Академік Сахаров

Андрій Сахаров почав своє життя рівно 100 років тому — 21 травня 1921 року. Хоча сам він народився у Москві, його мати була родом із Білгорода — російське місто неподалік від Харкова. Пізніше він згадував, що дуже уважно слухав своїх батьків коли ті розмовляли про голод в Україні 1932-1933 років: 

«Я помню рассказы о подростках, которые бежали из охваченных голодом Украины, Центрально-Черноземной области и Белоруссии, забившись под вагоны в ящики для инструментов. Как рассказывали, их часто вытаскивали оттуда уже мертвыми […] Одного такого подростка подобрала моя тетя Таня на вокзальной площади, и он стал ее приемным сыном, хотя у него потом и нашлись родители»

У 1938 році почав навчатися на фізичному факультеті Московського Університету (не останню роль у виборі його професії зіграв батько — викладач фізики).

Через 10 років — 1948 року Сахарова направили у секретну групу, завданням якої було займатися розробкою термоядерної зброї (вперше йому пропонували це у 1946, але тоді він відмовився). В 1953 році СРСР стала другою у світі ядерною державою. 

У 1955 році була випробувана удосконалена воднева бомба — над нею працювала все та ж група. Сахаров до цього часу став замислюватися про наслідки ядерних випробувань: 

«Главным для меня было внутреннее убеждение, что эта работа необходима. […] Моя самая страстная мечта — чтобы термоядерное оружие сдерживало войну, но никогда не применялось»

За свою конструкторську діяльність академік отримує державні нагороди: Андрій Сахаров був тричі нагороджений Героєм Соціалістичної Праці. 

Вже з середини 1950-х років Сахаров демонстрував активну громадянську позицію та виступав за припинення випробувань ядерної зброї.

У 1966 році він вперше відкрито пішов проти політики Союзу — підписав лист Брежнєву проти реабілітації Сталіна.

Через два роки у закордонних виданнях вийшла найвідоміша робота академіка — маніфест «Роздуми про прогрес, мирне співіснування і інтелектуальну свободу», у якому Сахаров виступив за скасування цензури, політичних судів, проти змісту дисидентів у психіатричних лікарнях.

Він був присутній на багатьох процесах проти десидентів — на одному з них він познайомився з правозахисницею Оленою Боннер, на якій одружився через два роки. Вбачаючи в Олені не лише дружину, а й однодумця, він ще більше часу і сил став приділяти правозахисної діяльності.

Становлення Сахарова як особистості в умовах історій про тотальну несправедливість по відношенню до меншин виховали в ньому принципову людину з сильною силою волі та бунтарською натурою. 

У 1975 році Сахаров отримав Нобелівську премію миру «за сталий опір зловживань державної влади та всім формам порушення людської гідності». Рік по тому голова КДБ Юрій Андропов назвав Сахарова «домашнім ворогом №1».

Він провокував радянський уряд усе більше. Точкою неповернення стала його заява щодо засудження введення Радянським Союзом своїх військ на територію Афганістану. Указом Брежнєва академіка було позбавлено усіх державних нагород. Без суду та слідства Сахарова відправили у Горький — місто, заборонене для в’їзду іноземців: 

«Я выступал против введения советских войск в Афганистан, и за это был сослан в Горький. Именно это послужило главной причиной. И я горжусь этим, я горжусь этой ссылкой в Горький, как наградой, которую я получил»

Перебуваючи в засланні Сахаров декілька разів оголошував голодування. Усі — задля того, щоб його дружину пустили на лікування закордон. Його навіть примусово годували: 

«Меня валили на спину на кровать, привязывали руки и ноги. На нос надевали тугой зажим, так что дышать я мог только через рот. Когда же я открывал рот, чтобы вдохнуть воздух, в рот вливалась ложка питательной смеси или бульона с протертым мясом. Иногда рот открывался принудительно - рычагом, вставленным между деснами. Чтобы я не мог выплюнуть питательную смесь, рот мне зажимали, пока я ее не проглочу. Все же мне часто удавалось выплюнуть смесь, но это только затягивало пытку»

Враховуючи тиск із заходу, влада, все ж, виконала вимоги. Дружина Сахарова полетіла у Бостон. Згодом, вона повернулася в СРСР. 

З приходом до влади Михайла Горбачова Сахаров став символом радянського гноблення. 19 грудня 1986 року Горбачов особисто подзвонив Сахарову і сказав, що він звільнений і може продовжити свою «патріотичну роботу» в Москві.

Йому пропонували повернути усі державні нагороди, на що він погодився з однією умовою: в країні не залишиться жодного політв'язня.

Повернувшись із заслання, Сахаров стає депутатом від Академії Наук СРСР. 

Під час першого з’їзду народних депутатів академік Сахаров був єдиним, хто під час виконання гімну СРСР залишився сидіти. На питання одного з його колег, чому, він відповів: 

«Не нравится мне этот гимн»

Згодом, у парламенті він займатиметься розробкою проєкта нової Конституції — Союзу Радянських Республік Європи і Азії (нова назва СРСР). П’ята стаття цієї Конституції — одна з найцитованіших цитат академіка Сахарова: 

«Все люди имеют право на жизнь, свободу и счастье»

Ще в період заслання співробітники КДБ двічі викрадали рукопис «Воспоминаний», які Сахаров почав писати ще в 1978 році. Двічі він відновлював книгу по пам'яті. Епілог до «Воспоминаний» академік завершив 13 грудня 1989 року словами: 

«Главное — что мы с Люсей [Оленою Боннер] вместе. И эта книга посвящена моей дорогой, любимой Люсе. Жизнь продолжается. Мы вместе».

Наступного деня великий борець за свободу академік Андрій Дмитрович Сахаров помер.