Азійський монетарний фонд

Азійський монетарний фонд (АМФ) – це концепція регіональної фінансової організації, яка була запропонована в 1997 році, але так і не була втілена в життя. Вона виникла як відповідь на азійську фінансову кризу 1997–1998 років, коли країни регіону зіткнулися з економічними труднощами, а допомога Міжнародного валютного фонду (МВФ) виявилася недостатньо ефективною для їхніх потреб. Ідея АМФ полягала в створенні фонду, який би надавав фінансову підтримку країнам Азії на більш гнучких умовах, ніж МВФ, і зменшив залежність регіону від західних фінансових інституцій. Розглянемо детально передумови, спроби створення АМФ, причини його нереалізації та подальший розвиток цієї ідеї.

Передумови створення

Азійська фінансова криза розпочалася в липні 1997 року в Таїланді, коли уряд країни змушений був відмовитися від фіксованого обмінного курсу тайського бата до долара США. Це призвело до різкої девальвації валюти – бат втратив понад 50% своєї вартості за кілька місяців. Криза швидко перекинулася на сусідні країни: Індонезія, Південна Корея, Малайзія та Філіппіни також зіткнулися з обвалом валют, зростанням зовнішнього боргу та економічним спадом. У Індонезії, наприклад, рупія знецінилася на 80%, а економіка скоротилася на 13,1% у 1998 році. У Південній Кореї ВВП впав на 6,9%, а рівень безробіття зріс із 2% до 7%.

Ці країни звернулися за допомогою до МВФ. МВФ надав фінансову підтримку, але натомість вимагав виконання суворих умов: скорочення бюджетних витрат, підвищення процентних ставок, приватизацію державних підприємств і лібералізацію ринків. Наприклад, у Таїланді МВФ виділив $17,2 мільярда, але уряд мусив закрити 56 фінансових установ, що призвело до масового безробіття. У Індонезії пакет допомоги склав $43 мільярди, але реформи спричинили зростання цін на базові продукти, що спровокувало протести та відставку президента Сухарто у 1998 році.

Азійські країни вважали, що МВФ не враховує специфіку їхніх економік. Більшість із них мали високий рівень заощаджень і низький державний борг до кризи, але залежність від долара США та спекулятивні атаки на їхні валюти (з боку хедж-фондів, таких як Soros Fund Management) зробили їх вразливими. До того ж, у МВФ домінували західні країни: США мали 17,5% голосів, а європейські країни – ще 30%, тоді як країни Азії разом мали лише 12%. Це викликало відчуття несправедливості серед азійських лідерів, які вважали, що регіону потрібен власний механізм фінансової підтримки.

Спроби створення АМФ

У вересні 1997 року на щорічній зустрічі МВФ та G7 у Гонконзі Японія офіційно запропонувала створити Азійський монетарний фонд. Ініціатором виступило Міністерство фінансів Японії, зокрема віце-міністр із міжнародних справ Ейсуке Сакакібара, якого часто називають "Містер Єна" через його вплив на валютну політику. Пропозиція передбачала створення фонду з початковим капіталом $100 мільярдів, із яких Японія готова була надати половину, а решту мали внести інші країни регіону, такі як Китай, Південна Корея та країни АСЕАН (Асоціація держав Південно-Східної Азії).

АМФ мав стати регіональною організацією, яка б швидко реагувала на фінансові кризи, надаючи кредити країнам Азії без суворих умов, які висував МВФ. Японія пропонувала, щоб фонд базувався на принципах регіональної солідарності, враховуючи економічні особливості Азії, зокрема високий рівень заощаджень і орієнтацію на експорт. АМФ також мав сприяти стабільності валют шляхом координації монетарної політики та створення резервного пулу для захисту від спекулятивних атак.

Проте ініціатива зіткнулася з опором. США виступили категорично проти створення АМФ. Заступник міністра фінансів США Лоуренс Саммерс і міністр фінансів Роберт Рубін вважали, що АМФ підірве авторитет МВФ і послабить вплив США на глобальну фінансову систему. США не були залучені до попередніх консультацій щодо АМФ, що викликало їхнє невдоволення. Американці також побоювалися, що АМФ може заохочувати країни до меншої фінансової дисципліни, оскільки умови кредитування будуть м’якшими, ніж у МВФ.

