АМЕРИКАНСЬКИЙ СВЯЩЕННИК ВІДПОВІВ НА СКАНДАЛЬНІ ЗАЯВИ СПІКЕРА ЗСУ ПРО СВОЮ ЦЕРКВУ ТА УПЦ

Christ is risen! Христос Воскрес!

Я вдячний за можливість написати відповідь пану Андрію Ковальову.

Як священик Православної Церкви в Америці з 2012 року, я з великим хвилюванням стежив за візитом нашого Предстоятеля Блаженнішого Тихона всієї Америки і Канади під час його поїздки в Україну.

Україна для мене – особливе місце, тому що моя матушка Людмила – корінна українка з маленького села на Закарпатті. Понад десять років я стежу за тим, що відбувається в Україні як з точки зору політичних змін, так і за тим, що відбувається в Церкві. Позитивні зміни, які відбулися після Євромайдану, рух наближення до ЄС і віддалення від сфери впливу Російської Федерації – це те, чому я був радий і досі радію.

Те, як звитяжно українці борються за свободу проти російської агресії, надихає нас в Америці, і ми з дружиною особисто направляли фінансову підтримку захисникам суверенітету та територіальної цілісності України.

Наш Синод Єпископів і духовенство рішуче виступають проти загарбницької війни Російської Федерації. Наш Синод чітко визначив це з самого початку. Блаженніший Тихон виступив із заявою одразу на початку ескалації російської агресії 24 лютого 2022 року. А 26 березня 2022 наш Священний Синод засудив агресію Росії, і продовжує засуджувати війну відтоді.

Тому було неймовірно прикро, що речник Генштабу ЗСУ зробив заяви, які спотворюють реальність як щодо того, ким є ПЦА, так і щодо мотивів нашого Предстоятеля. З цієї причини я хотів би прокоментувати його допис і виправити помилкове, щоб правда стала ясною.

Пан Ковальов правий, що ПЦА була започаткована місіонерами Руської Православної Церкви в 1794 році, а згодом – стала повноцінною єпархією в Північній Америці наприкінці 1800-х років. Однак його розуміння того, що сталося після цього, спотворене. Я можу лише сподіватися, що він не навмисно дезінформує, а просто неосвічений в історії.

Він стверджує, що «у 1924 році ці громади були сформовані в Російську Православну Церкву в Америці, яка була частиною Московського Патріархату». Але насправді після більшовицької революції 1917 року спілкування з Руською Церквою було серйозно ускладнене. Святий Патріарх Тихон (який раніше був єпископом Північно-Американської єпархії) надіслав указ, вказуючи Церквам у діаспорі керувати собою, поки не настане нормалізація відносин. Приблизно наступні 40 років те, що пізніше стало ПЦА, існувало як незалежна Православна Церква в Північній Америці та Канаді під назвою «Руська Православна Греко-Кафолична Церква в Америці».

За цей час те, що раніше було етнічною Церквою, яка складалася з колишніх підданих Російської імперії, почала перетворюватися на Церкву, яка повторювала структуру країни. Інші православні люди іншого православного походження почали називати наші парафії своїми духовними домівками, хоча навіть у той час у США була загальна аномальна церковна ситуація, коли багато Православних Церков світу одночасно мали тут парафії.

Приблизно в 1960-х наші парафії здебільшого перестали бути виразно «руськими» і стали більш американськими, оскільки колишні іммігранти народили дітей, які асимілювалися. В церквах почали служити англійською мовою, а духовенство здебільшого народилося в Америці та здобуло освіту в американських православних семінаріях.

Протягом цього часу в нашій Церкві було кілька видатних діячів (особливі двоє з них – о. Олександр Шмеман і о. Джон Мейендорф), які бачили, що майбутнє Православ’я в Америці полягає не в збереженні «руського» минулого, а в залученні американців навколо нас, які потребують Євангелія Христового, в донесенні їм Православ’я.

Протягом цього часу наша Церква була дещо невдоволена нашим статусом незалежності, і знала, що не може зберігати цей статус вічно, тому ми спочатку звернулися до Патріарха Константинопольського на той час, Афіногора I, щодо врегулювання нашого статусу.

Він відповів, що оскільки ми спочатку були єпархією Руської Церкви, то нам доречно повернутися до них. Тож наприкінці 1960-х років ми відновили спілкування з Руською Православною Церквою, але це, зрештою, було не те, чого найбільше хотіло наше керівництво.

Ми вже вважали себе не «руською», але американською Церквою. Тож через донесення нашої позиції і бажання побудувати американську Церкву, яка могла б бути домом для всіх православних в Америці, і особливо в надії на євангелізацію та навернення американців, Руська Церква погодилася надати нам Томос про автокефалію в 1970 році.

