#25. Ойзіс

В Нюкти-ночі було безліч дітей. Діти-долі, діти-сторожі й діти-кошмари. Діти-безумці й діти-блазні. Але була одна особлива.

Сонячний мисливець змінив не одну подобу, щоб дістатися сюди. Він летів небесами без землі як ворон, орел і метелик; плив нескінченним океаном як дельфін, перетинав хмари пилу як величезна черепаха, і мчав темним лісом як вовк. Царство ночі не мало кінця й початку, і перш, ніж він знайшов слід тієї, кого шукав, минув не один еон часу.

Коли він летів, знявся страшний буран, так, що годі було боротися з ним. Коли плив, океан став бездонним, і ніде було взяти повітря, щоб дихати ним. Коли біг, його лапа потрапила в пастку, що він її не помітив. Так мисливець зрозумів, що на вірному шляху.

Врешті він відгриз собі лапу, а нова почала рости повільно, неохоче й болісно. Та ж, що лишилася в пастці, перетворилася на прекрасну білу квітку.

- Невже царевич-самозванець вирішив принести зерня в мій безплідний сад! — пролунав зненацька голос, не чоловічий, не жіночий і не людський. Про нього було ясно лиш одне: він був сповнений відрази, ненависті до нього й жалощів до себе. Мисливець тоді прийняв подобу, в якій міг говорити й сказав:

- Донько Ночі, я прийшов до тебе...

- Тобто для тебе я лише чиясь донька? Що ж, иншого я й не чекала від самозванця... Мій брат завжди казав, що тебе не слід було приймати в коло богів. Він не помилявся: ти не знаєш поваги й сорому.

- Мені потрібна твоя поміч!

Абсолютна темрява проклятого лісу ошкірилася шипами на голому гіллі:

- Чому саме моя? І чому ти думаєш, що я помагатиму зайді й самозванцю?

Він віддихався. Скалічена рука нарешті прийняла пристойної форми.

- Бо тобі самотньо. А я знаю самотність краще за багатьох.

Вмить нізвідки з’явилося слабке, тьмяне світло, а в ньому — бліде, мов помертвіле обличчя. Не прекрасне, не страшне. Звичайне, хіба досі сповнене прихованої огиди.

- Принаймні ти мене трохи зацікавив. Кажи, хоч на багато не сподівайся.

- Я полюю на одного з дітей війни, всестрадницька Ойзіс. Я прошу тебе помогти мені вистежити його. І вбити.

На мертві камені під його ногами впав шмат коричнево-червоної плоті. Дар, великий дар, що він ніс його всі ці еони сюди.

- Ось моя ціна: розпач, якого ти ніколи не куштувала раніше.

Шматок печінки титана. Віщого титана. Смак, який свого часу відкрив очі мисливцю, зробив його пророком, і з кожним укусом посилював його зв’язок із майбуттям.

Мертволика істота засміялася, майже не рухаючи вустами; схопила кігтявими руками підношення й проковтнула в один укус, розмазуючи кров по обличчю й поголеній голові.

- Воістину царський дар!.. — в її голосі вперше пролунало... задоволення? — Говори, підмінку. Кого ти хочеш впіймати й нащо тобі я?

І тоді мисливець прошепотів ім’я. Він знав: після цього нічого буде не змінити, і можливостей перемогти було менш, ніж одна на мільйон. Але він хотів спробувати. Недарма він пройшов весь цей шлях. Він сам незчувся, як на обличчя йому виповзла жорстока, холодна посмішка, яка значно більш личила б богині страждань, ніж богові мистецтва, мудрості — й так, полювання.

- Я хочу, щоб вони страждали. Всі вони. Вони не пам’ятають, не славлять тебе й не правлять мес на твою честь — тим краще. Натомість ім’я страху вони знають добре, і в усьому винуватимуть саме його. Тоді, рано чи пізно, він явить до них своє лице. А я буду неподалік. І коли серед усіх кар і чудовиськ він врешті підніме голос — я вистрілю на звук.

- Це... неймовірно бридкий план. Лише тому я на нього погоджуся, — вона простягнула йому руку. Біла й холодна, вимазана землею й попелом, вона, втім, нічим не пахла — бо відчай не має певного запаху. Тільки відчуття, що все пропало.

Саме це й відчув мисливець, коли потиснув цю руку. Ліс знову наповнив звук сміху — тільки тепер сміялося двоє, вона і він. Несвяті звуки реготу трясли дерева, збурювали океан і полохали бурні вітри в височіні.

Вона не питала, для чого Аполлон прагне одержати голову Деймоса. Зрештою, він тисячоліттями в образі орла клював печінку титана Прометея. Такий збочений розум мав змогу вигадати ще багато страшних і зловісних пригод, і Ойзіс це подобалося.

В примарному майбутньому вона бачила: з цим договором десь перевернулася й почала відлік величезна клепсидра світу. І коли з неї впаде вниз остання крапля, закінчиться світ.

А відтак — закінчаться страждання.

Вперше від свого народження богиня страждань, яку люди не поважали, а боги гнали від себе, відчула щось схоже на щастя і спокій. Вона знала: коли вона виконає свою частину угоди, сонячний покидьок прийде до неї знову й закінчить її буття ще до того, як всесвіт зробить свій останній подих.

І це було прекрасно.