3 Розділ

Айра прискорила крок, але потилицею все ще відчувала пильний погляд. Не витримавши, вона різко розвернулася.

— Ви збираєтеся йти за мною до самого мого кабінету? — її голос прозвучав виклично, а чорні кучері хмарою зметнулися навколо обличчя.

Чоловік зупинився, сховавши руки в кишені штанів. На його обличчі промайнула ледь помітна усмішка.

— За вами? Боюся, я занадто ціную свій час, щоб витрачати його на Вас. Я просто йду у свій офіс.

— Ви працюєте в «BassLond»? — Айра підозріло примружилася.

— У цьому скляному тераріумі? — він здивовано вигнув брову. — Ні. А ви працюєте там?

— Так. Що вас так збентежило?

— Та нічого... Просто цікаво — він коротко кивнув і, не прощаючись, зник за поворотом, залишивши по собі аромат дорогого тютюну та запитання, на яке в Айри не було відповіді.

«Дивний тип» подумала вона, заходячи у вестибюль свого офісу. Але роздуми перервала Сінтія. Подруга виглядала так, ніби щойно побачила привида.

— Айро, де ти була?! Міґель лютує. Він викликав тебе три хвилини тому і, повір, тон у нього був зовсім не для кави.

— Я була на обіді, Сінтіє. Рівно тридцять хвилин, секунда в секунду! — вона продемонструвала зап'ястя з годинником. — Що я знову зробила не так?

— Не знаю, але краще біжи. Він чекає.

Біля кабінету керівника Айра завагалася. Серце калатало десь у горлі. Вона коротко постукала й почула глухе, роздратоване «Заходьте!».

Міґель стояв біля величезного панорамного вікна, спиною до дверей. Його постать здавалася чорною тінню на тлі яскравого неба. Як тільки двері зачинилися, він стрімко обернувся. Очі директора метали блискавки.

— Де. Ти. Була? — кожне слово падало, як важкий камінь.

— На обіді, пане директоре. Я маю на це право за контрактом.

— Один із моїх людей бачив тебе в кафе. За одним столом із керівником компанії, яка мріє стерти нас у порох! — він зробив крок до неї, схрестивши руки на грудях.

— Ти вирішила підзаробити промисловим шпигунством, Айра?

Дівчина відчула, як до обличчя приливає жар від обурення.

— У кафе справді був чоловік. Але я навіть імені його не знаю! Він просто підсів, бо не було місць, ми навіть не...

— ВИ СИДІЛИ ПОРУЧ! — закричав Міґель так, що скло у вікнах ледь помітно здригнулося.

Він почав насуватися на неї, повільно, мов хижак. Айра задкувала, поки лопатками не відчула холодну поверхню стіни.

— Що... що ви робите? — прошепотіла вона.

Міґель зупинився за сантиметр від неї. Його голос раптом став низьким і хрипким.

— Невже ти досі не зрозуміла? Ти мені подобаєшся. Я не дозволю нікому іншому навіть дивитися в твій бік.

Він наблизився до її шиї, обпалюючи шкіру гарячим диханням. Його рука владно лягла на її талію.

— Я дам тобі все. Тобі не доведеться працювати, не доведеться рахувати копійки. Ти будеш королевою в цьому місті... але тільки моєю.

Огида накрила Айру хвилею. Вона з силою штовхнула його в груди. Міґель, не очікуючи такого опору, відлетів до свого столу.

— Як ви смієте?! Я прийшла сюди будувати кар'єру, а не вашу особисту ілюзію!

Міґель вирівнявся, його обличчя перекосила зла усмішка. Він був упевнений у своїй владі.

— Добре. Вибір простий або ти стаєш моєю і залишаєшся в цій компанії, або вилітаєш звідси без рекомендацій і права на повернення. Ця робота — твоя мрія, Айро. Ти справді готова її викинути?

Вона подивилася йому прямо в очі. У цей момент мрія про офіс архітектора згоріла, залишивши на місці лише крижану рішучість. Гідність не має ціни.

— До побачення, пане директоре. Заяву про звільнення передам через Сінтію. Навряд чи мені захочеться ще колись бачити ваше бридке обличчя.

Вона вилетіла з кабінету, грюкнувши дверима так, що, здавалося, обвалиться стеля.

