82%

Іноді я думаю: а що як вони праві, що як світом справді керує таємний уряд у змові з фармкомпаніями? У мене багата фантазія, тож якщо добре все уявити, стає трохи зимно, ніби на спину плюхнули прохолодної води. Та потім я згадую, що буденність набагато, набагато гірша. І от це реально лякає.

***

Я натягую шапку по самісінькі очі, щоб сховати бирюзову чуприну й вуха з гронами пірсингу, і критично розглядаю себе в дзеркалі. Конспірація, звісно, така собі: рожеві легінси й райдужні шнурки в черевиках — не те, в чому легко злитися з натовпом «нормальних людей». Але є речі, від яких я відмовитися не готові.

— Мам, я до Цукі, повернуся ввечері! — стягую рюкзак з гачка і ривком розчиняю двері.

— До кого?

Вона це навмисно робить, я впевнені. «Не буду я до власної дитини на “ви” звертатися» я ще готові їй пробачити: займенники — це справді складно для бумерів. Але! Цукі вона бачила безліч разів, щоправда, на екрані, але цього достатньо, щоб не перепитувати дурнувато Еврі Факін Тайм! Бісить.

Погляд у тролейбусі я відчуваю потилицею — навіть попри шапку й навушники. Мабуть, це моя суперздібність. Типчик років двадцяти довго вдивляється в мене, потім лізе в кишеню й витягує смартфон. Я навіть впізнаю модель — Ґелексі, новіший, ніж мій айфон, який я виканючили в мами на день народження. Виробник стверджує, що в нього збільшений діапазон блютус, начебто для покращення роботи з музичними ґаджетами. Або для чогось іще.

Типок розглядає щось на екрані й поволі суне до мене. Відчуваю, як кам’яніють м’язи шиї й починає гудіти в скронях. Вдаючи, ніби нічого не відбувається, відповзаю до дверей. Коли він опиняється на відстані простягнутої руки, я виймаю навушник з вуха й показую йому:

— Це ейрподси! — я вже знаю, що треба діяти на випередження. Колись не знали, то потім довелося тиждень вигадувати пояснення для мами, чому я ходжу по дому в темних окулярах.

Він знов перевіряє щось на екрані, аж раптом, на щастя, тролейбус зупиняється. Різко розвертаюсь і ліктем підбиваю Ґелексі, так що той відлітає кудись під сидіння.

— Ой, вибачте! Я ненавмисно! — зойкаю й вистрибую у відчинені двері.

***

— Прочитайте, будь ласка, і поставте підпис ось тут.

— Нічосі! Так багато… — я розгублено покрутили перед очима папірець із заголовком «Форма інформованої згоди», рясно заповнений текстом з обох боків.

— Це перелік усіх можливих побічних ефектів, — погляд лікаря був добрим і трохи втомленим. — Але більшість із них зустрічаються вкрай рідко. Найпоширеніший — біль у місці ін’єкції, він зазвичай проходить за кілька годин, рідше — днів…

Я озирнулися на чергу за собою й уявили, що втомлений лікар змушений буде повторювати це кожній і кожному аж до вечора.

— Ні, дякую, я самі, — я швидко пробігли очима довжелезний список. На біса мені це все читати? Тільки чергу затримувати.

— Питайте, якщо чогось не зрозумієте, — терпляче прокоментував лікар.

Тоді мені було соромно перед ним, але зараз я почуваюся обдуреними — про найголовніший побічний ефект він мені нічого не сказав. Та й ніхто не казав, хоча можна було б і здогадатися.

***

Поки Цукі похапцем зачиняє за мною двері, я влітаю до кімнати, плюхаюся просто на підлогу, розчепіривши кінцівки, й гучно видихаю.

— Що, знов? — Цукі нависає наді мною в жовтому кігурумі, схожий на покемона-переростка.

— Та… Докопалося якесь чмо в тролейбусі, але я встигли вискочити.

— Ясно, — він простягає мені пляшку, та мені ліньки підводитися, тому я підіймаю руки й ноги і ворушу ними в повітрі, наче жук, що впав на спинку й не може перевернутися. З величезного постера на стелі мені всміхаються BTS. — Чого ти не поїхали на таксі?

— Того, — сідаю й беру пляшку з його рук. Цукі щось мугикає й повертається до столу. Зараз знов заповзе за свій монітор, і годі буде його звідти видряпати. — Цукі, ходімо прогуляємось.

— Нащо? — він незадоволено дивиться на мене й кривить мармизу. — Чого я там не бачив?

— Нічого ти не бачив, — роблю ковток з пляшки й підвожуся. — Треба рухатися, щоб жити, ти в курсі? Так життя повз пройде, поки ти тут хікуєш.

— Я не хікую, — каже він удавано спокійно, хоча зрозуміло, що його чіпляє. Я, мабуть, погана людина, бо мене це завжди заводить.