За рік Руська Православна Греко-Кафолична Церква в Америці провела перший Всеамериканський Собор і офіційно змінила нашу назву на «Православну Церкву в Америці».

Ця автокефалія офіційно визнана Руською Церквою, а також Грузинською, Польською та Чеською/Словацькою Церквами. Неформально наші відносини з Церквами Болгарії, Румунії та Сербії складаються більше на умовах сестринських Церков, навіть якщо автокефалія офіційно не визнана.

І, що важливо, Церкви Константинополя, Александрії, Антіохії, Єрусалиму, Кіпру, Греції та Албанії мають спілкування з ПЦА. Наш Предстоятель співслужив безпосередньо з їхніми Предстоятелями, включно з Патріархом Варфоломієм, на його запрошення.

Пан Ковальов стверджує, що Вселенське Православ'я вважає ПЦА просто Руською Церквою в США, але на практиці наші комунікації з цими Церквами-сестрами не пов'язані з Росією.

Якщо Його Всесвятість на папері вважає нас частиною Руської Церкви, то в регулярних комунікаціях він все одно ставиться до нас як до незалежних.

За 50+ років після надання Томосу ПЦА все більше й більше ставала Церквою американців усіх верств населення.

Наприклад, моя невелика парафія зі 100 членів складається з українців, росіян, грузинів, румунів та американців італійського, англійського, французького та польського походження. Багато з них не народилися в православних сім'ях, але стали православними в дорослому віці. Сам я став православним лише у 18 років разом із батьками та двома сестрами. Більше половини духовенства ПЦА (включно з митр. Тихоном і більшістю єпископів нашого Синоду) також є наверненими в православну віру.

Наша Церква є чітко американською, і православна віра стоїть у ній вище будь-яких етнічних чи національних міркувань. Наша Церква не є «Руською Церквою в Америці».

Зрозуміло, що пан Ковальов дуже цинічно ставиться до візиту митрополита Тихона в Україну. У нього вже є висновок у голові, тому він вигадує потрібні мотиви і зв'язки там, де їх немає, щоб підтвердити свій висновок. Він бачив жах російської агресії зблизька. Я не звинувачую його. Я молюся, щоб Бог пом’якшив його серце і відкрив йому очі. Сподіваємось, він розкається у своєму наклепі, що митр. Тихон – «агент Кремля в рясі».

Чому митр. Тихон розпочав цей візит, я не можу точно сказати, але я знаю, що ми сприймаємо Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія як давнього друга.

Він був почесним гостем 18-ї Всеамериканської Ради ПЦА в Атланті, штат Джорджія, у липні 2015 року, але у нас були стосунки з ним ще з часів його єпископства на Чернівецькій і Буковинській кафедрі.

Я можу розповісти особисту історію моєї першої зустрічі з Його Блаженством, яка, на мою думку, показує, якою людиною є ваш Предстоятель. Головний монастир ПЦА преподобного Тихона Задонського щороку проводить офіційне паломництво в американське свято «День пам’яті», коли ми згадуємо наших загиблих військових. У 2005 році гостем на цьому паломництві був тодішній митрополит Чернівецький Онуфрій.

Я був з невеликою групою, і через кілька годин після закінчення Архієрейської Божественної Літургії ми побачили як митр. Онуфрій йде до нас, як звичайний паломник. Ніхто з нас насправді не знав, хто він, але він йшов у напрямку дому єпископа, приблизно кілометр вниз по дорозі, абсолютно сам. Ми побачили його панагію, тож знали, що він єпископ, і тому запропонували підвезти нашим автомобілем, оскільки здавалося неправильним змушувати єпископа ходити. Його відповідь була такою: йому було «добре ходити за його гріхи». Такою була його скромність.

Ми знаємо, що ваш Предстоятель — справжній. Це людина, яка понад усе піклується про Царство Боже. Ми знаємо, що Українська Православна Церква є Церквою-сестрою, яка прагне того ж Царства, що й ми.

Зараз я і багато інших в Америці плачемо і молимося за вас, як ми плачемо і молимося за всіх, хто бореться з безбожністю. Молимося, щоб ваша боротьба з безбожною російською агресією якнайшвидше завершилася зі збереженням українського суверенітету та територіальної цілісності! Ми молимося, щоб захисники, які загинули, знайшли спокій у Царстві Божому, а ті, хто страждає та втратив дім, знайшли розраду в нашому Господі Іісусі Христі.

І ми молимося, щоб український уряд припинив напади на вашу Богом оберігаєму Церкву та шанував цінності свободи, демократії та свободи віросповідання, за які виступає Вільна Україна!

У воскреслому Христі, священик Миколай Брекенрідж, Бетлегем, Пенсільванія