. А вам, любі мої, я доручаю визволити всіх бранців Зміїної вежі!
- Оце так класно! – рішуча усмішка осяяла обличчя хлопця.
- Не треба відноситися легковажно! Будьте обережні, пам’ятайте про можливі пастки Рагіма і Данкварта! Якщо щось не буде виходити, одразу зв’язуйтеся зі мною! Я надішлю допомогу! – Фріда простягла телепорт донькі. – Тримайтесяза руки! Зміїна вежа!
*Вотан (Одін) і Логе (Локі) – боги німецько-скандинавської міфології
LІІІ
Ельфіка і Леон миттєво опинилися перед головною тевтонською в’язницею. Здалеку здавалося, що вона пофарбована зеленою фарбою, а поряд стало зрозуміло, що той колір від дикого винограду, лоза якого оповила вежу майже догори і була схожа на зміїв. Перед масивними залізними дверима сиділи, розвалившись,двоє молодих солдатів, трохи старших від них. Звичайно ж, були озброєні, та виглядали як великі сонні мухи, що вигрівалися на сонечку. «Нічого, зараз ми їх приведемо в стан бойової готовності!» - зловтішно подумала Ельфіка.
- Іменем імператора Оттона ІІІ, відчиняйте двері в’язниці! – гримнула вона що було сили.
- Ти хто така, мала, що порушуєш спокій біля об’єкту державного значення? – зробив «грізний вигляд» один із вартових, підхоплюючись. – Самій захотілося потрапити в одну із камер вежі?
- Марку, це ж принцеса Ельфіка, племінниця імператора, - завбачливо зауважив другий солдат, більш адекватний, який теж підвівся на ноги.
- А мені байдуже! – з гонором сказав перший, якого звали Марком. – Принцеса чи селянка! Ще й хлопця з собою притягла! Пішли геть звідси!
- А ви не могли бути більш чемним, коли розмовляєте з фройляйн! – не стерпів Лео і дівчина відчула, що він заводиться.
- Я повторюю, бовдуре, тевтонською мовою для особливо тупоголових! Іменем імператора, відчини двері!!! –нахабство вартового вивело Ельфіку з себе.
- А хто такий імператор? Це той хворий на голову стариган, що колись тут правив? Та я вже забув, як він виглядає… Його місце давно в божевільні! Тевтонією управляє Данкварт Фландрійський!
- Зовсім страх загубив! – глузливо проказав Лео. – Хто ж із розумних може лихословити на діючого монарха? Тебе ж стратять за твій дурний язик!
- Та ви… Та я вас… - вирячивши очі та почервонівши, немов буряк, Марк закашлявся, очевидно, захлинувшись власною слиною, і замовк.
- Фройляйн Ельфіко, вам же відомо, що двері ці відчиняються тільки за особистим наказом Фландрійця або за його присутності, - ввічливо сказав другий вартовий. – У вас же немає письмового розпорядження з гербовою печаткою?
- З присутністю нічого не вийде, - відповів Лео, піднімаючи меч Зігфріда, що виблискував на сонці. – Накивав п’ятами ваш Данкварт.
- Не може бути…
- Може, бовдури! – нетерпляче закричала принцеса. – Данкварта і його божевільного чаклуна більше немає! Імператор Оттон ІІІ знову при владі! До Марієнбурга наближається армія Опору під керівництвом Ульріха Хороброго! Його ім’я ви теж забули?!Чуєте галас у місті? То герольди сповіщають, що імператор буде звертатися до народу Тевтонії! Де очільник в’язниці Людвіг фон Борк? Хто ще охороняє Зміїну вежу?
- Їх немає… - тремтячим голосом промовив Марк. – Вони спішно покинули в’язницю…
- Отже, втекли! А вас, дурнів, «кинули»!
У цей час вітер доніс до вежі крики з міської площі.
- Чуєте? Це голос розлюченого народу! Невдовзі найбільш активні його представники будуть тут, щоб звільнити незаконно ув’язнених своїх братів і сестер! Геть з дороги! І вшивайтеся, дурні, поки ще не пізно!
За залізними дверима почулося якесь загрозливе рокотіння, потім такий удар, що аж земля під ногами затрусилася.
- Це що? В’язні вирвалися з камер?
- Отак з самого ранку! Навіть коли очільник в’язниці був ще тут… - з острахом промовив Марк, зовсім змінивши свою поведінку. Замість нахабного зухвалого вартового перед нами стояв розгублений і зляканий юнак.
