#19. Виродок природи

Жанна стояла біля вольєру тетеруків і спостерігала за токуванням кількох самчиків. Величні чорні птахи з червоним пір’ям над бровами, розставивши крила й піднявши хвости, видавали звуки, які ні з чим не сплутати: наче в повітря кинули десятки бумерангів. Скромні самиці байдужо паслися поруч. Стояв ранній листопад; несвоєчасну шлюбну поведінку можна було списати на психоз у неволі. Але заповідники теж повідомляли про масові позасезонні шлюбні ритуали самців різних видів пірнатих.

Зоопарк їхнього міста був одним із останніх у країні: багато позакривалося. Тварин, що виросли в неволі, передали в лісництва, більшість із них там гинула, що знищило кілька десятків рідкісних видів. Та про це знали хіба такі, як Жанна.

Поруч із вольєрами виник її керівник, доктор Лис, уриваючи момент:

- Як справи в нашого виродка природи, в нашої пташиної інженю?

Це було його вітання до неї. Ні з ким він більше так не вітався. Всіх називав колегами, на ім’я, прізвище, а її от — у кращому випадку “інженю”. В гіршому — виродком. Рідкісним представником. Жанна досі не знала, стоїть за цим властива неввічливість чи зумисне бажання виділити на краще чи на гірше. І не знала, як реагувати на такі вітання. Тому зазвичай просто мовчки кивала.

- А як ваші красені?

- Токують. Самиці не зацікавлені.

- А про оленів ви чули? — Він мав й иншу прикру звичку: перескакувати з теми на тему. — Виходять десятки особин і подовгу стоять уздовж доріг, споглядаючи автомобілі. Такий “оленячий парад”. А ще один дивак зняв відео про зграю вовків, що бігають шеренгами по двоє, мов собаки в упряжці. Але переглядів мало, на жаль.

Жанна давно не стежила за соцмережами. Її більше цікавили птахи.

- Йдіть-но зі мною, хочу вам дещо показати.

Йти не хотілося. Але за правилами ввічливості, якщо старший тебе кличе, мусиш іти.

У зоопарку був дельфінарій: душне вогке повітря, запах хлорки. Здається, вона тут ніколи раніше не була.

Дельфіни підпливли до них, немов заведені іграшки.

- Киньте їм щось, Жанно.

Вона кинула в воду м’яч, що лежав поруч. Тварини швидко розірвали іграшку, не встигла вона й оком змигнути.

- Це почалося не сьогодні. І навіть не з дельфінарію. Будь-що потрапляє їм у доступ, і вони негайно намагаються це знищити.

Вона не знала, що спитати, тож спитала очевидне:

- І багато таких випадків?

Доктор Лис зняв окуляри й глянув на Жанну з-під кошлатих брів:

- Всі випадки, Жанно. Всі дельфіни, поведінку яких документували останнім часом.

- Тобто це хвороба? Тоді їх треба ізолювати скрізь, де це документували. І дослідити!

Той махнув рукою:

- Ніхто нічого не робитиме. Людям не до того, — він посміхнувся й знову змінив тему: — Скажіть-но, мила пташко, як давно ви спілкувалися з друзями?

- Давно, — вона спробувала згадати, — Кілька років. Нам нема про що розмовляти. Їм нецікаві мої орнітологічні монологи.

Той кивнув:

- Ходімо в лабораторію.

Безлюддя. Більшість колег із наукового центру взяла лікарняний, скаржачись на втому й головні болі.

Перед Жанною лягла пухкенька тека роздруків. Поки вона читала ці дослідження геть не з її поля: регресія в людських підлітків; втома, втрата інтересів у дорослих, — Лис говорив:

- Я виявив дещо трохи безумне й вирішив показати вам. Я давно припускав, що ви виродок природи й вас воно не зачіпає, — насправді її зачіпало. Завжди. — Ви надто в своєму світі, якщо станеться апокаліпсис — ви не помітите, бо досліджуватимете якусь голубку. От як зараз. Бачте, нам кінець. Як видам. У кожного це щось своє. На дельфінів напав цей сказ. Нормальних дельфінів на світі не лишилося, це майже підтвердили колеги, поки їм не стало байдуже на власні дослідження. Мавпи розбрідаються якнайдалі одне від одного. Зайдіть до них: розсілися по кутках вольєрів. У птахів — танці та співи поза сезоном. Це ви й самі бачили. А люди, власне, ось. І саме тому я вам це показую. Ви дуже особлива людина, майже не людина. Й тому я роблю на вас певну ставку. Можливо, саме ви...

Вона дуже старалася його не слухати, щойно пересвідчилася, що принаймні частину сказаного вже чула. З його точки зору вона — фрик, зламана ланка. Добре, та до чого тут вселюдські негаразди?

Що далі вона гортала, то більш уривчастими ставали матеріяли. А де теорії? Де нормальне оформлення протоколів експериментів? Такому моторошному нехлюйству не місце в нормальній науці!

Вона ледь не сказала це, але стрималася. На останній сторінці була записка від руки кривим Лисовим почерком: “Люба Жанно, світ розсипається на очах, і ми досі не знаємо причини. Ми й не взнаємо: ми надто швидко стаємо надто байдужі. Але, як я завжди казав, ви — виродок природи, тож сподіваюся, що воно на вас не діє. Час мого інтелектуального життя добігає кінця. Але я маю надію, що прочитавши все це, ви продовжите дослідження хоча б на ваших любих птахах. Можливо, це один із ключів до спасіння того, що лишилося від світу. Якщо ж я помилився, й ви, на прикрість, така ж, як і всі решта — ви недовго будете самотньою. Є в цьому бодай якесь...”

Далі вона не читала.

Чоловік за столом сидів, відвернувшись, мов мавпа в клітці. Він явно щось робив, але Жанну це цікавило ще менше, ніж завжди. За вікном співали птахи: дрозди й іще хтось. Вся ця розмова викликала в неї головний біль і роздратування.

Їй треба було встати й піти щось робити.