23 лютого - день ганьби Радянської армії

Частина I: Як все було насправді

Московити взагалі та, зокрема, комуністи завжди любили й досі люблять брехати. Що ж тоді можна казати про їхні "свята"? От і сьогодні в Ерефії та в деяких інших країнах відзначають одне з таких "свят" - "День захисника Вітчизни". Справжня його назва за часів СРСР була "День Радянської армії і Військово-морського флоту". А насправді, друзі, це день, коли їхня армія і вся країна зазнала величезної поразки. Все сталося так.

На початку 1918 року Радянська Росія вела війну практично на усіх фронтах. При цьому армії як такої вона ще не мала. На боці комуністів билися загони Червоної гвардії, окремі частини старої армії, революційні матроси, селянські ополчення, латишські стрільці і взагалі хто завгодно, навіть китайські найманці. Бойові якості цих загонів були низькими, в них панувала партизанщина. Командирів не призначали, а вибирали, командували ж вони колективно на мітингах, коли бійці усі разом обговорювали питання проведення операцій. Проте спочатку червоним вдавалося одержувати перемоги за рахунок підтримки обдуреного населення, серйозної чисельної переваги і постачання боєприпасів зі складів старої армії. Тобто вони просто завалювали своїх ворогів м'ясом.

Невдалі спроби радянської влади створити власну армію тривали із січня 1918 року. При цьому також вона вела важкі переговори із кайзерівською Німеччиною. Німці були союзниками України, яку намагалися захопити червоні. Але переговори зайшли в глухий кут. 18 лютого перемир'я закінчилося, і німецькі війська пішли в наступ.

У більшовиків почалася паніка. Їхні частини бігли, лише почувши про підхід німецьких військ. Вони залишали без бою навіть великі міста. Німці в перші ж дні наступу зайняли Мінськ, Полоцьк, Псков та Ревель (сучасна Рига). Швидкість просування військ кайзера доходила до 50 км на добу.

Німці наступали невеликими летючими загонами з добровольців, часто навіть менше роти. Вони швидко просувалися на поїздах, автомобілях, мотоциклах та санях далеко попереду від головних сил. У Мінську червона охорона міста одразу ж кинула свої пости, почувши про підхід німців, і ринулася до вокзалів, беручи поїзди штурмом. Місто Режіце зайняв настільки нечисленний німецький загін, що вони не змогли навіть захопити телеграф, який працював ще цілу добу. Місто Люцин узяли 42 німця у двох вагонах. Вони були дуже стомлені й насамперед вирушили до буфету. Після цього німці затримали ешелон солдатів, який готувався до від'їзду. Вони відібрали в солдат рушниці та розігнали їх.

У Петрограді, до якого вже наближалися німецькі частини, панувала суцільна паніка. 21 лютого 1918 року комуністи оголосили, що мешканці міста мають або добровільно записатися до Червоної армії, або примусово і під конвоєм копати окопи. Як наслідок, упродовж кількох днів до неї записалося до 100 000 чоловік. Але надії більшовиків на зведені червоноармійські загони не виправдалися. Вони виявилися здебільшого недієздатними. Червоноармійці масово дезертирували та не підкорялися наказам. Що ж до петроградської Червоної гвардії, то коли її бійці дізналися про мобілізацію і підготовку до перетворення гвардії на Червону армію, багато з них покинули зброю й розбіглися по домівках.

Вже 25 лютого у газеті "Правда" була оприлюднена стаття Леніна "Важкий, але необхідний урок". В ній він писав про відмову полків тримати позиції, про невиконання наказу знищити все і вся при відступі, про втечу, хаос, безпорадність та нехлюйство. Як висновок Ленін вказав, що у Радянської республіки немає армії.

А вранці 23 лютого 1918 року Германія пред'явила червоним ультиматум. За ним умовами миру було визнання радянською владою незалежності України, Латвії, Литви, Естонії та Фінляндії іпідписання з Україною мирного договору. Того ж дня, 23 лютого, представники радянської влади прийняли німецький ультиматум. 3 березня 1918 року сторони підписали Берестейський мир повністю на умовах кайзера.

І де ж тут "перемога", друзі? А ось про те, звідки вона взялася, я розповім вам в другій частині статті.