І тут із нетрів Зміїної вежі почулося моторошне виття якоїсь тварини, що перейшло в нелюдський вереск, від якого похолола кров і волосся стало дибки.
- Матінко Божа! – з острахом перехрестилась Ельфіка. – Там люди чи звірі? Що там коїться?!
- Тікаймо, Марку!
- Так, пропади все пропадом!
- Гей, ви куди? А двері?
- Вони відчинені… Тобто … відчиняються всередину!
Вартові Зміїної вежі ще не встигли втекти, а з повітря вже почувся шерех могутніх крил і пронизливий свист.
Ельфіка і Леон підняли голови і побачили двох орлів-велетнів, що стрімко летіли прямісінько на них!
- Всередину! Мерщій! – заволала з жаху принцеса і стала відкривати важкі залізні двері.
- Всім на землю! – тепер уже заголосив Лео і штовхнув принцесу – орли-велетні летіли так швидко, що вони не встигали більше нічого зробити.
Дівчина обдерла долоні, забила коліно і почула тріск своєї нової улюбленої сукні кольору стиглого персика, напевне, буде дірка. Ну, друже, вона тобі цього не подарує, хоч і розуміє, що ти намагався її врятувати… Орли пролетіли над ними просто у відчинені двері в’язниці. Всередині майже нічого не було видно – на нижньому поверсі вежі не було вікон і чомусь не горіли свічки, але там відбувалося щось дивне…
Галасливе виття та шипіння, свист, клекіт, гуркіт, звуки падіння чогось важкого, що аж земля затрусилася, тріск розтрощених меблів – від такої дикої какофонії, що доносилась із темного приміщення, мурахи на шкірі повиступали…
Вони підскочили і відбігли на досить безпечну, як їм здавалося, відстань, під крони розлогих дубів.
- Що там таке? Орли з кимось воюють?
- Хтось випустив тварин із лабораторії! – пробурмотів Марк, хапаючи товариша за руку. – Тікаймо, Бертольде, вони нас зжеруть, коли вирвуться на волю!
- Лабораторія у в’язниці? Лабораторія з виведення бойових тварин?!
- Так, вона займала весь перший поверх вежі з прибудовами і підземеллям. Це були засекречені приміщення, нам туди ходу не було! Пресвята Діва! Ви тільки погляньте на те чудовисько! – вартовий вказав на двері, з яких виплигнув здоровенний вовк, у три рази більший від звичайного. Очі – два розлючених вогника, паща оскалена, а з неї стирчали довгі і криві ікла, як шаблі османських яничар.
- Шаблезубий вовк? Невже такі були? Святий Боже! – вони, перелякані, навіть не намагалися втекти, просто завмерли на місці.
- Скоріш за все - це генетичні експерименти Данкварта і Рагіма, - прошепотів Лео, не зводячи завороженого погляду з химерного звіра.
- Якщо випустили всіх звірів, то нам не втекти! І дерева не допоможуть, - тихо сказав Бертольд. – Ми чули, що вони вміють лазити по прямовисних скелях, а деякі навіть літають. І всі – неймовірних розмірів! Ох, цей вовкулака нас зараз розірве на шматки!
- Не розірве, якщо будемо триматися купи і захищатися, - впевнено сказав Лео, обома руками стиснувши руків’я чарівного меча. – Всім приготувати зброю!
Але страшний вовк-велетень не збирався на них нападати: зробивши кілька нетвердих кроків, він захитався і важко повалився на кам’яні плити майданчика перед Зміїною вежею, напевно, був поранений. Треба зазначити, що на цьому їхні страхи не скінчилися, бо двері в’язниці захитались і вони побачили спочатку величезні волохаті сіро-коричневі лапи з гострими кігтями на кінцях, потім із темряви з’явилися фантастично-потворні головогруди з чотирма парами блискучих, як білосвітські лампочки, очей і хеліцерами з отрутою, останнім ледве протиснулось величезне яйцеподібне черево. Бойовий тарантул!
- Все, хлопці, танцювати нам тарантелу*! – тремтячим голосом проговорила принцеса.
- Чого б це?
- Колись вважали, що від укусу павука треба лікувати танцями до знемоги, танцювати, поки не впадеш.
- Якщо цей вкусить, нічого не допоможе, – сказав Лео. – Щось у мене вся арахнофобія закінчилася. Цей тарантул більше схожий на фантастичну волохату машину, ніж на живу істоту… Не рухайтеся, може він нас не помітить.
