#6 Я, Гелен

Буде темно, коли я вийду на палацовий балкон. Над берегом моря реготатимуть чайки: туди викине тіло дельфіна їм на поживу.

Я побачу це наосліп, як ті кораблі, що за кілька днів вріжуться в береги Пріамового царства.

Ляскіт зброї.

Я вдихатиму сосни й сіль, чуючи кроки сестри до того, як вони прозвучать.

- Не спиш? — спитає Касандра, додаючи подумки: “Ти певен?”

- Так, — відповім я. “Певен”.

“Тебе послухають”, — марно благатиме вона. Віддавна ненавиджу себе за це.

Стогони поранених.

В сизому досвітньому повітрі я бачитиму її водночас рабинею, царицею й божевільною. Чутиму її майбутні крики в кайданках. “Разом ми б усе змінили”. — “Пророкуючи руїну? Навряд”. Цю розмову ми знали напам’ять задовго до її початку. Пізніше сестра безстрашно провістить кінець нашого світу, попри мою відмову. Вона бачить істину й служитиме їй завжди. Я бачу те саме, але...

Ревіння полум’я.

Книжки напишуть: вона відкинула любов Аполона, той покарав її даром передбачення. А про мене: брат-близнюк Касандри, лжепророк.

...Він прийшов до нас обох: парою золотих отруйних змій, які шепотіли мовами чужих світів і обіцяли плід пізнання істини. Якщо вас обирає сонцеголовий небожитель, чиї очі однаково надихають, зцілюють і нищать, відмова — це смертний вирок. Та вічно-юний олімпієць був у доброму гуморі, коли ми обидва сахнулися його гарячих рук. Він розреготався нам-підліткам в обличчя, сказав: тримайте подарунок.

Відтоді ми бачимо все. До кінця часів. Він полонив нас не любов’ю, а знанням.

Зранку я піду до батька з посмішкою, якій би позаздрив наш мучитель. Як і Касандра, дивитимусь у близьке майбутнє, де могильні черви гризтимуть нутрощі наших близьких. Але казатиму щось заспокійливе для всієї Трої.

Бо озвучена правда — невідворотна.

Досі не знаю, що розповідатиму натомість. Брехню я завжди вигадую на ходу.

І в цьому я вільніший за сестру, за всіх мерців-троянців. Я, брехливий лжепророк, що, собі на горе, переживе Троянську війну. Бранець сонцесяйного Аполона, брат Касандри.

Я, Гелен.