#5 Пан-дідо

Санці було чотири, коли батьки привезли її до прабаби в село на літо. В темній хаті чимось тхнуло, про що Санка гучно заявила на вечері. Баба з дідом почали дорікати батькам: ненавчена! Проснулась прабаба, каже: “Не кричіть, пан-дідо почує — біда буде!” Санці стало цікаво, вона спитала, хто такий пан-дідо, а її одразу віправили спати, без казки на ніч.

Зранку з Санкою тричі повторили правила: за паркан не виходити, в полі не гуляти, незнайомих тварин не гладити, в хаті не кричати. “Та це легше за віршики в садочку!” — сміялась Санка.

Опівдні дід, баба й батьки поралися в саду, а прабаба, що мала Санці читати книжку, заснула в затінку. Санка походила двором, визирнула за паркан: там нікого не було.

Тут на двір вискочив заєць, як у казці. Санка навіть не погладити його хотіла, лиш підійти подивитись ближче.

Заєць побіг городом, полем — а Санка була вже доросла, чи ж їй зайців боятись?

Вона не знала, що в полі рослини вищі за дерева. Та й заєць, спершу розміром із собаку, виріс до коня, розвернувся й побіг на Санку. Тоді вона чкурнула назад, у хату. З трав тяглися до неї руки, довгі, мов мотузки, й ледь не впіймали.

Вбігши в хату, Санка зачинила всі замки, які могла, й розплакалася. Ще й розкричалася: виходити й бігти до батьків було лячно, хай би почули звідси. Кричала Санка довго, кликала всіх, та в хаті було тихо й темно.

“От ніхто з вас мене не чує, хоч би пан-дідо почув!” — гукнула врешті. І пан-дідо з’явився перед нею, вийшов із холодної комори.

Був він з кота завбільшки, коричневий як гречаний мед, і мав дуже багато зубів: “Чи тебе, дитинко, розуму не вчили? То я навчу!”

Дівчинку шукали тиждень, та не знайшли. В місцевих газетах дали об’яву.

Прабаба казала, що бачила її з чоловіком-покійником вві сні, та хто її слухав!