Сподіванням хлопця не судилося збутися, бо павучара їх побачив одним чи всіма вісьмома очицями і доволі спритно побіг в їхній бік, вони тільки і встигли, що сховатися за товстий стовбур дуба. За першим тарантулом із дверей виповзли ще двоє, трохи менші розміром, і, не зупиняючись, стали підніматися прямовисною стіною вежі, десь лозами дикого винограду, а десь просто кігтями чіпляючись за стіну.
Поки Ельфіка, Леон та вартові-невдахи, роззявивши роти, відволіклися на павуків-альпіністів, перший тарантул обійшов дерево і надумав їх атакувати. Він зненацька немовби виріс на очах - із широко розкритими хеліцерами різко став дибки на двох задніх лапах, а чотири передні розкинув у боки і з сіро-бурого миттєво став чорним.
Вони повільно позадкували до другого дерева і тут почули голосне іржання та шерхіт багатьох крил – до Зміїної вежі летіли чотирикрилі коні і ціла ескадрилья орлів-велетнів.
- Фрідріху, до нас!
* Тарантела – швидкий і досить тривалий веселий народний танок, свою назву отримав від назви павука.
LІV
Улюблений коник Ельфіки не змусив їх довго чекати, підлетів і могутніми копитами відкинув тарантула геть. Вдарившись об стіну вежі, павук впав нерухомо.
Орли, не зупиняючись, влетіли в двері вежі, а коні приземлились і тільки після цього увірвалися до першого поверху в’язниці, бо їхні розміри ледве дозволяли їм протиснутися в не дуже великий вхід до в’язниці.
- Фрідріху, мій друже! Ти знаєш, коли з’являтися! Вас усіх Фріда послала, так? – запитала Ельфіка, щасливо посміхнувшись.
Коник махнув своєю великою головою і обережно поклав її на плече дівчини.
- Матінка знає, що тут коїться, так? Що нам робити, Фрідріху? – кінь став на передні коліна, запрошуючи принцесу на спину.
- Добре, любий! Зрозуміла… А у вас двох є шанс благополучно зникнути звідси, - звернулась вона до нещасних зляканих вартових. Де і гонор їх подівся?
Ельфіка і Лео скочили на спину чотирикрилого коня, притиснулися до самої гриви, і він поніс їх до розчинених дверей Зміїної вежі. Коли очі звикли до напівтемряви, вони побачили жахливу картину – на підлозі просторого приміщення лежали троє нерухомих павуків, кількох птахи відтісняли в коридор ліворуч, а праворуч точився запеклий бій між вовком-велетнем і двома орлами. Зненацька до гамірного хаосу ввірвався ще один звук, що здався Ельфіці дуже знайомим – насмішкувато-істеричний регіт. О, Матінко Божа, так сміявся Рагім! Невже він повернувся?! Але то був не космічний чаклун…
Фрідріх зупинився, бо шлях їм заступили блідо-плямисті двометрові звірі на тонких довгих лапах із милими темними мордочками, схожими на собачі. Вони виходили з центрального коридору, що вів із прибудови, і їх ставало все більше. Вони знову зареготали…
- Плямисті гієни, - сказав Лео. – Регочучі санітари африканських просторів. Це одні з найстрашніших хижаків на планеті. Полюють навіть на левів…
- Ти мене лякаєш?
- Ні! Факт загальновідомий.
- Фрідріху, друже, ми зможемо прорватися? – Ельфіка погладила шию коня. – Нам не страшні ніякі гієни, правда?
Коник замахав великою головою і заіржав, а за ним подали голоси і його брати. Леон озирнувся і з подивом побачив за собою ще чотирьох крилатих коників, що майже втричі переважали гієн за розміром. Фрідріх зробив рішучий крок уперед, за ним – інші коні, а гієнам довелось відступити на кілька кроків. Коні знову ступили вперед, а плямисті знову назад і так кілька разів…
- Ельфе, в тебе залишилися Рагімові кульки? – прошепотів дівчині у вухо Лео.
- Так, дві… Я зовсім про них забула!
- Поціль хоч в одну бридку тварюку! Як і всі звірі, вони бояться вогню, різкого світла… Вибух їх дезорієнтує та ще й хоч одну знерухомить.
Принцеса дістала з кишені маленьку сріблясту кульку і з розгону кинула в натовп гієн. Вона вибухнула яскравим кольоровим світлом, шокуючи тварин. А потім Фрідріх і його брати рвонули до сходів на другий поверх, просто відкинувши гієн в обидва боки.