Через годину Айра сиділа на лавці в незнайомому їй парку неподалік від офісу. Сльози самі котилися по щоках. Безвихідь стискала горло грошей обмаль, оренда квартири за тиждень, а вдома чекає хвора мати, якій вона обіцяла, що все добре.

— І куди тепер? — прошепотіла вона в порожнечу.

— І знову доброго дня! — пролунав знайомий голос.

— Ви, справжня жінка-загадка. З'являєтеся в найнесподіваніших місцях.

Вона підняла голову. Перед нею стояв той самий шатен. Айра не витримала і гірко засміялася крізь сльози.

— Ви... ви повсюди! Справжнє прокляття мого сьогоднішнього дня.

Чоловік стурбовано присів поруч.

— Чому ви плачете? Щось сталося?

— Чому ви не сказали, хто ви? — вона витерла щоки тильним боком долоні.

— Через наш «обід» мене звільнили. Мій бос бачить у вас суперника, а в мені — зрадницю. А потім ще й вирішив, що може мене купити.

— Домагався? — очі чоловіка миттєво потемніли, ставши схожими на дві глибокі прірви.

— Можна і так сказати. Тепер у мене немає роботи, мрії і, здається, майбутнього.

Якийсь час вони сиділи в тиші, слухаючи шурхіт листя. Раптом чоловік промовив:

— А не хочете працювати на мене? У моїй компанії цінують таланти, а не покірність.

Айра заціпеніла.

— Ви зараз серйозно? Хочете взяти мене «з вулиці» тільки тому, що я вмію відшивати босів?

— Саме так. Тим більше, я відчуваю провину за ваш зіпсований обід.

— Але я навіть не знаю вашого імені.

Чоловік підвівся і простягнув їй широку, теплу долоню.

— Мене звати Фор. Фор Увінстон.

— Айра — вона потиснула його руку, відчуваючи дивну впевненість.

— От і познайомилися. Чекаю завтра. О восьмій. І не запізнюйтеся — я набагато суворіший за вашого колишнього. Але каву обіцяю кращу.

Вдома Айру зустріла дзвінка тиша. Сама. Знову сама. Вона приготувала прості тости, запиваючи їх молоком, і мріяла лише про одне — про рудого пухнастого кота, який би хоч колись зустрів її біля дверей. Але зараз було не до котів. В першу чергу потрібно було вижити, а далі вже й кіт буде.

Ранок зустрів її теплим промінням сонця. Налаштувавши будильник на 6:40 Айра вилетіла з дому з бойовим настроєм.

Новий офіс знаходився всього в десяти хвилинах від «BassLond» але це був зовсім інший світ. Розкіш, мінімалізм і простір. «Тепер зрозуміло, чому Міґель так вас боїться» — подумала вона, заходячи всередину.

На одинадцятому поверсі її зустрів кабінет із золотою табличкою: "For Yvunston".

— Заходьте! — почулося зсередини.

Фор сидів за столом, заваленим кресленнями. Побачивши її, він щиро посміхнувся.

— Ти прийшла! А я вже почав думати, що вчорашнє було лише сном. Радий бачити тебе в команді. Спускайся на сьомий поверх, там на тебе чекає Еріка. Вона покаже твоє нове королівство.

Королівство виявилося неймовірним. Панорамні вікна з видом на все місто, шкіряний диван і... тиша. Один кабінет на одного працівника — розкіш, про яку в «BassLond» навіть не мріяли.

До кінця дня Айра вже влилася в колектив.

— Атагюль! — гукнув її новий колега, Рокі, хлопець із вічною посмішкою на обличчі.

— Так, Рокі?

— Ти обідати збираєшся? Тут у столовій сьогодні салат із тунцем, якщо не встигнеш — Тулія з'їсть усе сама!

— Я просто не знаю, куди йти — зізналася Айра, сміючись.

— От дурненька! Ходімо, покажу тобі наш гастрономічний рай. Швидше, бо я знаю Тулію — вона вже три роки працює, і її апетит росте з кожним днем!

Заходячи в столову, яка більше нагадувала елітний ресторан, Айра відчула можливо, це і є той самий «чистий аркуш», про який вона так мріяла.