3 ЖІНКИ «РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ»

Сталінські репресії знищили тисячі митців, не дали розвинутися та постати перед світом десяткам тисяч талантів. Масове знищення української інтелігенції у 1930-х роках увійшло в історію нашої держави болісними термінами «Розстріляне відродження» та «Червоний ренесанс».

Це не пафосні назви, а трагічна правда долі тих, хто мав власне бачення світу та сміливість про нього сказати.

Олена Журлива

Справжнє прізвище Олени — Пашинківська, а її псевдонім визначила її трагічна доля. Майбутня поетеса народилася на Черкащині у бідній багатодітній родині, яка часто переїжджала. Після втрати батьком роботи семеро дітей померли від голоду. Вижили лише Олена та молодша за неї на 6 років Катерина.

В 11 років Олена написала свій перший вірш російською мовою «Чего хочу, сама не знаю», який згодом вийшов друком у виданні «Рідний край» за сприяння Павла Богацького. Дівчина писала багато віршів, але нікому їх не показувала — ховала у стрісі бабусиної хати. У віці 14 років Олена Пашинківська познайомилася з Лесею Українкою, якій прочитала свої твори.

Переїзд поетеси до великого міста пришвидшила інша трагедія — зґвалтування. Унаслідок насилля Олена завагітніла й, перебравшись до двоюрідного брата у Київ, зробила підпільний аборт. Після процедури вона втратила можливість мати дітей.

У 1914 році в Києві Олену вперше арештувала царська поліція — за участь у демонстрації в день вшанування пам’яті Тараса Шевченка. У часи війни поетеса вчителювала, співала у церковних хорах в університетській церкві та костьолі. У київському клубі «Родина» вона співала під акомпанемент Миколи Лисенка, а також познайомилася з Павлом Тичиною. По закінченні навчання Олена викладала у школі імені Івана Франка в Києві разом зі Степаном Васильченком.

Свою першу збірку «Металеве горно» вона видала у 1926 році. Тоді ж у Харківській опері виконала партію Кончаківни в опері Бородіна «Князь Ігор». Свої роботи Олена друкувала в антологіях і журналах: «Більшовик», «Глобус», «Кадри», «Червоні квіти», «Червоний шлях». На її тексти писали музику Пилип Козицький і Віктор Косенко.

В Олену Журливу були закохані Павло Тичина та Володимир Сосюра, її красою захоплювався Максим Рильський. Зі своїм чоловіком Петром Котовим поетеса познайомилася також у Києві. Вона неймовірно кохала його й у 1930 році вийшла за нього заміж. Однак уже через 3 роки він почав зраджувати їй. Попри це, Олена переїхала із чоловіком до Москви.

У 1938 році Олену Журливу заарештували за «агітацію проти радянської влади». Після 6 років алтайських таборів завдяки клопотанням Павла Тичини поетеса повернулася в Україну. Через підірване під час заслання здоров’я останні 16 років життя Олена була прикута до ліжка.

Сьогодні на честь Олени Журливої названа вулиця у Кропивницькому, а Pianoбой та гурт «СКАЙ» поклали її вірш «Мовчи» на музику.

Марія Галич

Складно уявити, що майже забуте сьогодні ім’я Марії Галич було широко відоме у 1920-ті роки. Уродженка Черкащини викладала українську мову та літературу і працювала на Київській кінофабриці. Вона брала активну участь у жіночому русі. Ще в університеті разом із Клавдією Латишевою організувала «Жіночий гурток», гаслом якого було «Жінка не лялька і не квітка, а людина».

Марія Галич була єдиною жінкою в київському літературному угрупованні «Ланка», яке згодом перетворилося на МАРС. Туди входили Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний, Григорій Косинка, Борис Антоненко-Давидович та інші відомі письменники.

У цей період створені збірки Марії «Друкарка» і «Моя кар’єра», які згодом були заборонені. Іронія долі: у 1934 році Марія у складі комісії вилучала з бібліотеки сільськогосподарського інституту власні книги.

Марія Галич була особисто знайома із Симоном Петлюрою, який приїздив до її батька Олександра Галича. У часи УНР Марія допомагала Петлюрі готувати листівки та звернення до Української армії.

Після одруження Марія переїхала до Харкова, а згодом — до Львова. Там вона викладала українську мову. Марія Галич померла у січні 1974 року й була похована на Личаківському цвинтарі.

Мирослава Сопілка

Письменниця, чиє справжнє ім’я — Юлія Мисько, народилася у 1897 році у містечку Винники сучасної Львівської області. Труднощі на життєвому шляху письменниця зустріла рано — вже у 12-річному віці Юлія була змушена працювати на поденних сільськогосподарських роботах. Не маючи змоги здобути повноцінну освіту, вона витрачала весь вільний час на читання книг.

У коло свідомої української інтелігенції Юлію привела робота модисткою та події Української революції 1917-1921 років. На політичні погляди жінки вплинув і її чоловік Михайло Пастушенко. З того часу подружжя брало активну участь у громадському житті західноукраїнських земель у складі Польщі, а в 1929 році Юлія стала однією зі співзасновниць літературного об’єднання «Горн». Тоді ж народився і її псевдонім — Мирослава Сопілка.

За свою діяльність поетеса зазнавала переслідувань з боку польської влади та двічі була заарештована. Скрутне політичне та матеріальне становище змусило подружжя переїхати спершу до Кам’янця-Подільського, згодом до Харкова і зрештою до Ірпеня. У 1931 році Мирослава Сопілка видала свою першу збірку віршів «Роботящим рукам», а вже скоро світ побачив і прозовий твір «Про затишне місто Забобонники».

Життя на території Наддніпрянської України було не таким безхмарним, як здавалося Мирославі Сопілці. Радянська влада звинуватила поетесу та її чоловіка у шпигунстві для польської розвідки.

28 липня 1937 року сталінські кати розстріляли Мирославу Сопілку, а через 10 днів обірвалося й життя її чоловіка.