(3)

Вікно за вікном. Вікно за вікном. Вікно за вікном. Воскові вогні. Ліхтарі світять у сутінках, немов очі згаслого Бога. Мертві, жовті, без тепла. Небосхил тісно захмарений, напевно штучне сяйво слугує пластиковою копією чогось важливого. Але від нього болить голова.

Я зупиняюсь на мить, відчуваю всім тілом тиск бетонних кишок мегаполісу. Стіни. Багатоповерхівки. В такій жив я. В такій я живу і зараз. Але все трохи… Інакше. І, блять, чим довше я тут, тим більше розвалюються останні бастіони, захисники мого здорового глузду.

З переїздом я легковажно вважав свою частину міста останнім колом пекла на землі, допоки гілки метро не заносили мене до центру Берліну. Лицемірні контури архітектури, бажаючі забути жахи кривавої війни. Невдале вдавання святості.

Все таке до жаху вилизане. Немов концтабір, який дуже вдало замаскували під пʼятизірковий готель. З обережними видами на парки, дерева та історичні памʼятки, з навішеним клеймом "важливості". І щодалі я йду цими вулицями, тим більше здається: можливо, божевілля — це не розлад, а єдина форма честі у цьому брудному параді мільйонів лиць.

Земля випромінює сморід птомаїну і газів. Я вже починаю сумувати за сиплою цеглою свого будинку.

Ноги тягнуть мене через товсті ряди домів і зупиняють навпроти школи. Через огородження видно великі панорамні вікна, дитячий майданчик, тільки-но скошені газони. Коли я тут вчився, все було менш… Розкішно, але вцілому прийнятно.

Мене зараз вирве. Я не планував сюди повертатись, але підсвідомість вивела сама.

Можливо мені пощастило, що нікому насправді не було до мене ніякого діла. Що ніхто не цькував, не знущався. А просто не звертав уваги. Не говорив. Не дивився. Ніде й ніколи. В розпал підліткового віку я замикався в глибини пустої арифметики, а в свій вільний час читав романи і новели. Там було почуття важливості, призначення, розуміння, геть інші світи — кращі світи, казкові світи. Наповнені єдиним сенсом: мати відповідний до сюжету кінець. У людях сенсу не було і не має. Лише аморальність, обмеженість, і в першу чергу… Поверхневе мислення. О браття, якщо ж ви такі близькі один з одним, чому ж ваше спілкування спадає на нуль через… банальні соціальні обмеження? Випуск? Зміну працевлаштування? У чому суть спілкування взагалі, якщо декілька років тісних відносин ви кидаєте на сміттєзвалище, як щось що не несло за собою ваги із самого початку? Це лише значить, що подібні взаємодії не несуть за собою жодного значення. Слово "дружба", у більш широкому визначенні, характеризує не більш, ніж взаємну експлуатацію нервової системи. Чи існує цей термін, якщо виключити з нього шаблонні уявлення?

Памʼятаю хлопця який був єдиним, з ким я знайшов спільну мову на той час. Курт чимось нагадував мене десь років у пʼятнадцять. Геть не вписувався у суворі рамки суспільства, тихий, вічно наляканий. Мало розмовляв, скоріше через свій словʼянський акцент. Я вирішив йому допомогти, хоча й досі не памʼятаю чому. Мені було важко на нього дивитись — не огидно, просто дуже дивне, ламке почуття, що я не можу до кінця описати.

Це було приємно — я його вчив німецької мови, ми читали й обговорювати різні розповіді, але ніколи не говорили про себе. Знали лише імена. Посміхався він мені — невпевнено, але дуже мʼяко. Очі завжди були темними від чогось, а руки тремтіли. З часом мені ставало все важче знаходитись поруч із ним, але я не памʼятаю чому.

