As long as u smile

Дощ почався ще вдень. Той самий — набридливий, з важкими холодними каплями, які неприємно осідали на одязі та волоссі.

Фелікс сидів біля вікна маленької, але теплої кавʼярні, де бариста завжди посміхався і робив найкраще какао — не сильно солодке, але таке, що мʼяко осідало на язиці, залишаючи приємний смак після себе. 

За склом неспішно пропливало місто. 

Деякі ховались під парасольками, деякі під стріхами кафе і магазинчиків, а деякі з посмішками на обличчях і точно голосним сміхом бігали по крижаним калюжам, тримаючись за руки. 

Навпроти хлопця стояла чашка з айс лате, яке полюбляв Міндже. Телефон лежав поруч, екраном вверх. Фелікс чекав. Як робив це завжди.

19:00 «відправлено»

19:17 «прочитано» 

19:43. Відповіді так і не надійшло. Лише коли двері кавʼярні відкрились, дзвіночком сповіщаючи про нового відвідувача — Фелікс підняв очі. 

Міндже поважно підійшов до потрібного столику — навіть не привітався, що вже говорити про вибачення за запізнення, яких молодший не чув ніколи. Зняв мокру шкірянку, і плюхнув на стілець поряд, тяжко всівшись навпроти свого хлопця. 

— Ну і що ти так дивишся? — прискіпливо з докором спитав Міндже. 

На що Фелікс подарував йому криву посмішку, що не доходила до очей і тихо кинуте: «Нічого. Просто хвилювався», яке стояло комом в горлі 

— Не задовбуй, серйозно. Ти так дістав мене своїм контролем і ось цими соплями, що ти розпускаєш. Досить вже!

Із злістю кинув Чо. Його ніздрі роздулись, тон поважчав, і на хвилину, блондину навіть здалось, що очі його хлопця, глибоко карого кольору, набули червоного відтінку. 

— Добре, — ледве чутно мовив Фелікс. 

— Що ти там шепочеш про себе? Голосніше! — мало не викрикнув Чо. 

— Добре — вже голосніше повторив молодший

А за цим послідував сміх. Такий неприємний — глузливий. Міндже насміхався з нього і навіть не приховував це. 

— Тобі дуже пощастило, що у тебе є я. Ніхто б тебе не прийняв таким тюхтієм, яким ти є зараз. Просто подивись на себе — ти ж навіть не можеш і слова нормально вимовити. Ах, але ти справді везучий. Не кожен може мене отримати, а тобі вдалось. Не розумію як, але я все ще з тобою, тому будь вдячним. — закінчив глузувати Міндже з хрюком від сміху в кінці. 

Після цих слів Фелікс просто замовк, як було постійно, коли він не хотів вислуховувати це і ще більше злити свого хлопця. Його кутики губ ледве здригнулись, кричачи про той біль, який завдали простими словами, і опустив очі. Міндже продовжував свою тираду про те, яким героєм він був, не помічаючи того що зміг зробити простими словами. Він не помічав. Ніколи…

В цей час, за сусіднім столиком сидів чоловік у чорному пальто. Він не пив каву, не працював, не читав новини, а лише спостерігав за ситуацією, що розгорталась поряд. 

Чан знав, що те чим він займається — не є дуже правильним. Знав, що давно мав припинити, піти, забути. Але не міг. Не тоді, коли цього ангела ламали. 

Пальці старшого стиснулись навколо порцелянової чашки, змушуючи тонку павутину тріщин розбігтись по білосніжному дну, зачіпаючи стінки. Він навіть не помітив цього, адже вся його увага була прикута лише до Фелікса. Як той опускає голову намагаючись зменшитись, як він стискає рукав свого сірого вʼязаного светру, і як його кутики губ ледь здригнулись в усмішці повній болю. Чан бачив людину, яка хотіла здаватись меншою або ж і зовсім розчинитись. 

Телефон на столі завібрував. Бан не здригнувся, але кинув короткий погляд на екран, де красувалось одне єдине лаконічне повідомлення — «Проблему усунути?». Прочитавши, Чан хмикнув про себе і надрукував відповідь: «Ні.». Палець завмер над екраном і за мить він надрукував продовження: «Поки.» 

Він знав, що через хвилину Фелікс підніме свої очі до плечей співбесідника, почне вибачатись, а дорогою купить Міндже його улюблені цигарки, як робив завжди. 

Чан перевів погляд на Міндже, посміхнувся, майже лагідно. Запамʼятав кожну рису обличчя, кожен рух, кожну інтонацію, з якою той вичитував Лікса. Повільно хруснув пальцями. 

Він ніколи не забував людей, які приносили зло його ангелові