Китай, зі свого боку, також не підтримав ініціативу. У 1997 році Китай був менш економічно потужним, ніж сьогодні, але вже мав амбіції стати регіональним лідером. Китай не хотів посилення впливу Японії в Азії, адже між двома країнами існували історичні та економічні суперечки. Наприклад, Китай прагнув самостійно встановлювати правила торгівлі в регіоні, а АМФ міг би зробити Японію головним гравцем. Країни АСЕАН, такі як Сінгапур і Таїланд, висловили зацікавленість у проєкті, але без підтримки Китаю та через тиск США ініціатива швидко зійшла нанівець.

Альтернативні кроки Японії

Після провалу ідеї АМФ Японія шукала інші способи підтримати регіон. У жовтні 1998 року вона оголосила про "Нову ініціативу Міядзави" (названа на честь міністра фінансів Кіїчі Міядзави), у рамках якої виділила $30 мільярдів для підтримки країн Азії. Ці кошти розподілялися через кредити, гарантії та технічну допомогу в співпраці з МВФ, Світовим банком і Азійським банком розвитку. Наприклад, Південна Корея отримала $5 мільярдів для рекапіталізації банків, а Індонезія – $3 мільярди для підтримки малого бізнесу.

У грудні 1998 року Японія також запропонувала додатковий пакет на $600 мільярдів у вигляді кредитів у єнах протягом трьох років для відновлення економік регіону. Ці ініціативи допомогли стабілізувати ситуацію, але не замінили повноцінного регіонального фонду.

Подальший розвиток ідеї

Хоча АМФ так і не був створений, азійська фінансова криза стала поштовхом для інших форм регіональної співпраці. У травні 2000 року на зустрічі в Чіангмаї (Таїланд) країни АСЕАН разом із Японією, Китаєм і Південною Кореєю (група АСЕАН+3) започаткували Ініціативу Чіангмай (Chiang Mai Initiative, CMI). Ця ініціатива передбачала створення мережі двосторонніх валютних свопів між країнами для захисту від фінансових криз. Наприклад, у разі кризи Таїланд міг би позичити долари США в Японії в обмін на тайський бат.

До 2010 року Ініціатива Чіангмай була розширена до багатостороннього формату – CMIM (Chiang Mai Initiative Multilateralization) – із фондом у $120 мільярдів, який у 2012 році збільшився до $240 мільярдів. Найбільші внески зробили Китай (32%), Японія (32%) і Південна Корея (16%). У 2011 році також була створена організація AMRO (ASEAN+3 Macroeconomic Research Office) у Сінгапурі для моніторингу економічної ситуації в регіоні та координації дій.

Ідея АМФ періодично спливала у політичних дискусіях. У 2004 році малайзійський економіст Джомо Кваме Сундарам запропонував відродити концепцію АМФ, наголошуючи на необхідності регіональної фінансової незалежності. У 2019 році прем’єр-міністр Малайзії Махатхір Мохамад також закликав створити спільну азійську валюту та регіональний фонд, але ця ідея не отримала широкої підтримки. У 2023 році прем’єр-міністр Малайзії Анвар Ібрагім знову підняв питання створення АМФ. На відміну від 1997 року, Китай висловив готовність підтримати ініціативу, адже його економічна вага в регіоні значно зросла: у 2023 році ВВП Китаю складав $17,7 трильйона, що робило його головним економічним гравцем Азії. Проте Індонезія висловила обережність, зазначивши, що для створення АМФ потрібна одностайна згода всіх країн АСЕАН і значні фінансові ресурси.

Висновок

Азійський монетарний фонд був запропонований Японією у 1997 році як відповідь на фінансову кризу та залежність Азії від МВФ. Фонд мав стати регіональним механізмом підтримки з капіталом $100 мільярдів, але через опір США та Китаю проєкт не був реалізований. Натомість Японія надала підтримку через "Нову ініціативу Міядзави" ($30 мільярдів) та додаткові кредити ($600 мільярдів). Ідея АМФ призвела до створення Ініціативи Чіангмай у 2000 році, яка згодом розвинулася в CMIM із фондом $240 мільярдів. У 2023 році Малайзія знову запропонувала створити АМФ, і цього разу Китай висловив підтримку, але проєкт залишається на стадії обговорення через складність реалізації.