Я кинув Курта тоді, коли впав на холодну плитку, в калюжу із власної крові. Після цього, я його не бачив. Думаю, що так навіть краще. Я… Впевнений, що так навіть краще…

Він же був тонкий, як кістяк риби — навіть доторків боявся. Ламкий як факт того, що колись я умів ставитись до людей без відрази, і навіть більше — відчайдушно прагнув взаємності. Непристосовані до життя індивіди мертво ходять по вулицям кожен день, так чому ж мені неспокійно саме зараз?

Вітер вдарив по щокам, наче голками. Наче вірою. Як хвороба. Я стискаю долоні в кишенях плаща, а разом із ними стримую фарингальний рефлекс. Відходжу від паркану школи, ступаю повільно, але голова обертається сама — ще раз глянути. Бо ми ж так любимо катування, коли вони вже знайомі. Що зі мною сьогодні? Хочеться розірвати себе навпіл — одну половину залишити тут, у цій вирізаній з бетону вітрині втрачених днів, а іншу закинути в найближчий вагон потягу, щоб несло гнилі останки подалі від очей.

Образи, сцени, люди — все розмито, я нічого не памʼятаю, окрім маніакального бажання угодити сімʼї. Окрім нездорового прагнення привернути до себе увагу будь якою ціною. Окрім жаги до почуття значимості в очах у когось. Хочеться прошепотіти вибачення за свій гріх — за якийсь конкретний, але нічого не спадає на думку. Чому я хочу просити вибачення?

Я не памʼятаю. Я правда не пам’ятаю.

Гублюсь у думках раз за разом, і з таким же звіриним запалом, як із приступу лихоманки, відчуваю необхідність повертатись у ці місця. Не з бажання, а тому що щось постійно волоче назад, немов вбили спогади іржею в мʼязи. На ці вулиці, де я був ніким. У ці будинки, де я всіх ненавиджу, і сам же себе — найсильніше. Навіщо я сюди приїхав? Мої пальці тремтять, а в голові щось пульсує. Я повільно підіймаю погляд.

Ідеально викладена багряна плитка веде напряму до дверей. Болісно відбитих у памʼяті дверей. До того місця, в яке я не хотів повертатись.
У передостанньому вікні на четвертому поверсі горить світло. В кімнаті видніються обриси людей, а штори ледь прикривають їх силуети. Демонстративно ненавʼязливо. Щось дозволене, але не моє. І на знайомі тіла падає тепле сяйво. Ніжне, мов сонце занурило їх у небесний пил. Мов благословення, що здається майже абсурдним у цьому бетонному світі. Світло ллється на їхні плечі, мов мовчазне прощення. Мʼяке, немов ясна надія на майбутнє. Легке, як почуття тендітної закоханості, яке живе у тих, хто не боїться любити.

Я за кілька метрів від сцени. Неначе глядач у театрі. Поки моя родина готує святковий стіл до дня народження матері.

Мої пальці різко тягнуться до ручки двері, машинально, я не думаю. Кінчики тремтять, пам’ятають металевий дотик, шорстку поверхню клавіші, стару комбінацію цифр, яку я не вводив роками. Я майже натискаю. Ледь не вводжу.

У чому сенс повертатись, якщо тебе не чекають?

Клубок відрази підступає до горла — гіркий, пекучий, а разом із ним розквітають у грудях бутони страху. Вони вирують між серцем, як розлита ртуть, течуть по ребрам і вибиваються з-під шкіри. Капає з вій, важкі почуття, як зрада самому собі. Мої органи — розмочена в ганьбі вата.

Вони накладали шви на твої порізи? Вони допомагали тобі, коли ти втрачав свідомість? Вони навідувалися до лікарні, коли ти перерізав собі вени прямо у школі, немов це якось би допомогло полегшити хоча б одну з твоїх проблем? Хтось був із тобою поряд, коли ти хотівпомерти? Хтось був з тобою поряд хоча б раз у житті? Хоча б хтось звернув увагу на твої жалюгідні спроби всім догодити? Чи можливо сестра побажала тобі смерті, як тільки тебе виписали з психіатричної за спробусамогубства?

Ні, не сьогодні. Та й не завтра. А може й ніколи. Видно, не судьба.