#3 Невідомий грот

- Дихай, дихай, скурвий сину! — Йон Йонсон трясе мене, поки я не починаю блювати водою. — Я тобі дам, матері ковінька! На моїй варті не здохнеш!

- ...Капітане? Де ми, в біса?

Слабке світло гасової лампи ледь вихоплює високі сволоки дивної печери над головою.

- О, юначе. Моя відповідь тобі не сподобається.

Вона мені справді не подобається. Шторм і страх, що я втопився, таки забрали Йонсонів розум. Він стверджує, що в мить, коли судно перевернула хвиля, нас проковтнув кит.

Нехай. Походжаю катером, намагаюся зрозуміти, як нас занесло в цей невідомий грот і де бісів вихід. Але шторм вочевидь підняв воду, тому виходу не видно й не чути. Ба більше: ми тихо стоїмо на воді, анітрохи не рухаючись. Зараза! Ще й сморід гнилої риби не дає зосередитися.

- Капітане, здається, нам штормом гидоти нанесло.

Йонсон сміється до мене своїми штучними білими зубами й опускає руку з лампою за борт.

Матір Божа, в яку я не вірю!..

За бортом плаває достобіса мертвих тварюк різного розміру й стану розпаду. Відлиск нашої лампи блищить у залишках їхніх очей.

- Я навіть не знаю, малий, чи насправді добре, що ти не втопився, чи погано.

В виразі його обличчя не більше сенсу, ніж у беньках дохлого кальмара. Бідний кеп. Коли повернемось у місто, викличу дідові швидку. 

Він не заважає мені діставати на містку ракетницю, натомість бере й відкорковує наше передостаннє пиво. 

Я вибираюся на ніс, ледь не скручуючись від смороду трупів. Рожевий спалах підноситься до самого сволоку — і я бачу дивні виступи, схожі на велетенські ребра.

 - Чуєш, малий, — зве Йонсон з містка. — Тобі холодненького лишати?

Вогняний сигнал падає, мов метеор, у темну воду, повну чудовиськ. В останню мить перед тим, як згаснути в смердючій мішанині темної крові й води, він показує, як щось пірнає під рештки величезного дохлого кракена, а потім виринає ближче до нас.