Фрідріх зупинився біля сходового майданчика і висадив Ельфіку і Леона. Далі вони мали виконувати доручення самі – визволяти бранців Зміїної вежі. Відпустивши коня, вони побігли сходами на другий поверх, звідки чулися людські голоси.
У першій камері, яку вони відкрили, виявилися науковці з лабораторії. Їх зігнали сюди солдати за наказом очільника в’язниці Людвіга фон Борка, а той отримав наказ від Данкварта.
- Вони випустили бойових тварин із лабораторії! Це просто катастрофа! Фройляйн, ви повинні розуміти, що це дуже цінні екземпляри і тепер їх можуть убити! Скільки років невтомної праці і наукових досліджень!
- Катастрофа в тому, що ваші цінні створіння, вирвавшись на волю, підуть гуляти Марієнбургом і зжирати все живе на своєму шляху. Деякі з них уже на волі! Панове, ви б хотіли, щоб ваші піддослідні прийшли до вас додому, поки ви тут їх захищаєте?! Не хочете? Так ідіть і зробіть що-небудь, може, ваші милі тваринки вас послухають і повернуться в лабораторні приміщення.
- Так, так, фройляйн, ви маєте рацію, ми спробуємо! – заметушилися чоловіки. – В нас є деякі методи для приборкання бойових тварин.
- Спробуйте, дуже добре спробуйте, бо якщо у вас не вийде, то за наказом імператора Зміїну вежу просто розіб’ють гарматами і знищать усіх звірів, бо вони небезпечні, несуть страшну загрозу для мешканців Тевтонії! Але ж, звичайно, після того, як будуть звільнені всі в’язні! Не знаю, правда, поки що, як ми їх виведемо – перший поверх кишить вашими вихованцями.
- Є аварійний вихід! – сказав один із науковців. – Замасковані залізні сходи, щопроходять по зовнішній поверхні стіни майже від землі до самого верху вежі. На них є вихід з усіх поверхів. Якщо без паніки, то можна ними спуститися вниз.
Отже, стало відомо, що на випадок пожежі в Зміїній вежі були передбачені аварійні сходи, на які можна було потрапити на кожному поверсі. Прохід був замаскований металевою панеллю, а при натисканні на неї, відчинялося вікно в товстелезній стіні – шлях до сходів. Зовні вони були спеціально закриті товстим напівпрозорим склом, через яке здалеку нічого не було видно. А біля в’язниці добровільно ніхто не прогулювався. Так що той, хто не знав, ніколи б не здогадався, що на Зміїній вежі є зовнішні сходи до самого верху.
Науковців Ельфіка і Леон поділилина дві групи – одна половина повинна була спуститися вниз і спробувати загнати звірів назад до лабораторних приміщень, інша - мала допомогти визволити та евакуювати в’язнів вежі.
Коли вони повідкривали всі інші камери другого поверху, то побачили виснажених людей, наляканих страшними звуками, що чулися знизу.
- Виходьте, ви вільні! Тевтонія вільна!
Проте люди мовчали і не рухались.
– Додому! Йдіть додому! –принцесі довелося кілька разів повторювати це, щоб до них стала доходити суть її слів. – У країні свято – немає більше чужинців-тиранів!
Бранці потроху приходили до тями, деякі навіть почали ніяково посміхатися, намагаючись повірити у своє щастя, і перші стали спускатися зовнішніми сходами під керівництвом науковців.
На третьому поверсі серед в’язнів вони знайшли селян зі спаленого поселення й улюбленого пажа принцеси Вернера.
- Друже мій, а тебе за що кинули до в’язниці? Я з самого початку не могла второпати, чому Фландрієць тебе переслідував, – дівчина мало не плакала, обіймаючи хлопчика. – Ти ж просто співав…
- Не ті пісні співав, фройляйн Ельфіко! Ну, ви ж розумієте,– і він затягнув дзвінким високим голосом:
Хай кожен собі скаже:
«Ти дій або помри!»,
Під нашим дужим натиском
Хай згинуть вороги!
- Вони вже згинули, мої любі друзі! І Данкварт, і Рагім-чаклун назавжди згинули! За наказом імператора Оттона ІІІ я маю дуже почесне завдання – звільнити вас зі Зміїної вежі!
- Вільні! Вільні! Господь почув наші молитви! Тепер все буде добре! - вони плакали, сміялись і раділи, а деякі навіть пританцьовували… І принцеса разом із ними…