— Ну подивися на себе! Ти виглядаєш як хіка. Нечесаний. Ходиш у кігурумі цілий день. Мармизу наїв, — я легенько смикаю його за щоку. Цукі передбачувано спалахує:

— Хорош фетшеймити!

— Тобто ти визнаєш, що ти жирний?

— Я — що?..

— Якщо тебе можна фетшеймити, це означає, що ти «фет». Бо якби ти не був «фет», то в тебе не було б «шейму». А значить…

— Чого ти від мене хочеш?.. — він ледь не плаче, і мені нарешті стає його шкода.

— Хочу, щоб ти підняв свою дупу й пішов зі мною гуляти.

— Але ж там… вони.

— А ми підемо до парку. Сховаємося від них за деревами, — я вже відчуваю, що перемогли, і несу якусь дичину. Насправді я знаю, що він це робить заради мене. Не впевнені, чи я заслуговую на це.

— Чиповані!..

Троє хлопців, дві дівчини. Кричав хтось із цієї компанії. Дівчата — це добре: може, ті троє не полізуть битися у них на очах. А може, навпаки, полізуть, щоб повимахуватися перед своїми тьолками, якщо достатньо п’яні.

— Операція «стелс», непомітно звалюємо, — смикаю Цукі за рукав. Він повертається з якимось завислим виглядом обличчя, й мене нагрібає відчуттям неминучої катастрофи. Наступної миті він застрибує на лавочку, розкидає руки хрестом і починає волати:

— Так, я чипований! Дивіться на мене! Дивіться, суки! Я — мутант! Я — потвора! Підходьте сюди! Я вам дам по вайфаю! Поцілуйте мій блискучий зад, шкіряні мішки!

Поки я гарячково прораховую варіанти відступу, ті п’ятеро підходять. Дивляться скоріше зацікавлено, ніж агресивно, хоча біс їх, нечипованих, зна.

— Хто з вас хлопець, хто дівчина?

Алілуя! Можливо, одразу не битимуть. Тепер треба терміново скористатися виграним часом, поки не виграли нас.

— Я хлопець, він — дівчина, — стягую Цукі з лавки. Він ошелешено дивиться на мене, наче не розуміє, як він там опинився. — Він… вона трохи не в адекваті. Вибачте. Ми вже йдемо, — відступаю, тягнучи свого хіку за собою. Краєм ока помічаю в руках у когось сраний Ґелексі. Чи здалося? — Ми дуже поспішаємо. Нас уже чекають. На все добре. Приємної прогулянки, — я розвертаюся й іду швидко, але не переходячи на біг. Вони ж як дикі собаки: побачать, що біжиш — кинуться. Хоча для собак це дуже образливе порівняння. Вибачте, песики!

— Наркомани, чи шо? — кричать у спину. Але, слава богам, не переслідують.

— Як ти мене назвали? — його ще помітно трусить, але погляд — погляд розумного доброго щеняти — вже знов на місці.

— Забий. Треба було їх заплутати, — я озираюся навкруги і, пересвідчившися, що небезпека минула, заглядаю йому в очі. — Слухай, а ти не думав, що це може бути правда? Ну, хоча б частково? Що це насправді не просто наногранули, які повільно виділяють активну речовину?.. Що вони випромінюють якийсь сигнал…Який ловить їхній довбаний Ґелексі?

— Слухай, ну припини, — кривиться Цукі. — Я з тобою більше не піду…

Але мене вже не спинити.

— Ну а як?.. Як вони дізналися, що ми вакциновані?

— Бо ми не схожі на тупих дегенератів, — з несподіваною злістю відповідає Цукі.

— Але ж за статистикою… — мене раптом охоплює відчай. Наче нічого особливого, звичайна підліткова розмова, але щось ніби зламалося всередині. — Омніваксом щеплено всього вісімнадцять відсотків населення. Тобто 82% всіх… усіх навколо — тупі дегенерати?..

— Ну, — цідить Цукі крізь зуби, — тільки дійшло?

— Це страшніше, ніж світовий уряд, — тихо кажу й беру його за руку.

— А ти думали, чо я хікую, — бурчить він, проте чутно, що його вже відпускає.

— Ой, дивись, самокати! Хочеш, покатаємося? — дістаю айфон і сканую QR-код.

— Я з них падаю, — протестує Цукі, та я вже підтягаю до нього самокат.

— Забий, навчишся. Ставай за мною, руки клади ось сюди. Тримайся міцніше!

Цукі вищий мене на голову, тож коли він береться за кермо, його лікті лягають просто мені на плечі. Тільки зараз я відчуваю, як вони болять від напруги, як обважніли скроні й підгинаються коліна. Ох, навернемося ми вдвох… Притискаюся щокою до його руки й тисну на важіль:

— Трима-а-а-а-ай!!!