Azimut - Obriad( Stuma). Огляд
Автор рецензії -- Олекса Блідий
Жанр: постметал
Дата релізу: 31.08.2023 (сингл Обряд)
Прем'єра ЕР -- 22.09.2023
Слухати: https://songwhip.com/azimut/obriad
Квінтесенція справжнього мороку
Війна оголює почуття. Все стає справжнім, коли всі навколо стають байдужими. Та дехто продовжує відчувати це саме “справжнє”, навіть коли немає сил відчувати хоч щось. Всі ми тут були, хтось є, і хтось буде.
Так у світі повелося, що постметал — це зліпок гнітючої реальності. Вона була такою до війни для багатьох з нас. Вона є такою зараз, і буде такою надалі, поки існують нейродивергентні люди. Кажуть, що такі люди рухають планету, себто еволюцію.
Надалі розповідь піде не стільки про таких людей, скільки про таку музику. Тут гнітюче сплітається зі смутком, жорстокістю життя взагалі, та особистим болем, що у нас є табуйованою темою, на жаль.
Автор статті мав неабияке задоволення поспілкуватися з одним з учасників гурту Azimut — Назарієм Михайлюком. З розмови стало зрозуміло, що новий альбом Stuma — квінтесенція справжнього мороку, якої український постметал ще не мав.
Перед нами — новий моноліт, здоровенний колос, що постав зі спілкування із власною темрявою, конвертацією болю в темне мистецтво. Детально препаруючи, ми бачимо, що “стума” — це давнє українське слово, яке використовувалось для позначення сутінок, напівмороку, та, на жаль, вийшло з ужитку.
Дійсно, для повного занурення, варто слухати у напівтемряві. Втім, варто зазначити, що це не є музикою для непідготовлених людей. Тут нема приємних емоцій від слова “взагалі”.
Втім, весь альбом від початку до кінця — це моторошне концептуальне полотно, що не відпускає просто так. На відміну від першого міні-альбому гурту під назвою “30°”, тут набагато більш яскравий звук та цілісна картина від першої до останньої композиції. Вкупі, це дає той самий ефект, коли вважаєш, що розумієш усе, що хотіли вкласти автори.
На жаль, ніхто ніколи не зрозуміє цього, якщо явно про те не скаже, але болю завжди більше ніж хотілося б. Так і в Stuma зафіксовані жахи реальності, у якій ми всі є, попри війну, попри взагалі щось — ми, як плем’я людей, були самі собі жахами, так і є.
Занурення у темне минуле пращурів, пошук крізь найболючіші екзистенційні файли попри страх “знайти”, непевність у примарному майбутньому. Все це так чи інакше зафіксовано у п’яти композиціях.
В’язка, тягуча, приправлена дисонансами гнітюча музика від початку до кінця. Слід зауважити, що свідомо чи ні, та акцент стоїть не на тому, щоб музика запам’яталась, але на повну занурювала в імлисте болото емоцій. Та серед атмосферних гітарних поплав, виникають монструозні ріфи, які, хочеться, щоб тривали довше та змушували людей рухатись в особистих нервових танцях.
Це приємні танці. Не соромтеся випустити себе справжнього насолодитися декадансом, що створює Azimut.
Особливо приємно, що більша частина композицій — українською. Stuma — черговий доказ, що нарешті сучасний метал не хоче доносити “своє” комусь “за кордоном”, а працює над собою, власною унікальною сценою, сповідує власну ідентичність та глибоко-поетично використовує солов’їну замість остогидлої англійської, що часто огидна просто вимовою. Слід зауважити, що Chtonic Call — єдиний трек англійською на альбомі, та через свою концептуальність та оригінальність він слухається на диво приємно та не те щоб вибивається із загальної моторошної картини.
До речі, картина, що є обкладинкою альбому — спільна робота басиста гурту Петра Круля та Юрія Дубровського з Octopus Kraft. Петро також працював над слово-видивом до композиції “Пелена”, що є однією з візитівок гурту. Гурт описує його так: “Цей [арт] про темне невідоме, як двері, шмат коридору, часу, спогадів, та незнаного майбутнього”.
На останок, хочеться зауважити, що у порівнянні із “30°”, звук на новому альбомі набагато кращий, щільніший, більш насичений та при цьому бруднувато-хрусткий, як слід бути альбому світового масштабу з українським нутром. І ця заслуга українського майстра зведення — Іларіона Іваненка.
Це робота однозначно “не для всіх”. Та для людей, хто готовий зануритися та поговорити із власною чи чужою темрявою — це ідеальний супровід. Тут немає жодної краплини радості, але є слабка надія, що сочиться майже сухим патьоком крізь терни холодного скреготу складних механізмів Azimut.
