32 роки: 3 втрачені та 2 відроджені надії України

1991 рік - Україна відновлює незалежність.

Дуже щемливий, але, як би це було не сумно, не зовсім героїчний момент. Так, це втілення бажань свідомої частини суспільства, це момент, у який справдилися сподівання дисидентів-політв'язнів і, здавалося, відновилась історична справедливість - постала незалежна держава Україна. З іншого ж боку - це було вдале використання обставин, що виникли, а не результат повноцінної революції чи війни за незалежність. Саме через після формальної незалежності ми виборювали справжню - на Майдані у 2004 та 2014 та в боях російсько-української війни. Таку відкладену ціну ми платимо за вислизання з лап москви десятки років тому.

З приходом незалежності Україна постала перед вибором:

жити далі як радянська республіка, але з новою назвою і чимось схожим на ринкову економіку або спробувати одразу увірватися в європейську сім'ю народів - як це зробили країни Балтії, Польща, Чехія, Словаччина. Те, що ми обрали перший варіант і стало причиною втрати трьох надій, які нечисленні патріоти-державники покладали на Україну у далекому 1991-му.

Перше, що ми втратили - армія.

Здавалося, кому вона потрібна? З ким ми будемо воювати? З росією? Пфф... Під жорстоке скорочення потрапили усі роди й види військ, видатки на оборону ніколи з 1991 по 2014 не були в пріоритеті, а ставлення до військових як до будівельників генеральських дач було набагато поширенішим за ставлення як до захисників. Ба більше, ми позбулися надпотужного військового інструменту - ядерної зброї, стратегічної авіації та далекобійних крилатих і балістичних ракет.

Другою нашою втраченою надією була суб'єктність,

тобто - можливість бути самобутньою державою, до якої усі інші ставляться, як до рівної. Епізодів втрати нашої суб'єктності чимало: вже згадана відмова від ядерної зброї (головна причина - тиск США та рф), поступки рф у рамках розподілу Чорноморського флоту СРСР та навіть банальне засилля російських телепрограм (без перекладу, часто - й без субтитрів) на українських телеканалах. Сприйняття України на Заході як "заднього двору росії" - саме результат втрати можливості набути суб'єктності.

Третя надія, що не справдилась - гідна країна для гідних людей.

Це про відсутність корупції, кумівства, судового свавілля, присутність здорових соціальних ліфтів і рівних можливостей для всіх громадян. Цю нашу надію найбільше закопували позолоченою лопатою олігархи - теж породження перших років незалежності. У результаті ВВП України та Польщі у 1991 році були майже однаковими, а у 2021 Польща (зі схожими стартовими позиціями) обганяла Україну по ВВП більш ніж утричі.

Це що, прокляття?

Чому ми не змогли, коли інші змогли? Уся відповідь - люди. Чудові українці, які у 1991 році були переважно прастимі савєцкімі людьмі - і не варто їх в цьому сильно звинувачувати - Україна, на відміну від Польщі чи Прибалтики, довше й органічніше перебувала в орбіті радянської системи: багато хто з українців у 1991 дійсно вважав СРСР своїм рідним домом, може і розумів, що Україна має бути незалежною, але чомусь з Кравчуком, а не з Чорноволом. Отож ніхто й не порвав з корупцією, кумівством, судовим свавіллям, а в умовах ринку це все ще й вилилось в олігархат, якому теж ефективно не протидіяли.

Справжню незалежність відкрила для нас війна.

Через російську агресію ми почали у конвульсіях відновлювати занедбане військо - і, о чудо, ми таки його відновили. Прогрес між армією зразка 2014 та зразка 2022 - колосальний. Через повномасштабне вторгнення ЗСУ стали найбільш досвідченою та масовою армією Європи, а матеріально-технічна допомога від партнерів відкрила нам шлях до оборонних технологій, про які раніше було годі й мріяти. Жахливою ціною, але ми відродили нашу армію.